Особливості діалекту Гуцульщини

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ДІАЛЕКТ (говір), східнокарпатський діалект — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у сx. частині Закарпаття (Рахівський р-н), зх. частині Чернів. обл. (Вижницький, Путильський р-ни), пд.-зх. районах Івано-Франк. обл. (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський р-ни), у пн. районах Сучав. обл. Румунії (карту говорів укр. мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Г. г. межує на зх. з закарпатським, на пн. — з бойківським і наддністрянським, на сx. — з покутсько-буковинським говорами, на пд. — з північнорум. говірками. Зх. межу Г. г. окреслює Карпатський хребет, пн.східна збігається з давньою межею Перемишл. землі; східна — невиразна і засвідчує тісний зв’язок Г. г. з покут.-буков. говором. Ядро Г. г. утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. У складі Г. г. виділяється кілька зон з властивими їм ознаками, хоча у важливіших рисах він становить єдність. Територіально Г. г. накладається на етногр. район Гуцульщину, співвідносний з етногр. групою українців — гуцулами.

Г. г. характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них:

2) ненаголошений вокалізм має переважно структури:

3) специфіку Г. г. творить реалізація окр. фонем у сильній і слабкій позиціях: у частині говірок фонема [е] реалізується у звукотипові [ä], близькому до е, и, а(клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові [ä]реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и́пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’,кол’іднéк ‘колядник’); на місці [и] у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає е (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації [і], поширені рефлекси [и], [ы], [у], [ÿ] (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняттяу, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй); 4) для консонантизму характерні: збереження м’якості [р’] у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат(жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова [ц’], [с’], [з’] (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід [т’] в [к’], [д’] в [ґ’] (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник);

5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи́ўниц’а, кóмар, дри́жу, нéсу), хоча в цілому Г. г. властивий рухомий наголос.

Морфологічні риси Г. г.: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей Г. г.; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони́ хóдä, си́д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони́ знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи́ў биех, проси́елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди́ти і хоуди́ти му, меш роби́ти і роби́ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи́ли і ходи́ли сме;трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’,усти́гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін.

Різні структурні рівні Г. г. відтворено в лінгв. атласах (АУМ, т. 2. К., 1988; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектологический атлас. М., 1967; Общекарпатский диалектологический атлас, в. 1. Кишинев, 1989; в. 3. Варшава, 1991; в. 4. Л., 1993; A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language — Edit. J. Riger. Warsaw, 1996; частково — Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, ч. 1 — 3. Ужгород, 1958 — 93), описах (І. Робчука, Б. Кобилянського, В. Курашкевича, Я. Янува, Я. Рігера та ін.), словниках (С. Витвицького, В. Шнайдера, В. Шухевича, В. Коржинського, О. Горбача, «Словникові гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської). Літературно опрацьований Г. г. використано у худож. творах Г. Хоткевича («Каміна душе»), О. Манчука («Жиб’ївські новелі»); риси Г. г. відбито у творах М. Черемшини, В. Стефаника, М. Влад, С. Пушика.

Гуцульський діалект знайшов своє відображення і у фаховій лексиці.

Так, великий етнограф Гуцульщини Шухевич залишив докладний опис із вживанням специфічної фахової лексики гуцулів, як відбувався сплав лісу, чи сплавачка, майже сто літ тому: "Як на приставі є трачка, чи фірас, де ріжуть тертиці, то виловлюють туди ковбки, кілько їх треба, а решту - марфу - збивають у плоти - дараби. Задля того ловить кождий керманич для себе при повені ковбки, які вода несе і які собі сам вибере. У перший ковбок, який хоче брати, затинає у чоло вершака два рази сокирою навхрест, потім кочєє тото дерево з води на пільги - на два ковбки при березі поперек ріки уставлені; як напільжить (накочає) собі, кілько йому треба на одну тальбу - частину дараби, ширина якої залежить від ширини і глибини ріки, то підчулює - стинає зі споду укосом (навскіс) кождий вершак ковбка, аби він чолом не вдарив у камінь, після чого затинає кождий вершак три рази навхрест, ирстячи (хрестячи) тото дерево словами: "Во ім'я Отца . Амінь". Тепер заверчує у крайні ковбки розкрутє - молоду смерічку, печену у вогни і коло вогню кручену, і заплішує тот розкрутє до одного з дальших ковбків; а від сего б'є розкрутє дальше, так що поробить із тих розкрутів ланц (ланцюг), який в'яже вершки ковбків. У ковбках, до яких розкрути не прибиті, а лише над ними переходять, б'є попри ланц стражі, чи клюки. 

Таке легке сполучення придержує ковбки разом: окрім того, дозволяє кождому ковбкові зосібна розсунутися, піднестися, як ідучи водою, натрафить на скоки - вистаюче каміння. Гузярі ковбків цілком не спаєні між собою, бо вони грубші, підносяться або розходяться більше над каменем, як вершки.До першої так зложеної тальби робить керму; вона зложена з дошки, якою відвертаєся воду, і з друґара, що своренем ходить у стільці, який зроблений на самім переді тальби. Коло керми вбиває керманич сохар - кавалок розсохатого дерева, на яке кладе всю свою теркилу. Так зладжену тальбу стручує тепер з пільги, спускаючи її вершаками на воду; до тої тальби зсилює гакарями - міцними розкрутами - другу, а як годен вести, ще і третю. Кілька тальб, зсилених одна за другою, дають надовжницю; 20-30 тальб, одна за другою, дають гарем, ним може іти на Бистриці, як невелика вода; дві тальби вширш збиті, се нашириця; ківетора - се півтальби. На кінцевій тальбі кладе керманич другий стілець і лише одну керму. До крайного гузяра присилює цвайку - довгу смерекову жердку, якою притримує до берега дарабу, аби її вода не взяла.

Для збивання однієї дараби потребує звичайно два дні, а пускається з нею долів рікою аж тоді, як друга повінь прийде (із розгаченої вгорі ріки). До однієї дараби стає стільки людей, скільки є кермий у ній.

Як мають пускати дараби долів, то держить один керманич за цвайку, другий іде по дарабі з сокирою у правій руці і, зачинаючи від крайнього ковбка, перехрещує до сходу сонця кождий ковбок ніском (носом) сокири і каже: "Як я вас тепер усіх назначив, так поможи мені, Боже, віднести вас туди, куди гадаю" .

Літ.: Janów J. Z fonetytó gwar huculskich. В кн.: Simbolae gramaticae in honorem Joannis Rpzwadowski, v. 2. Kraków, 1928; Кобилянський В. В. Гуц. говір і його відношення до говору Покуття. В кн.: Укр. діалектол. збірник, кн. 1. К., 1928; Hrabec S. Nazwy geograficzne Huculszczyzny. В кн.: Prace onomastyczne PAU, t. 2. Kraków, 1950; Pătruţ I. Fonetica graiului huţul din valea Sucevei. Bucureşti, 1957; Кобилянський Б. В. Діалект і літ. мова. (Східнокарп. і покут. діалекти, їх походження і відношення до укр. літ. мови). К., 1960; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Залеський А. М. Вокалізм пд.-зх. говорів укр. мови. К., 1973; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; Залеський А. М. Парадигмат. і синтагмат. умови функціонування шиплячих у гуц. говорі. В кн.: Фонет., морфол. і лекс. система укр. говорів. К., 1983; Гуцульщина. Лінгв. етюди. К., 1991; Калнынь Л. Э. Фонет. строй одного гуц. говора. В кн.: Исследования по славян. диалектологии. 1. Карпатоукр. диалекты. М., 1992; Гуц. говірки. Короткий словник. Л., 1997; Горбач О. Південнобукрвин. гуц. говірка й діял. словник с. Бородина, повіту Радівці (Румунія). Мюнхен, 1997.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯ — одне з трьох наріч укр. діал. мови. Охоплює говори на тер. пд.-зх. областей України, а також на суміж. землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721); говірки пд.-зх. типу як окр. анклави поширені також в Югославії, Канаді, США. На пд. й зх. межа П.-з. н. є одночасно межею з сусід. мовами; на пн. умовна лінія Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Житомир — Фастів відмежовує П.-з. н. від північного наріччя; умовна лінія Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне — Первомайськ — Ананьїв — нижня течія Дністра відмежовує П.-з. н. від південно-східного наріччя. П.-з. н. об’єднує старожитні говори. Складна історія людності пд.-зх. регіону України від доби Київ. Русі до серед. 20 ст., насамперед наявність тривалих у часі адм. меж, розчленування території наріччя між різними д-вами, що супроводжувалося у певних зонах П.-з. н. відмінними інтенсивними впливами ін. мов, зумовила значну діал. диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів: 1) волинсько-подільську, об’єднує волинський говір і подільський говір, що поширені на тер. історичних Волині і Поділля; 2) галицько-буковинську, об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на тер. історичних Галичини і Буковини; 3) карпатську, об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський).

Риси, за якими П.-з. н. протиставляється пд.-сх. і пн. наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для П.-з. н. рис має вузьколокал. характер. Багато важливих для структури П.-з. н. ознак не протиставляються ін. наріччям, вони є інтегральними. Фонет. особливості П.-з. н.: рефлексація давніх о, е в новоутв. закритих і ненаголош. складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’),у частині карпатських говорів давні о, е зазнали ін. змін — на у, ÿ, и(конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс); давній Ђ (ять) рефлексувався як і в наголош. і ненаголош. позиціях (пЂсокъ > пісóк, дЂло > дíло);в галиц.-буков. групі говорів а після м’яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний перед. ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши́пка),для ін. говорів ця зміна не характерна; наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у(гоулýбка, кужýх);у ненаголош. позиції сильне змішування е і и (жиевé, вислó),а в буков. говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до е (беикé‘бики’, жéто ‘жито’); у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы(сыны, былы); деспалаталізація p’ і пов’язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністр. говорі (зор’а > зорйа, бур’а > бурйа);оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках с. р. (жит’:а > жит’а, жит’е); перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто);наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни́ц’а, кырвáвий, гилтáти). Морфол. особливості П.-з. н.: наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу, а також флексії -ом в ор. в. одн. іменників ж. р. та узгоджених з ними прикметників, числівників та окр. займенників (рукóйу > рукóў, рукóм, мнóйу > мноў, мном, землéйу > землеў);збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. -ом,-ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості укр. діалектів); збереження давніх форм дав. і ор. в. одн. особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах; поширення усічених форм займенників (го, му зам. йогó, йомý), редуплікованих форм вказів. займенників то, се — тото, сесе, сес’а; наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими);поширення різних форм майб. ч. (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму. му писáти); збереження давніх особ. форм дієслів 1-ї і 2-ї ос. одн. і мн. мин. ч. (носи́вйем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давномин. ч. (був-йем казáв)та форм умов. сп. (був бим роби́в).

Синтакс. особливості П.-з. н.: наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у дав. в. (к тóбі, зам. до тéбе), конструкцій нас було двох зам. нас було двойе, майу діти зам. майу дітей та ін; поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а — у препозиції чи постпозиції (йас’а весел’у і йа весел’ус’а).

Словотв. особливості П.-з. н. зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам ін. наріч, напр.: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосп. культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а),суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи ж. р. (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а)та ін. Літ., наук. діяльність, шкільництво носіїв П.-з. н. аж до серед. 20 ст. були позначені поміт. впливом місц. говірок, що зумовило формування у різний час галиц., буков. і закарп. варіантів укр. літ. мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

Літ.: Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Закревська Я. В. Нариси з діал. словотвору в ареальному аспекті. К., 1976; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 2. К., 1988.

ДІАЛЕКТ (грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — 1. Територіальний Д. — різновид нац. мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, істор.-культур. традицій, самосвідомості. Д. територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких Д. утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох осн. форм (поряд з літературною мовою) існування нац. мови. У межах наріччя чи діалектної мови Д. протиставляється іншим Д. сукупністю ознак у звуковій, грамат., словотв. будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функц. навантаженням тих рис, якими ці Д. протиставляються. 

Межі Д. окреслюються на підставі лінгв. картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх Д., їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих Д. поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж Д., можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиц. етногр.-культур. районування. Межі Д. історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис Д. у процесі міждіалектної взаємодії (т. з. мовна експансія, напр., переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями Д. нових територій (напр., поширення гуцульського Д. на 

Мараморощині й Буковині в 17 — 19 ст.). Структурні особливості Д. з часом зазнають змін внаслідок міждіал. взаємодії та впливу літ. мови (див. Діалект, Літературна мова), проте Д. як форма існування нац. мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних Д. і говірках того самого Д. відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих екон., культур. центрів, менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомов. оточенні визначається характером міжмов. взаємодії. Кількість укр. Д., їхні межі, глибина протиставності іншим Д., а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доістор. часів, пізніших різночасових політ.-адм. об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адм., культур., реліг. та осв. центрів. Тому межі Д., ізоглоси окр. явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкр. кордонами, що існували в минулому між державами, феод. землями, племенами. Рядом визначальних рис Д. об’єднуються в наріччя: до північного наріччя входять Д.: східнополіський, середньополіський, західнополіський; до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий Д.; до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський Д. (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

Літ.: Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88.

2. Соціальний Д. — відгалуження загальнонар. мови, уживане в середовищі окр. соціальних, професійних, вікових та ін. груп населення. Характеризується специф. особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лекс. та фразеол. засобів (у грамат. структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специф. повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше — числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонар. слів у специф. значеннях (решта лекс. засобів — загальнонар. слова). Варіювання у користуванні лекс. засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, напр., вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня, льоля - сорочка і т. ін.); специфічними для укр. мови дієсл. утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо. Диференціація у користуванні лекс. засобами мови залежить від загальноосв. рівня: носіїв мови, їх сусп. становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діал. диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діал. відгалужень від загальнонар. мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонет. системи та грамат. будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація сусп-ва, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продукт. сил. Тому коли тер.-діал. відмінності в межах нац. мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Літ.: Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького. В кн.: Етн. зб., т. 2. Л., 1896; Жирмунский В. М. Нац. язык и социальные диалекты. Ленинград, 1936; Horbach O. Argot in Ukraine. НТШ. Філол. секція. Proceedings, 1. H.-Й. - Париж, 1952; СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973; Дзендзелівський Й. О. Арго волин. лірників. «Studia z filologii polskiej i słowiańskiej» (Warszawa), 1977, t. 16; Дзендзелівський Й. О. Укр. бурсацько-семінарський жаргон серед. XIX ст. На мат-лі повісті «Люборацькі» А. Свидницького. «Studia slavica» (Budapest), 1979, t. 25, fasc. 1/4; Винник В. О. Опрацювання лексики обмеженого вживання у Словнику укр. мови. В кн.: Слово і фразеологізми у словнику. К., 1980.

ДІАЛЕКТИЗМ (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормат. елемент літ. мови, що має виражену діалектну (див. Діалект) віднесеність. Д. віддзеркалюють процес адаптації літ. мовою територіально здиференційованих елементів діал. мови чи регіон. варіантів літ. мови. Використання Д. становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літ. мови з певною стиліст. настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локал. колориту описуваних подій та ін.). Функціонування Д. в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стиліст. настановою мовця, так і недостат. володінням літ. мовою. Осн. шляхами проникнення Д. у літ. мову є мова худож. л-ри, публіцистики, наук. л-ри, усне мовлення, лексикогр. праці (діалектні та змішаного типу). Д. — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літ. мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкр. мовних одиниць, їх віднесенні до Д. чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормат. описи грамат. структури літ. мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На поч. етапі розвитку нової укр. літ. мови використання діал. одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка Д. у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочас. норм літ. мови. Від власне Д. відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіон. варіантів літ. мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукр. літ. мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стиліст. настановами мовців і не свідчить про незнання норм літ. мови. Розрізняють Д. акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні. 

Акцентуаційні Д. широко представлені в усному літ. мовленні; у худож. л-рі наявні переважно у поет. текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхý, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних Д. належать словоформи з відмінними від літ. мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е зо (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати),збереження о у словах богатий, горячий,заміна ф на x, хв(рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у худож. творах використовуються словотвірні Д., відмінність яких від нормативних для літ. мови дериватів полягає в ін. комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних Д. найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літ. мови віднесеністю до інших грамат. підкласів, парадигм (баче, просе зам. бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою зам. межею),збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’,о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] зам. ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, кóби, гéйби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні Д. — найчисельніша група Д.; серед них розрізняють власне лексичні Д. і етнографізми. Лексичні Д. становлять дублети до літ. відповідників (лéґінь — парубок, тáйстра — торба, пéрун — грім, фудýльний, бýтний — гордий, мéва — чайка)або синоніми часто з виразним експресив. забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голíнний ‘охочий до чого-небудь’, єретувáтися ‘сердитися’, наобíсити ‘набриднути’). Семантичні Д. відрізняються від нормативно вживаних у літ. мові слів лише своїм значенням (чýдно ‘незручно’,тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні Д. у своїй структурі відбивають фонет., грамат., лекс. особливості різних діалектів, тому в літ. джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окр. лексичних Д. зумовлює перетворення їх у т. з. поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпат. зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукр. поетів). Усталення вживання слів і словоформ як Д., їх відповідне опрацювання у нормат. словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.)є передумовою поступового переходу цих Д. до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літ. мови.

НАГОЛОС ДІАЛЕКТНИЙ — особливості наголошування в укр. діал. мові порівняно з літературною. Наявність таких особливостей зумовлена, з одного боку, своєрідністю розвитку наголосу в різних говорах укр. мови (найчастіше відмінностями в напрямках дії аналогії), а з другого, зовн. впливами (напр., наголос на передост. складі в західнокарп. говорах виник під впливом польс. мови). Найменше особливостей наголошування спостерігається в пд.-сх. говорах, найбільше — в пд.-західних. Наведемо лише деякі акцентні особливості пд-зх. говорів укр. мови, зокрема наддністрянських: відсутність у двоскладових іменників ч. і с. р. з кореневим наголосом акцентної опозиції форм однини і множини(гóлуб — гóлуби, jáвір — jáвори, óзеро — óзера, дéрево — дéрева та ін.); виключно коренева акцентуація іменників с. р. з суфіксом -ан’-а (-ан’-е)(оповíдан’а, мóўчан’а, перекóнан’а та ін.); початкове наголошення присвійних займенників ж. та с. р. (мójа, мójе; твójа, твójе; свójа, свójе);відтягнення наголосу на корінь в інфінітиві (нéсти, вéзти, вéсти, плéсти та ін.); відтягнення наголосу на корінь у 1-й ос. одн. теп. ч. (хóджу, нóшу, пи́шу, кáжута ін.).

Додав: Вірст.