Історія української мови за Ю.Шевельовим

Українська мова (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці[1], а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора)[2].

Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови.

Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

протоукраїнський — VII-ХІ ст.,

давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,

ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,

середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,

пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,

сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні[3].

Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Додав Вірст.