Ідеал української дівчини (за романом Л. Костенко "Маруся Чурай") (II варіант)

Легенда про Марусю Чурай добре відома в Україні. Хоча жодних історичних свідоцтв її існування не лишилося, вона живе в пам'яті народній як утілення високої сили кохання, душевної краси, безкомпромісності, великого поетичного дару. 

Не випадково захопила ця легенда Ліну Костенко, яка в сучасній українській поезії є взірцем професійної і людської гідності та сумління. Де в чому автор відходить від легенди. 

Так, у народних розповідях Маруся Чурай отруює Гриця Бобренка, тому що він зрадив їх кохання, кинувши Марусю для багатої. Суд помилував Марусю, не наважившись стратити ту, що була "солов'єм України". 

У романі Маруся не має наміру вбити Гриця. Смерть його випадкова, він випив отруєне зілля, яке дівчина приготувала для себе. Це дуже важлива зміна. Ліна Костенко не могла зробити свідомою вбивцею ту, чиї пісні співали козаки, ідучи в бій, дівчата, виспівуючи ними свою душу. Поет не може бути злочинцем — це кредо світового мистецтва. 
Маруся Чурай у романі — дівчина доброго роду. Від батька і матері перейшли до неї почуття гідності, чесність, відвертість, любов до людей, до батьківщини. Від Бога — талант висловлювати себе в піснях. 

Добра, розумна, працьовита дівчина здатна на почуття величезної сили. Найбільшим злочином Маруся вважає зраду. Тому й не може пережити, коли коханий байдуже кидає її для тої, котру сам називав "гускою". Цільна й глибока натура виявляється в тому, що Маруся винуватою відчуває себе. Вона не роздивилася, кого кохала, не зрозуміла, що її лицар — людина непевна, лицемірна, не має твердих моральних принципів. 

Але без кохання в Марусі вмирає і пісня, тому їй ні для чого жити. Судилося так, що смерть спіткала зрадника, — Марусю це боляче вражає. Хоча людський суд помилував її, вона сама винесла собі вирок. Вона мовчить на суді, мовчки йде до шибениці, мовчки зустрічає помилування. Не йде від страшного лобного місця, де хвилину назад гойдалася петля, і тільки побачивши матір, каже: 

От, мамо, все і обійшлось... 

Сила правди в душі Марусі така, що вона, ставши випадково вбивцею, зрікається пісень. Одспівало її серце, воно вже вмерло — разом із коханням. У романі вона так каже про себе: 

Я — навіжена. Я — дитя любові. 

Кохання до людини, любов до Вітчизни заповнюють душу дівчини. Найкращі риси української жінки вкладено в її образ. Не можна забути кінець роману, коли дівчина слухає, як співають її пісні, радіє, і тільки почувши "Ой, не ходи, Грицю!", скрикує: 

Цю не співайте! Я іще жива!