Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків

Поняття фонеми

Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bAt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [baet] "кажан", boot [bu:t] "черевик".

Живі та історичні фонетичні процеси. Спонтанні зміни звуків

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (друг - друже, рука - заручення, птах - пташина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно поєднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кептар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в українській мові діють інші процеси: відсутність оглушення дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінцевих губних (голуб, вісім тощо; nop. рос. голубь, восемь, де кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків, тобто фонетичні процеси).

Орфоепія. Транскрипція і транслітерація

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.

Орфоепія (від гр. orthos "правильний", epos "мовлення, розповідь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Комбінаторні зміни звуків

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Позиції фонем. Варіанти і варіації фонем

У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими.

Сильні позиції - позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.

Слабкі позиції - позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується).

Для голосних сильна позиція - наголошена, слабка - ненаголошена. Так, наприклад, у слові села [села] фонема <е> знаходиться в сильній позиції, а в слові село [се"ло] - в слабкій.

У слабкій позиції часто відбувається нейтралізація (від лат. neuter "ні той, ні інший") двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в одному звукові:

Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою - перед іншими приголосними. Так, у слові просити фонема <с> знаходиться в сильній позиції, бо стоїть перед голосним, а в слові просьба ця сама фонема знаходиться в слабкій позиції і реалізується в звуці [з*].

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Саму фонему розщепити на елементи, які б ішли один за одним (див.: речення можна розбити на слова, морфеми на фонеми), неможливо.

Однак фонема є не простим, а складним явищем. Вона складається з низки ознак, які являють собою узагальнені артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки.

Так, наприклад, фонема <д> характеризується передньо-язиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю.

Ці ознаки відрізняють її від інших фонем: дар - бар (<д> і <б> протиставляються передньоязиковістю/губністю; інші ознаки - дзвінкість, проривність, твердість - у них є спільними); дам - зам (тут <д> і <з> протиставляються лише за проривністю/фрикативністю); дар - тар (<д> і <т> протиставляються за дзвінкістю/глухістю); діда [д їда] - дідя [д'ід'а] (у другому складі <д> і <д'> протиставляються за твердістю/м'якістю). Отже, передньоязиковість, проривність, дзвінкість і твердість фонеми <д> - це ознаки, які служать для розрізнення слів, тобто диференційні.

Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків

Поняття фонеми

Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bAt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [baet] "кажан", boot [bu:t] "черевик".

Живі та історичні фонетичні процеси. Спонтанні зміни звуків

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (друг - друже, рука - заручення, птах - пташина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно поєднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кептар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в українській мові діють інші процеси: відсутність оглушення дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінцевих губних (голуб, вісім тощо; nop. рос. голубь, восемь, де кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків, тобто фонетичні процеси).

Орфоепія. Транскрипція і транслітерація

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.

Орфоепія (від гр. orthos "правильний", epos "мовлення, розповідь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Комбінаторні зміни звуків

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Позиційні зміни

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].

Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова. Скажімо, в російській мові наголошений склад у півтора раза сильніший від першого складу перед ненаголошеним і в три рази - від інших ненаголошених складів. В англійській мові найслабшим є перший склад перед наголошеним (understand [,Andd'8ta?nd]). В українській і німецькій мовах так само є відмінність у звучанні наголошених і ненаголошених голосних, але вона не є такою значною, як у російській та англійській мовах.

Фонетичні процеси

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови (початок і кінець слова, положення під наголосом і в ненаголошеному складі), і, по-друге, впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого).

Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні, і як комбінаторні.

Інтонація

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією.

Інтонація (лат. intonatio від intono "голосно вимовляю'') - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення (від гр. melodikos "мелодійний, пісенний") - зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

інтенсивність (фр. intensif від лат. intensio "напруження") - підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Фонетичне членування мовленнєвого потоку

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Наприклад: Я єсть народ | якого правди сила | ніким звойована ще не була (П. Тичина).

У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа).

Українська, білоруська та словенська мови крізь віки: історико-семантичний огляд

Хто хоче підкорити народ, робить замах на його історію. (Франтішек Внук)

Ідея поділу слов'янських мов на три групи - східну, західну та південну сягає своїми коріннями у добу «Весни Народів» 1848 року та спроби витворення карти пам'яті «з чистого аркушу», осторонь імперської історії. Вивчаючи надалі період зародження й ареал подальшого розповсюдження слов'янських племен історики сходилися на тому, що їх спільними пращурами є Венети (Veneti - Windes - Sloveneti - Slovieni - Slovinci/Slovenci).З розселенням Венетів від Альп до Карпат та від Лаби до Адріатичного моря і утворенням двох племінних союзів - антів та склавинів географія слов'янських поселень, так само як і питання їх впливу на розвиток майбутніх держав постає все більш заплутаним, гублячись серед декількох сценаріїв минулого та різноманітних ідеологічних конструкцій.

Приголосні звуки

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні.

У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в]; англ. [w], [п]; нім. [п].

У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі.

У дзвінких шум переважає над, голосом.

До них належать [б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж ], [дз]; англ. [б].

Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш]; англ. [в]; нім. [с], [п].

Класифікація звуків

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою.

Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції.

Творення ними звуків мовлення - це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.

Фізичний аспект у характеристиці звуків

Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Так, звук скрипки чи бандури виникає внаслідок коливання струни.

Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів. Середовищем будь-якого звука є повітря. 

Коливальна хвиля сприймається вухом. Людське вухо здатне сприймати від 16 до 20 000 коливань за секунду, тобто від 16 до 20 000 герців. Поширюється звук із швидкістю 340 метрів на секунду.

Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами (звук струни); якщо неритмічним, то виникають шуми (шелест листя від вітру).

Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків

Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.

Фонетика (від гр. phone "голос, голосовий звук", phônëtikôs "звуковий") - наука, яка вивчає звуки мови.

Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.