Питання походження українців досі остаточ-
но не вирішене. Існує багато теорій, концепцій,
праць видатних учених, але жодна з них не має
точ ного та остаточного підтвердження, а тому
про блема українського етногенезу породжує
чи мало дискусій серед вітчизняних і зарубіжних
дос лідників. Відтворення процесу формуван-
ня українського етносу є важливою ланкою у
виявле нні родоводу української нації, зрештою,
клю чем до неупередженого розуміння вітчизня-
ної історії.
Етногенез українців став об’єктом дослі-
джень професійних істориків, археологів, ан-
тро по ло гів, етнолінгвістів, етнологів. Аналіз кон-
цепцій етногенезу українців приводить до ціл ком
природного висновку, що більшість спроб роз-
в’язання проблеми етногенезу українців сти-
каються з ключовим питанням етнічної історії
України, що є відправною точкою початку ет-
ногенезу. Сучасна вітчизняна та зарубіжна ет-
нологічна наука, завдячуючи виробленим нау-
ковим підходам до вирішення проблеми початку
(або початків) зародження етносу, роз в’язує
питання відправної точки етногенезу початком
етногенетичних процесів. Таким чином, дослі-
дження етногенезу українців слід починати від
історичного періоду, під час якого були започат-
ковані етногенетичні процеси на території Укра-
їни. Сучасна вітчизняна етнологія переконливо
засвідчує про започаткування етногенетичних
процесів, зокрема, появу етномовних спільнот
на основі споріднених племен та неперервність
етнокультурного розвитку місцевого населення
на території України в хронологічний рубіж між
епохами бронзи і раннього заліза, який є від-
правною точкою етногенезу українців.
Надзвичайно важливим, з точки зору науко-
вого підґрунтя аналізу проблеми етногенезу,
є питання розуміння його природи. Етногенез
розглядається етнологічною наукою як сукуп-
ність господарських, культурних, історичних та
Анотація. У статті представлена авторська концепція етногенезу українців, що ґрунтується на
здобутках етнологічної науки, історії, антропології, етнолінгвістики, етнографії, оскільки сучасна
етнологія та суміжні науки виробили фундаментальні підходи до розуміння та обґрунтування етно-
генезу. Досліджується процес етногенезу українців від хронологічного рубежу між епохами брон-
зи і раннього заліза до часів Козаччини, визначено етапи етногенезу.
На думку авторів, розуміння досягнень етнологічної науки дає можливість звільнитися від за-
ангажованості, чи то професійної, чи то етнічної, навіть політичної та ідеологічної, і неупереджено
поглянути на складний процес етногенезу народу з тисячолітньою історією, який у ХІХ ст. почав
широко використовувати самоназву «українці».
Ключові слова: етногенез, етногенетичний процес, етнос, нація, автохтонне населення, ет-
нологія, скіфи, слов’яни, Русь, Козаччина, українці.
природних процесів (помітних і непомітних, ви-
бухових чи стрибкоподібних, пасивних чи актив-
них). Поєднання цих процесів у ході наукового
дослідження дає можливість виявити коріння
всіх елементів, які брали участь у формуванні
конкретних етносів, простежити зміни у форму-
ванні фізичної подоби етносів і виділити осно-
вні етапи складання їх специфічного обличчя,
визначити ті відправні орієнтири функціонуван-
ня, за якими настає становлення нової етно-
утворюючої (етнічної) спільності. Звичайно, в
ході історичних процесів культурно-побутова
специфіка етнічних спільнот та їхня внутрішня
мозаїчність зазнають певних змін, змінюються
також і мовно-культурні цінності, етнокультур-
на і етнополітична орієнтація, самоназва, соці-
альна структура тощо. Такими є суспільно-істо-
ричний та господарсько-культурний характер і
популяційна природа етносів.
Сучасна етнологія та суміжні науки виро-
били фундаментальні підходи до етногенезу:
доведення автохтонності (постійного прожи-
вання на етнічній території), спадкоємність від
найдавніших часів у різних галузях матеріаль-
ної та духовної культури, дослідження спільних
антропологічних рис, визначення часу скла-
дання територіальної та господарської спіль-
ності, формування мовних і культурних особ-
ливостей, розвиток етнічної самосвідомості,
спільна самоназва етносу, яка може змінюва-
тись, тощо.
Розуміння досягнень етнологічної науки дає
можливість звільнитися від заангажованості, чи
то професійної, чи то етнічної, навіть політичної
та ідеологічної, і неупереджено поглянути на
складний процес етногенезу народу з тисячо-
літньою історією, який у ХІХ ст. почав викорис-
товувати самоназву «українці».
Автори дослідження вбачають оприлюднен-
ням наукової концепції етногенезу відновити й
підтримати дискусію, що спорадично спалахує
УКРАЇНОЗНАВСТВО ¹4/2012 194
в наукових колах навколо проблеми етногене-
зу українців.
Для більш чіткого розуміння позиції авторів
концепції етногенезу українців слід розглянути
основні положення існуючих концепцій похо-
дження українців. Серед усього переліку праць
сучасна етнологічна наука виділяє дві осно-
вні концепції етногенезу українців – автохтон-
ну та міграційну. Автори автохтонної концепції
вважають, що народ має органічний, спадко-
ємний зв’язок з найдавнішими мешканцями
своєї землі, незважаючи на різні міграції, злит-
тя чи змішування племен. Під спільними озна-
ками автохтонного походження українців розу-
міють: спільний фізично-етнічний тип; мовний
фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мо-
вознавцями, особливо топоніми і гідроніми; ар-
хеологічні пам’ятки, які мають спільні риси, ха-
рактерні лише для однієї території;основні види
господарської діяльності – землеробство і ско-
тарство, що спостерігаються по всій історичній
вертикалі; мистецькі твори, зокрема керамі-
ка, що мають характерні ознаки тільки певно-
го географічного ареалу; світоглядно-обрядо-
ва система, що сформувалась і функціонувала
протягом тривалого часу у праслов’янських і
слов’янських народів [6].
Для огляду та історіографії автохтонної кон-
цепції авторами пропонується така її класифіка-
ція: трипільсько-арійська, ранньослов’янська,
пізньосередньовічна.
Започаткував обґрунтування трипільсько-
арійської теорії В. Хвойка [13], який першим
відкрив трипільську культуру. Дану концепцію
поділяють і розробляють Я. Пастернак [26] та
Ю. Шилов [40].
Ранньосередньовічна концепція походження
українців була сформульована в загальних ри-
сах наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. такими
українськими вченими, як М. Грушевсь кий [9],
М. Драгоманов [14], М. Максимо вич [24],
М. Костомаров [21], В. Антонович [1].Більшість
сучасних вітчизняних дослідників етногенезу
українців підтримують і уточнюють положення
цієї концепції. В першу чергу слід згадати вчених
Я. Дашкевича [12], Я. Ісаєвича [16], М. Брайчев-
ського [7], О. Царука [37]. Обґрунтування даної
концепції знаходимо у працях сучасних дослід-
ників – Л. Залізняка [15], В. Барана [4], Г. Півто-
рака [28], С. Сегеди [31], І. Данилевського [11].
Пізньосередньовічна концепція тісно пов’я-
за на з теорією давньоруської народності і є її
своєрідним продовженням. Творцем цієї кон-
цепції був радянський історик В. Мавродін [23].
Незмінними прихильниками пізньосередньо-
вічної концепції, незважаючи на деякі її транс-
формації, залишається більшість російських
і білоруських учених, зокрема В. Сєдов [32],
Б. Ри баков [30], Г. Штихов [41], А. Кузьмін [22],
І. Фроянов [38], а також окремі українські – П. То-
лочко [35], В. Балушок [3].
Представники міграційної концепції ствер-
джують, що постійні міграційні хвилі, які про-
кочувалися територією України, були настільки
всеохоплюючими та мали такі глибокі наслід-
ки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію,
спричиняючи виникнення нових поліетнічних
спільностей, зокрема формувалися з різних
расових компонентів, не пов’язаних між собою
походженням. Першим, хто спробував довес-
ти міграційну концепцію походження українців,
був літописець Нестор – автор «Повісті времен-
них літ». Він визначив прабатьківщину слов’ян,
включаючи землі по нижній течії Дунаю і Пан-
нонію. Цю думку тривалий час поділяли істо-
рики XVIII – початку XX ст., наприклад С. Солов-
йов [33], В. Ключевський [18], П. Шафарик [44].
Прихильниками цієї теорії є сучасні вчені О. Тру-
бачов [36], В. Петрухін [27], М. Артамонов [2],
В. Королюк [20], М. Щукін [42], В. Кобичев [19].
Засновником аллохтоністичного, чи міграціо-
ністського, підходу до наукового вирішення ет-
ноісторичних проблем є російський славіст-фі-
лолог О. Шахматов [39].
Сучасна міграційна концепція включає два
підходи до вирішення проблеми етногенетич-
ного походження українців: азіатський і нор-
манський.
Азіатська концепція походження слов’ян-ук-
раїнців розроблена О. Пріцаком [29]. Схожі ідеї
висунув український археолог Д. Березовець [5]
та російська дослідниця О. Галкіна [8].
Засновниками норманської концепції були
скандинавські історики Петрей де-Ерле зун-
да [25], О. Далін [10] та ін. Цю теорію розвину-
ли німецькі вчені Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльо-
цер [43]. Представниками норманської теорії
були відомі російські історики М. Карамзін, М. По-
годін, С. Соловйов [17]. У ХХ ст. з’являється нео-
норманська теорія, її представники – В.Мошин,
М. Таубе, Ю. Вернадський та ін. [42].
Огляд стану наукової розробки проблеми ет-
ногенезу українців засвідчує, що наведені кон-
цепції оперують схожою доказовою базою, як-
то письмовими джерелами, даними археології,
лінгвістики, антропології тощо. Однак дискусій-
ність величезної кількості питань, зокрема спе-
цифіка джерельної бази дослідження етноге-
незу українців, впливи політико-ідеологічних
чинників, ігнорування теоретичної бази етноло-
гії, даних етнографії про матеріальну та духовну
культуру українців через призму етнокультурної
тяглості, результатів досліджень зарубіжних ет-
нологів, відомостей про етнічний розвиток ін-
ших народів, подібність етногенетичних проце-
сів у загальноєвропейському і цивілізаційному
контекстах, обґрунтовує потребу подальшого
дослідження проблеми етногенезу українців.
Більш розлогий і ґрунтовний огляд найпо-
ширеніших концепцій етногенезу українців міс-
титься у журналі«Українознавство» [34].
Аналіз проблеми етногенезу українців слід
розпочинати хронологічним рубежем між епо-
хами бронзи і раннього заліза. Археологічні до-
слідження та сучасна етнологічна наука ствер-
джують про оформлення саме в цей період
господарсько-культурних та суспільно-родо-
вих рис місцевого населення, територіальної
визначеності. Територія України тоді була засе-
лена автохтонним населенням, предками якого
були правобережні землеробські, лівобереж-
ні та південно-степові мисливсько-рибальські
й скотарські племена, які ще не мали ознак ет-
нічної спільності, але саме вони стали основою
формування загального антропологічного типу
автохтонного населення епохи раннього залі-
за. Від цих автохтонів, існування яких підтвер-
джується лінгвістикою та археологією, що мали
сукупні особливості культурно-господарського
життя, зокрема однаковий побут, домобудівниц-
тво, обрядовість, економіка, територія, спіль-
ність духовного життя, слід виводити етногенез
українців.
Осілий спосіб життя, уніфікована землероб-
сько-скотарська господарська культура, спіль ні
ри си матеріальної культури місцевого населення
УКРАЇНОЗНАВСТВО ¹4/2012
195
призвели до утворення автохтонної етноутво-
рюючої спільності на етнічній території України.
Логіка розвитку суспільних процесів, положен-
ня сучасної етнологічної науки про етногенетич-
ну сталість і відсутність кардинальних змін в ет-
нічних й антропологічних ознаках домінуючого
місцевого населення, аналіз обумовлених при-
родно-кліматичними, ландшафтними особли-
востями господарської діяльності в лісосте-
повій зоні, а відтак і культурно-побутовими та
мовними ознаками, дають підстави вважати
племена скіфів (скитів, сківів) такою автохтон-
ною етноутворюючою спільністю. Скіфи є од-
ним із етноформуючих компонентів етногене-
зу українців.
На межі ер етногенетичні процеси на сучас-
ній території України започаткували формуван-
ня етнокультурної спільності шляхом інтеграції
праслов’ян та автохтонних скіфських племен,
що відома в науковій літературі під назвою анти
або військово-племінний союз антів. Таким чи-
ном, другим етноформуючим компонентом ет-
ногенезу українців є слов’яни.
Велике переселення народів та подальші
міграційні процеси позначилися етнокультур-
ними впливами на етногенез антів, тобто укра-
їнців, які, як уже зазначалося, мали спільне ге-
нетичне коріння з автохтонами лісостепової
смуги та праслов’янами. Свідченням цьому є
своєрідний симбіоз матеріальної культури скі-
фів і праслов’ян, що проявився у відносній єд-
ності гончарної кераміки і металевих виробів,
але різнотипності поховальної обрядовості, до-
мобудівництва, ліпного посуду тощо.
Завершення великих міграцій, що поклали
край етнічній нестабільності на сучасній тери-
торії України, розселення слов’янських племен
антів та склавинів на південь та південний захід
сучасної території України дали новий потужний
поштовх інтеграційним явищам, які проявляли-
ся у прискоренні дифузійних етнічних процесів
у господарській, культурній, лінгвістичній, релі-
гійній сферах. На основі місцевих слов’янських
племен, зокрема їх локальних культурних аре-
алів, поступово кристалізуються союзи пле-
мен, відомі в історичній літературі під назвами:
поляни – Київщина і Канівщина, древляни –
на київському Поліссі та східній Волині, уличі –
у південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у
межиріччі середнього Дністра й Пруту, дуліби –
у верхів’ях Дністра та басейну Західного Бугу,
хорвати – у Карпатському регіоні, сіверяни – на
північному лівобережжі Дніпра. Слід зазначити,
що союзи місцевих слов’янських племен у по-
дальшому стають головним компонентом ет-
нографічної мозаїчності і основою формування
українських етнографічних земель: Галичини,
Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Перемишль-
щини, Волині, Поділля, Буковини, Переяслав-
щини, Київщини, Чернігівщини, Сіверщини та
ін. Показово, що нині вони є невід’ємною скла-
довою історико-етнографічного районування
України.
Внаслідок виходу консолідаційних та дер-
жавотворчих процесів на більш високий рівень,
започаткованих ще в антський період етнічної
історії українців утворенням військово-племін-
ного союзу антів, оформлюються передумови
формування ранньоукраїнської держави Русь.
Русь, у свою чергу, незважаючи на потужні від-
центрові тенденції, спричинені посиленням етно-
генетичних процесів у східних слов’ян і но-
вими суспільно-економічними та політичними
умовами, стала ключовою умовою безперерв-
ності процесу етногенезу українців на цьому
етапі етнічної історії. Характерними ознаками
Руського етапу етногенезу є: етнічна свідомість
руського етносу, що проявилася в психологіч-
них установках, уявленнях про свій етнос, на-
явність групових стереотипів, спільне уявлення
про історичну батьківщину, переконання чле-
нів етносу про їх спільне генетичне та історичне
походження, усвідомлення своєї єдності (етно-
генетична належність та внутрішньоетнічна єд-
ність); етнічна самосвідомість, що проявлялася
в усвідомленні русичами (русами) своїх етніч-
них інтересів, появі та закріпленні етноніма та
політоніма; етнічна ментальність, що мала про-
яви конкретних ознак характеру та темпера-
менту; релігія, що виражалася на початковому
етапі у поширеному глибоко вкоріненому язи-
чеському землеробському культі, його віруван-
нях та міфології, і у християнстві, яке виявило
спроможність об’єднання етносу на релігійно-
ідеологічному та духовному рівнях; внутрішня
компліментарність, що упереджувала відцент-
рові тенденції в періоди загострення етнороз-
межувальних процесів.
Поява ранньоукраїнської держави Русь за-
свідчила про започаткування процесів націє тво-
рення у державотворчому етносі, що під твер-
джується наявністю національної ідентич ності
у суспільній свідомості. Проявами її були: іс-
торична територія, батьківщина, спільні міфи
та історична пам’ять, спільна масова громад-
ська культура, визначені юридичні права та
обов’язки для всіх членів суспільства, спільна
економіка, можливість вільно пересуватись у
межах національної території.
Фундаментальний процес етногенезу, що
проявився у високому розвитку етнічної куль-
тури, мови, збереженні основних антропологіч-
них ознак, став забезпеченням сталості та не-
відворотності процесу етногенезу місцевого
населення і збереженням його етнічного облич-
чя, незважаючи на зовнішні етнорозмежуваль-
ні процеси, спричинені Золотою Ордою, Поль-
ським Королівством та Великим князівством
Литовським.
Період Козаччини ознаменував завершення
основного етапу етногенезу українців, що ха-
рактеризується оформленням традиційної на-
родно-побутової культури та способу життя, ду-
ховної та матеріальної етнічної культури, мови,
психічного складу та менталітету, стійкими гос-
подарськими та економічними зв’язками. Націо-
генез українців, спричинений здатністю нової
національної еліти до ініціативи державотво-
рення, відображеної у спробах створення наці-
ональної держави, підкріплений «ідеологічним
рівнем» національної свідомості, національни-
ми символами і атрибутами, зародженням на-
ці ональної культури, вступив у принципово
но вий етап свого розвитку. Етнополітонім «ко-
зак», який згодом перестав виконувати етно-
об’єднувальну функцію через запозичення су-
сіднім етносом історичної назви «руський»
(русич, русин), еволюціонував у безальтерна-
тивну сучасну самоназву «українець».
Складні і часом суперечливі процеси етно-
генезу і націогенезу українців, зазнавши сину-
соїдального розвитку, через властивості безпе-
рервності, перетікання занепаду у відродження,
що характерне для більшості європейських на-
родів, дали поштовх до зародження суверен-
ної спільноти, яка у ХІХ–ХХ ст. акумулювалася у
УКРАЇНОЗНАВСТВО ¹4/2012 196
новітніх цивілізаційних проявах – політиці, куль-
турі, науці та економіці.
ЛІТЕРАТУРА
1. Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та пуб-
ліцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. – К.,
1995. – 816 с.; Антонович В. Монографіи по исторіи Запад-
ной и Юго-Западной Россіи. – Кіевъ, 1885 // http://www.
archive.org/stream/ monografipoisto02antogoog#page/n4/
mode/2up
2. Артамонов М. Этногенез восточных славян. – Том 1. –
Москва –Ленинград, 1941. – 288 с.; Артамонов М. Вопросы
расселения восточных славян и советская археология //
Проблемы всеобщей истории. – Л., 1967. – С. 29–69.
3. Балушок В. Етногенез українців. – К., 2004. – 230 с.;
Додав: Вірст.
Немає коментарів:
Дописати коментар