СТВОРЕННЯ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

"Другим виданням" Російської імперії став Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ведучи посилену пропаганду й агітацію, спираючись на економічні та політичні засоби, серед яких важливу роль відігравали силові, більшовикам вдалося встановити контроль над більшістю територій держави, що розпалася. Спочатку уламки Імперії існували як формально незалежні радянські республіки. Щоправда, у 1920— 1922 рр. Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка уклала з іншими радянськими республіками договір про військовий і фінансово-економічний союз, однак деякі значні повноваження за ними залишалися.

Наприклад, Україна зберігала деякі республіканські народні комісаріати (міністерства), зокрема наркомат з іноземних справ і право вступати у дипломатичні відносини з іншими державами. Подібні обставини створювали незручності для більшовиків, які прагнули перемоги комунізму на всій земній кулі, а тим більше до встановлення своєї безумовної влади на "одній шостій суші". При цьому треба було дуже ретельно облаштувати майбутні відносини між радянськими республіками.

У цьому питанні в більшовицькому керівництві було висунуто два проекти. Перший відстоювався Йосипом Сталіним, тодішнім наркомом РСФРР у справах національностей і генеральним секретарем ЦК РКП(б), він одержав назву проекту автономізації. Проект передбачав входження радянських республік до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і перетворення їх на її органічні частини, тобто насправді йшлося про їх поглинання. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект. Однак представники України та Грузії рішуче його розкритикували.
Федералізація

Другий проект — федералізації — висунув і енергійно відстоював Володимир Ленін. Він розумів, що автономізація зводила нанівець конституційну національну державність і тим самим створювала основу для наростання національно-визвольної боротьби проти всевладдя Росії. В. Ленін визначив позицію таким чином: "Федерація, що ми вводимо... послужить саме найважливішим кроком до самого міцного об'єднання різних національностей у єдиний демократичний центр — Радянську державу". Федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової пролетарської революції та важливий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. Ленінський план здобув перемогу над сталінським саме тому, що вождеві вдалося це пояснити.

30 грудня 1922 р. створений Союз Радянських Соціалістичних Республік згідно з договором, що об'єднав Російську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (з вісьма автономними республіками і тринадцятьма автономними областями) з Українською, Білоруською і Закавказькою Федеративною республіками. Юридичне оформлення СРСР було довершено прийняттям 31 грудня 1924 р. союзної Конституції, що містила Декларацію і Договір про утворення Радянського Союзу. Формою державного устрою проголошувалася федерація республік. Республіки делегували союзним органам велику частину своїх функцій: оборонну, зовнішньополітичну, зовнішньої торгівлі, внутрішньої безпеки, транспортну, бюджетну, планування, зв'язку. У компетенції республіки залишалися питання освіти, охорони здоров'я, внутрішніх справ, соціального забезпечення (згодом вони також були централізовані).

Союзним органом став з'їзд Рад СРСР, що мав збиратися раз на два роки (за Й. Сталіна про нього "забули"). Між з'їздами верховну владу повинен був здійснювати Центральний виконавчий комітет СРСР, до складу якого входили дві палати — Рада Союзу і Рада національностей. Між сесіями ЦВК уся повнота законодавчої влади мала здійснюватися його Президією. Виконавча влада належала Раді народних комісарів (аналог Ради Міністрів), народні комісари керували відповідними галузями народного господарства. Державне політичне управління (ДПУ), що замінило Всеросійську надзвичайну комісію в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на формально проголошені права республік та їхні гарантії, Конституція 1924 р. передбачала постійне втручання центральної влади у справи республік (глава IV, ст. з 13 до 29). Рішення приймалися у центрі, він же контролював владу на місцях.

У вересні 1924 р. незалежні за нормами міжнародного права Народні радянські республіки Бухара і Хорезм самоліквідувалися й увійшли до складу Узбецької, Туркменської і Таджицької союзних республік. У1936 р. була ліквідована Закавказька Федеративна Республіка. У сталінській конституції того самого року було зафіксовано 11 радянських республік: Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан, Казахстан і Киргизія,

Зміни на рівні союзних республік відбувалися потім тільки за рахунок анексії нових територій. У результаті гітлерівсько-сталінського пакту 1939 р. і перемоги Радянського Союзу в Другій світовій війні були повернуті не тільки ті населені східними слов'янами землі, що входили до складу Російської імперії, а й приєднані Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що самодержавству ніколи не належали. До складу СРСР були включені території, які раніше належали Російській державі, а саме: Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія. В результаті цього були створені Латвійська, Литовська, Естонська і Молдавська союзні республіки. Також були приєднані частина Карелії, північна частина Східної Пруссії й місто Кенігсберг (з 1946 р. — Калінінград) із прилеглою територією, а на сході — Танну-Тува, Південний Сахалін і Курильські острови.

За кожною з радянських республік закріплювалися рівні права, у тому числі право вільного виходу із союзної держави. Однак це право мало суто декларативний характер. Усі, хто висловлював хоча б найменший натяк на національне самовизначення, розглядалися як "буржуазні націоналісти", "вороги народу" і піддавалися репресії. Особливо негативно реагувало радянське керівництво на національні устремління українців, адже через їхню значну численність, а також економічне і стратегічне значення їхньої республіки, вони були для імперії набагато важливішими, ніж всі інші групи неросійського населення.

Радянський Союз — найгуманніша, найінтернаціональніша держава — насправді був імперією, адже її основною ознакою є єдине структурування великого різнорідного простору, його єдине зовнішнє нормування. Імперія уніфікує й інтегрує свій простір. Він структурований та інтегрований спеціальними структурами, переважно силовими. Власне імперію можна розглядати як спосіб і механізм силової інтеграції й уніфікації великих різноманітних територій. У національній сфері перспектива із самого початку бачилася в злитті, а насправді уніфікації, усіх — великих і малих — народів і народностей у єдиний радянський народ, пізніше названий новою історичною спільністю. Етнічні розходження допускали лише в другорядних сферах: народному мистецтві, фольклорі, промислах, одязі, їжі, формах побуту. Однак їм важко було утриматися під пресом впливу ідеології, що уніфікує, школи, художньої культури соцреалізму, засобів масової інформації й агітації. Й. Сталін визначив курс на створення культури "національної за формою і соціалістичної за змістом". Комунізм у СРСР виступав як грандіозна система подолання тих цивілізаційних розривів, що дошкуляли Російській імперії протягом століть. Скасовувалися, чи зживалися, послаблялися всі обмежені, локальні форми буття — сімейні, кланові, територіальні, національні, релігійні. Це робили з метою зміцнення інтернаціоналізму, що мав об'єднати всіх трудящих "на класовій основі" — базисі влади.

Простір імперії було створено, заповнено й оформлено владою. Особливість СРСР як централізованої держави полягала у тому, що вона будувалася не по радянській вертикалі, тобто шляхом знищення національних держав, а по партійній. Суверенітет національних держав формально закріплювалася у Конституції. Однак фактично він зводився нанівець диктатурою правлячої комуністичної партії — "Партії інтернаціоналістів". Прихід більшовиків до влади визначив долю всіх інших політичних партій. У 1927 р. один з керівних діячів РКП(б) коротко і чітко сформулював її позицію; "...B обстановці диктатури пролетаріату може бути і дві, і три, і чотири партії, але тільки за однієї умови: одна партія буде при владі, а всі інші у в'язниці". Більшовики зуміли встановити такий режим, що потім іноземні дослідники радянського ладу назвали "party-state", тобто "партію-державою". Без комуністичної партії Радянський Союз був би неможливий. Коли у період горбачовської перебудови її позиції послабилися, не залишилося іншої сили — ні армії, ні КДБ, ні спільної валюти, ні спільної мови, які могли б скріпити Союз, що розвалювався.

Однак було б неправильно нову державу розглядати лише як реставрацію колишньої Російської імперії. Це була універсальна інтернаціональна імперія з централізованим адміністративно-репресивним апаратом, що забезпечував переливання ресурсів не тільки від периферії до центру, а й навпаки, хоча і те й інше зберігалося в безумовній залежності від центру. Інакше, як можна було б забезпечити прискорений розвиток раніше істотно відсталих регіонів? Імперія перестала бути російською не тільки за назвою, а й за статусом російського населення (у таборах переважна більшість ув'язнених були росіянами), та національною належністю правлячого класу (Й. Сталін — Джугашвілі був, як відомо, грузином). Національну приналежність витісняла партійна. Людина включалася в партійно-державну систему на умовах відмови від належності до своєї нації та входження в ряди "справжніх інтернаціоналістів". Така особа, як і всі інші громадяни СРСР, ставала "гвинтиком", однак не набагато більш привілейованим, ніж безпартійні.

У 1936 р. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік законодавчо закріпила перемогу соціалізму. У першій статті йшлося про те, що СРСР — "соціалістична держава робітників і селян". У главі "Суспільний лад" були закріплені головні і визначальні риси соціалістичного устрою, політичною основою якого проголошувалися Ради депутатів трудящих, яким належала вся влада в країні. У 1977 р. була прийнята Конституція "розвинутого соціалістичного суспільства, що будує комунізм", у якому вся влада належить народу. Тобто офіційно проголошено радянське суспільство соціалістичним. Однак таку оцінку не розділяли за межами соціалістичного табору. Дослідники пропонували чимало моделей, що пояснювали сутність ладу, створеного у Радянському Союзі. Серед них можна виділити декілька найвідоміших і таких, що користуються значною підтримкою в наукових і політичних колах.