Передмова
Нова людина має і мову нову.
Г. Сковорода
Ідея цієї книжки зародилась у стінах Львівської обласної ради, де я як депутат опинилась в епіцентрі реального мовлення, але нереальної мовної норми**. Чому мовна реальність депутатів і чиновників така далека від мовних приписів? На це запитання я вирішила дати відповідь на сторінках цієї праці. Задля того необхідно було перейтися дорогою мовної норми впродовж усього XX ст.
Ця дорога надто складна і навіть кривава, аби зараз когось повчати.
Найголовніше – відкрити Правду про характер формування і знищення мовних норм, що здебільшого зумовлено політичними чинниками.
Тоді, сподіваюся, ця Правда змінюватиме нас – і мова говоритиме про цю зміну нашими устами.
Зміна мови відбувається тільки разом зі зміною нашого внутрішнього світу. Система світоглядових цінностей кожної людини, громадянина формує матрицю суспільства і держави.
Мова в цьому процес відіграє першорядну роль не тільки тому, що без неї людина немислима, але й тому, що мова – духовні кордони нації. Мова не просто голос суспільства – вона характер його розвитку.
Українська мова – винятковий приклад блюзнірського втручання суспільства в її зовнішню історію
(сотні заборон та обмежень з боку різної окупаційної влади – Польщі, Московії, Румунії,
Угорщини, Австрії) та унікального більшовицько-московського винаходу: втручання у фонетичну та лексико-граматичну матрицю мови.
Коли вже неможливо було заперечити українську мову як самодостатню систему, що автоматично породжувала націю та державу, у 30-х роках XX ст. виникла ідея уподібнити її до російської мови. Політичним інструментом такої зміни стали урядові постанови та
рішення, а звідси – задіяні внутрішньомовні чинники: зміна мовної норми.
Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний
чинник, що відповідає мовній системі і становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіянт, що відібрало суспільство на певному етапі розвитку [3, с. 94].
Норма формується на основі низки критеріїв, серед найважливіших; територіяльний (синтез південно-західного, південно-східного та північного говорів); критерій авторитетних письменників (зокрема, Т. Шевченка, з якого
тріюмф народної мови, на противагу до книжної, став незворотним); відповідність мовній системі – її
внутрішнім законам та закономірностям; напіонально-ідентифікаційний – не лише збереження мовної
традиції, але й центральна увага до унікальних мовних ознак, на противагу до нівеляційних процесів
інтернаціоналізації чи уніфікації лексики, і навіть граматичних категорій, а звідси потреба формувати
захисну вісь “своє” – “чуже”. Цілком другорядним є статистичний критерій, особливо в теперішніх
постколоніяльних умовах розвитку суспільства, значна частина якого, з огляду на об'єктивні історичні
причини, володіє радянською “недоукрмовою”, а не українською мовою своєї держави. Отож, мовна
норма – це синтез внутрішньомовних та позамовних чинників, що відображають напрям розвитку
суспільства. Образно кажучи, це “прапори та емблеми, за якими можна відрізнити представників
різних ідейних та культурних угруповань” [5, с. 92].
Зазначені мовні критерії в добу терору зазнали кардинального перегляду. Мета створити єдиний
радянський народ автоматично сягала створення на початковому етапі напівмови – блідої копії
“братньої” російської. Задля цього на початку 60-х років у системі АН СРСР виникла наукова рада з
проблем “Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціялістичних націй”.
Ця програма, покладаючись на “ясновидющість” її совєцьких творителів, ділила мови на більш
рівноправні та менш рівноправні, позаяк “сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова”
На цій підставі мови народів СРСР розподілили на перспективні і неперспективні. До перших, крім
“великої російської мови”, зарахували вірменську, грузинську, латиську, литовську, естонську. Решта
мов, серед яких і українська, потрапили до неперспективних [2, с. 50]. Відправним пунктом для
цієї “неперспективности” було не тільки примусове вивчення російської у школах (від 1938 року) та
добровільне української (від 1958 року), а відтак навальне перетворення українців у перекособочених
двомовців (із гіршим-кращим незнанням обох мов), але й безпрецедентне спотворення Українського
правопису 1933 року як основного мовного кодексу. І це спотворення і досі чинне!!! Далі взялися до
лексичної кодифікації через перекладні та тлумачні словники... Так створено радянсько-російську
норму української мови.
* Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (Науково-навчальне видання): [монографія]. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2009. —
328 с. — С. 9–35.
** Правопис ориґіналу збережено. — Ред.
Мовна норма: знищення, пошук, віднова
5
Пропонована праця покликана зобразити нищення автентичної мовної норми крізь призму
лінгвоциду. Більшість практичного матеріялу в монографії почерпнуто з усного та писемного мовлення
українських посадовців: депутатів та чиновників, які фактично стали закладниками спотвореної
мови. У поневолених умовах вільна мова стала жертвою тоталітарного суспільства, що послідовно
працювало на абсолютне відчуження лінгвоносіїв від своєї мови, а отже, і самих себе. Сьогодні таких
немало-небагато: відповідно до перепису населення 2001 року 85,2 % українців назвали рідною
українську мову і 14,8 % – російську. А це близько 5 мільйонів – ось він, головний чинник дестабілізації
України в Україні. Поряд із цим незмірно більшою є кількість суржикомовців – ще одного “плідного”
результату політики двомовности радянської доби.
У третьому тисячолітті на зміну тоталітаризму прийшла доба лібералізму – щоденного безкарного
вбивання найвищих національних та духово-моральних цінностей на догоду прагматичному
молохові та диявольському компромісові. Очевидно, що ідеологія вседозволености запанувала в мові
через нігілістичне трактування норми і сприйняття її лише як інструментального чинника, зведеного
до примітивного порозуміння. За таких умов відродження вбитої норми – справа надскладна, але не
безнадійна. Бо Правдива. І що швидше вийде мова на цю дорогу Правди, то і суспільство набуватиме
ознак необхідної культури та добробуту.
Було б дивно писати цю працю за нормами досі чинного Правопису 1933 року. Це наче прийняти
вбивство і мовної норми, і творців цієї норми, кодифікованої у Правописі 1929 року. Аби полегшити
сприйняття мовно-правописної Правди, головні засимільовані радянським правописом ознаки та їхні
правильні відповідники, використані в цій праці, подаю в таблиці [більше див. розділи 1, 4].
Отож, бажаю всім плідної подорожі дорогами мовної норми, яку так наполегливо впродовж понад трьохсот років намагалися повести московським шляхом.
Правопис 1933, 1946 і 2007 років Правопис 1929 року
1. Фонетична асиміляція іншомовних слів 2. Питоме передання іншомовних слів
1. Грецький звук тета θ (th) передано через ф: кафедра, Афіни, скіфи
1. Грецький звук тетаθ (th) передано через т: катедра (грец. kathedra), Атени, скити (бо Марта,
а не Марфа; театр, а не феатр, католик, а не кафолик)
2. Передання збігу голосних: іа – іа: coціальнuй,
матеріальний; іи – іу: тріумф, Іуда, іудаїзм;
іо (початкове) – іо: іон;
oje – ое: проект;
аи – ау: аудиторія
2. Передання збігу голосних:
іа – ія: соціяльний (бо діяльний, Маркіян);
іи – ію: тріюмф, Юда, юдаїзм; іо (початкове)
– йо: йон (бо йогурт, Йосип);
oje – оє: проєкт (бо лат. Projectus “кинутий
уперед”);
аи – ав: авдиторія (бо автобус, Австрія)
3. Е (в початковій позиції) – є: Європа,
євро
3. Е (в початковій позиції) – Е: Европа (грец.
Europa), евро
II. Морфологічна асиміляція ІІ. Питомі форми
1. Вилучення закінчення -и родового відмінка
однини іменників третьої відміни: любов-і,
незалежност-і
1. Закінчення -и родового відмінка однини
іменників третьої відміни: любов-и, незалежност-и
2. Вилучення закінчення -и родового відмінка
однини іменників четвертої відміни: імен-і,пігемен-і
2. Закінчення -и родового відмінка однини іменників четвертої відміни: імен-и, племен-и
3. Незмінюваність чужомовних іменників
середнього роду з кінцевим -о після приголосного:
на табло, в кіно (бо так у російській та французькій)
3. Змінюваність чужомовних іменників середнього роду з кінцевим -о після приголосного: на
табл-і, в кін-і (бо в сел-і, на блюд-і)
Література
1. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К., 1999.
2. Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. – К., 2004.
3. Пилинський М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.
4. Фаріон І. Правопис – корсет мови? (Український правопис як культурно-політичний вибір). – Л., 2006.
5. Яворська Г. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. Мова. Культура. Влада. – К., 2000.
ілюстрації 2 / 20106
Розділ 1
ФОНЕТИЧНА НОРМА : ГАРМО НІЯ ЧИ ДИСОНАНС?
Сталий правопис і стала однакова
(у межах можливого) вимова – це цемент
суспільства, бо це ж найхарактерніші
ознаки єдиної мови народу.
О. Синявський
1.1. Звуки – національні коди
Пізнання й опанування будь-якої мови розпочинається з найнижчого і фундаментального рівня
мовної будівлі – звукового. Правильна вимова звуків і наголошування слів – не тільки елементи культури
мовлення. У звуках як найменших первнях відображення світу згорнена вся історія виникнення
нашої мови та її сьогодення. Звукова матерія мови як стрижень її структури резонує й відлунює
тим, що в неї закладає природа: який голос, такий і відголос. Існує, на думку К. Фослера, неминуча
відповідність між уявленнями народу про світ, його фантазію і тим, як він вимовляє звуки. М'якість і краса нашої вимови суголосна з красою та почасти м'якістю української душі.
Попри неминучі зміни, фонетика – це найсталіший і найконсервативніший складник мовної системи.
Це та звукова нитка, що сягає найдавнішої історії і нанизує на себе всю мовну систему, творячи
з неї неповторність. Це та основа, яка вможливлює “відбудувати етимологію [походження. –
І. Ф.] слова” [5, с. 21]. У членороздільному звукові проявляє себе його мислетворча сутність, а в
нечленороздільному – почуттєва [7, с. 79].
Якось на кемпінгу, неподалік Дрездена, я попросила англійською горнятко чаю, на що мені по-
німецькому коректно з розумінням-нерозумінням відповіли: “Nicht tea [ti:] – tee [te:]” Лише один
звук робить це слово англійським або німецьким! І саме за цим коротким звуком (фізики сказали
б – мінімальним порухом повітря, а фізіологи – роботою мовленнєвого апарату) криється відчуття своєї Батьківщини духовим домом якої є мова, відмінна найперше від іншої своїм звуковим складом.
Передусім це стосується споріднених мов, адже тількі звукове оформлення спільних за значенням
слів робить їх окремими сутностями.
Білоруський філолог В. Рагойша спостеріг, що Р. Лубківський, перекладаючи вірш білоруської поетеси А. Цьоткі “Небувалі часи”, змінив лише вимову, але не лексику, синтаксис і рими [28, с. 21]:
І песні заціхлі, і смеху не відна,
І дзеці старэнькімі сталі,
І ноты весëлы музикам брать
стыдно,
Радосны струны парвалі,
І фарбы артыстаў смутна
рысуюць,
І цені ясны вміраюць,
І вершы паэты з жалем
рыфмуюць,
І сэрцы кроўю сплываюць.
І пісня затихла, і втіхи не видно,
І діти старенькими стали,
І ноту веселу музикам брать
стидно.
Радісні струни порвали,
І фарби художників смуток
малюють,
І тіні ясні вмирають,
І вірші поети з жалем
римують,
І кров 'ю серця спливають.
Якщо головна відмінність між усіма слов'янськими мовами у звуковому оформленні слів, то ми
зовсім не застраховані від лінгвокумедностей: назву програми української поп-групи “Океан Ельзи”
– “Сосни” у Росії прочитали як “Соснú”, а назву львівської крамниці “Едем” якийсь зайшлий
росіянин інакше, як “єдєм”, прочитати не зумів. Натомість малорос Мина Мазайло з однойменної
п'єси М. Куліша ніяк не міг позбутися одного з фонетичних визначників нашої мови звука [г]:
“Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене
впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою”.
Мовна норма: знищення, пошук, віднова
7
Показовою щодо різночитання була церковнослов'янська мова, що постала з моравського діялекту болгарської мови, але, ставши мовою священних текстів, у різних куточках слов'янського світу озвучувалася відповідно до фонетичних норм корінних мов: української, російської, білоруської, сербської, для прикладу: “Господи, помилуй!” і “Господі, памілуй” чи “Вірую во єдиного Бога Ісуса Христа” і “Вєрую во єдинава Бога Иисуса Криста” тощо. Однак 1686 р. заборонено церковні відправи українською мовою і запроваджено російську вимову церковнослов'янських текстів та обов'язковість “чистого российского языка” в Київській академії. Власне на цей час припадає вислів М. Ломоносова (1746 p.) про фонетичну своєрідність нащої мови: “Сей діалекть съ нашим очень сходенъ, однак его
удареніе, произношеніе и окончанія реченій отъ соскѣства съ Поляками и отъ долговременной бытности
подъ ихъ властію много отмѣнились или прямо сказать попортились” [19, с. 62]. Не коментуватимемо,
“прямо сказать”, безглуздости другої частини Ломоносового твердження, лище зазначимо,
що власне українська вимова від найдавніших руських часів разом із поширенням християнства
та церковними книгами, писаними церковнослов'янською мовою у фонетичній українській адаптації,
пішла вглиб Росії і міцно затрималася там, усупереч зазначеній забороні, не тільки в мові церкви, а й
інтелігенції. Про це свідчать церковнослов'янські тексти російської літературної мови старообрядців
XVII–XVIII ст. До основних рис цієї системи порівняно з сучасною російською, за спостереженням
професора О. Ткаченка, належать такі [40, с 14]:
1. Твердість приголосних перед е: не, Христе (кличний відмінок).
2. Збереження редукованих (коротких) ъ, ь: грѣкхь, днесь.
3. Брак переходу е → о в наголошеній позиції: идетъ, идети.
4. Брак переходу о → а або його скороченої вимови (редукції) в ненаголошеній позиції: воставъ,
своихъ.
5. Фрикативна вимова ґ у всіх випадках: долгь, Господь, Бог.
6. Відносна твердість щ, ч перед а, е: сущая, пачє.
Отож, київська говірка з її провідними фонетичними рисами посіла на довгий час (аж до половини
XIX ст.) [12, с. 128] провідне місце у високому стилі (літургійному) російської мови, хоч, зрозуміло,
що в народнорозмовній російській мові здавна виступали питомі фонетичні риси: пом'якшеність приголосних
перед є, ґ (g) проривне, акання тощо. “Поряд з цим російська мова, формуючись як окрема
мова, мусила на цьому шляху долати давньокиївський, за своєю суттю, український вплив”, що був
відображений у сакральних текстах, “де до збереження традиційної вимови зобов'язує сама повага,
шанованість текстів як духовної спадщини, заповіданої від предків” [40, с 14].
Очевидно, що саме звуковий фон творив із цієї духової спадщини надбання суто національне,
позаяк фонеми (звукові типи) у своїй звуковій реалізації виконують функцію національного визначника.
І хоч, до прикладу, англійською мовою розмовляють не лише в Англії, а в Ірландії, Канаді,
США, Південній Африці, Австралії, Новій Зеландії, саме у фонетиці мовців усіх цих країн спостережено
найпомітніші розбіжності. Кожна мова “прив'язує етнос до його природного оточення, до
ландшафту, до того кревного, предметно обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу”, через те, переселяючись на інший терен, мова “міняється, пристосовуючись до нових природних умов”. Так по-острівному скулене “in”, знакове для Старої Англії (у фортецю, у сховок), на американських просторах перетворюється в “on” (на долоні). Образно кажучи, “так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні – не в яйці.., американський космос владно диктував мові-емігрантці свої правила поведінки” [8,с. 107]. І хоч історичну основу американського варіянта англійської мови складає мова півдня Англії
XVII–XVIIIст., сучасний її варіянт – це вислід подальшого самостійного розвитку мови вже на американських теренах.
Натомість українська фонетика навіть сільських і міських мешканців своєрідна, а діялектне розшарування
нашої мови – це цілий оркестр фонем (звукотипів), найнесподіваніше озвучений місцевим
мовленням, що, безперечно, зумовлено давніми фонетико-історичними процесами в діялектних групах
протоукраїнських племен.
На основі фонетичних діялектологічних досліджень зазначимо, що в галузі фонетики південно-
східні та південно-західні говори мають багато спільного і протиставлені північному наріччю [16,
с. 34–44]. Отож, географічні терени якнайтісніше пов'язані зі звуковим фоном мови, і навіть так, що
формують його. За повідомленням литовських учених-геофізиків, складена карта електромагнітних
полів на території республіки збіглася з картою литовських діялектів із точністю до 1 км [8, с. 107].
Себто кожний терен, де проживає корінний, історичний етнос, має свою енергетику, яку випромінює
земля. І власне ця енергетика тисячоліттями формує ментатітет і мову корінного населення. Звідси,
інша мова – інший менталітет [18, с. 145]. Якнайменші фонетичні зсуви – це якнайбільші зміни у
мовному стрижні. Бо фонетика – основа будь-якої мовної системи: “попри можливість окремих
фонологічних інтервенцій, що можуть вплинути на характер артикуляційної бази, – мова йде на
будь-які зміни дуже важко” [45, с. 137]. І зрозуміло чому: за фонетичною своєрідністю криється
онтологічна, себто буттєва природа самої мови. Звуки – це множина змістів, відомих тільки певній
мові. За видатним лінгвістом-філософом В. Гумбольдтом, звук своєю індивідуальною якістю вказує
на якість предмета [7, с. 79]. Через те звукове спотворення – це глибинні зсуви у мовній структурі.
ілюстрації 2 / 2010
8
Мову, не без огляду на її звукову форму, швейцарський мовознавець Ф. де Сосюр порівняв із симфонією, реальність якої не залежить від способу виконання. Себто помилки, які допускають музиканти (буквально – це ми, мовці), ніяк не шкодять цій реальності. Бо вона просто є. Вона самодостатня.
Така метафора дуже яскрава, але, на жаль, безутішна. Симфонія – це свято. Для її
виконання завжди шукають вправних музик, а то й віртуозів. А мова всюдисуща: все в ній, і вона в
усьому. Вона – це час світу: у ній минуле, теперішнє, майбутнє. От тільки виконавці мови такі, яким
є їхнє розуміння мови, і найчастіше це розуміння не відповідає мовній природі, – бо воно всього
лиш комунікаційно-споживацьке, або інструментальне. А слово “у своїй суті є аж ніяк не звуковим,
а чимось безтілесним, утвореним не матеріяльною субстанцією, а виключно відмінностями, що
відокремлюють його акустичний образ від усіх інших” [36, с. 151]. Мовна відмінність передусім звукова,
попри, здавалось би, універсальний акустично-фізіологічний аспект звука. Звукові відмінності
роблять нас іншими серед носіїв чужих мов та іншими роблять слова в середині нашої ж мови. Отже,
інакшість – це і є сутність. Саме вона закріплена у мовній нормі, яка визначає модель поведінки кожного
мовця, як, до речі, модель поведінки громадянина визначає конституція чи модель поведінки
людини – мораль.
1.2. Асиміляція та інтерференція – способи зміни фонетичної норми
Фонетико-ортоепічна (або ширше фонетична) мовна норма – це той варіянт вимови звуків і наголошування,
який, з огляду на мовну системність як основний нормативний критерій, закріплено
практикою і рекомендовано до вжитку як обов'язковий. Фонетичну норму встановлюють не статистичним
шляхом чи покликанням на авторитети – вона випливає з особливостей фонологічної системи
тих українських діялектів, що лягли в основу української літературної мови. Одночасно як мовне
і соціокультурне явище фонетична норма переходить різні етапи свого формування: а) вибір норми;
б) кодифікація; в) упровадження; г) розроблення й удосконалення [51, с 155-156]. Наскрізною ознакою
такого багатоступеневого процесу є соціоісторична зумовленість норми (попри її найстабільніший
характер у мовно-системній ієрархії). Наприклад, до 1969 р. [37], відповідно до вимовних норм
української літературної мови, що сформульовані у 1920-ті роки, передусім у працях О. Синявського,
зубні приголосні [т], [д], [н], [л] вимовляємо м'яко або твердо перед [і], залежно від того,
якого походження [і]: якщо [і] походить з [о] і чергується з ним (ніж – ножа, ніс – носа) та з [ы]
(густі – густий), то приголосні вимовляємо твердо; якщо [і] походить із давнього звука ятя [ѣ] та
[є], то приголосні вимовляємо м'яко (ніжний, ніс від нести). Це мало і своє закріплення на письмі:
після м'яких [т], [д], [н], [л] писали ї (лїто), зокрема в авторитетному “Малорусько-німецькому
аюварі” Є. Желехівського (1886 p.). Однак цю графічну знаковість ї знехтував “Словарь української
мови” (1907 р.) за редакцією Б. Грінченка. Як слушно завважив В. Сімович, “це вплинуло в нас дуже
фатально на ортоепію [вимову. – І. Ф.].” [34, с. 196], і подальшим сповна позамовним фатальним
кроком у наступові на м'якість [т], [д], [н], [л] у зазначеній позиції став припис академічної “Сучасної
української літературної мови” (1969 р.) за редакцією І. Білодіда – головного ідеолога українсько-
російської двомовности як двох рідних мов. Відтоді вся фонетично-нормативна література базується
на приписові не фонетичному, а соціоісторичному. Як висловився В. Сімович, “...життя сильніше за
науковість правопису” [34, с 196]. Таки слушно, хоч почасти сильніше не так життя, як слабші ми в
обороні своєї мовної автохтонности.
Вибір сучасної фонетичної норми припадає на кінець XVIII – 40-ві роки XIX ст., коли доба
Романтизму утвердила незворотність потенційного суспільного статусу української народної мови,
втіленого найперше через художню літературу, а відтак зорієнтованість української літературної
мови на середньонаддніпрянські (південно-східні) говори. Складніше було з кодифікацією, себто її
узаконенням. За умов колоніяльного перебування України у складі різних держав, зокрема Росії,
Польщі, Румунії, Австро-Угорщини, це було неможливо. Тим більше, що одна з імперій зробила
чудо-відкриття, яке блискуче “оспівав” Євген Плужник:
Двух московских обалдуев
Волновал язык хохлов.
Первым был министр Валуев,
Был второй – министр Бубнов.
А сроднила пару эту
Их воинственная прыть,
Лозунг: “Не было, и нету,
И совсем не можеш быть”.
На обґрунтування останньої віршованої тези Росія спрямувала понад сотню заборон українського
слова від 1686 до 1905 pp. Попри те, українські вчені та письменники активно розробляли правописні
норми, що найтісніше пов'язані з фонетичними. Пік цієї роботи припадає на першу половину XX ст.,
що вивершується науково-практичною працею – “Українським правописом” 1929 р. Фонетична
наповненість цього правопису, попри певні застереження до правил написання чужомовних слів із
г/ґ (гімназія – ґімназія), л/ль (лампа – лямпа) тощо, органічна і вмотивована.
Мовна норма: знищення, пошук, віднова
9
Однак активне впровадження сучасної правописної і фонетичної мовної норми в життя було брутально
перервано московсько-більшовицькою політикою уподібнення української мови до російської.
На відміну від попереднього періоду – другої половини XVII – початку XX ст., який, з огляду на
численні імперські укази заборони функціювання нашої мови, є системним зовнішнім лінгвоцидом, –
період від 30-х до кінця 80-х років XX ст. означую як час внутрішнього лінгвоциду, позаяк це була
війна з внутрішньомовними законами. Мілітарність характеру нищення нашої мови яскраво засвідчена
у назвах трьох резолюцій Народного Комісаріяту Освіти УСРР на чолі з В. Затонським 1933 p.:
“Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті”, “Резолюція Комісії НКО
для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології”, “Резолюція Комісії НКО
для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній” та у виступі і книжці очільника
новоствореної Правописної комісії, заввідділу агітації і пропаганди Політбюро ЦК КП (б) У А. Хвилі
(справжнє прізвище – Мусульбас) “Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти
неї” (26 квітня 1933 p.), “Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті”, а
також у статтях “правильних” мовознавців у журналі “Мовознавство” (1933 p., ч. 1): “Добити ворога”
С. Василевського, “Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору” П. Горецького,
“Націоналістичне шкідництво в синтаксисі української літературної мови” П. Горецького та
І. Кіриченко, “Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння” О. Фінкеля, “Націоналізм в
етимології” Н. Ліперовської, “Трибуна українського фашизму” В. Ставнича (про журнал “Рідна школа”).
До речі, всі ці творива написано у пік Великого Голодомору і ще не зросійщеною українською
мовою, зокрема у царині фонетичній, і саме цього року, як свідчив в одній із доповідей 1934 р. нарком
освіти В. Затонський, знищено 1649 українських науковців-“націоналістів”, здебільшого фахівців
з української мови та історії [23, с. 136-137; 41, с. 140-148; 48, с. 361].
Основним здобутком цієї внутрішньомовної війни як уніфікації з російською мовою, або ж
“збільшовиченої української мови, очищеної від неї самої” [23, с. 137], став Український правопис
1933 p., якого ніхто прилюдно не обговорював і який набрав чинности несподівано, як гроза: “Газети
й інші видання перейшли на новий правопис негайно – у травні 1933 року, – ще до його публікації,
і непідготовані читачі опинилися перед доконаним фактом. Вражені викладачі й студенти раптом
виявили, що правила, яких вони дотримувалися, не дійсні...” [48, с. 365]. Найімовірніше, цензором-
кодифікатором правопису був Л. Каганович, “єврей з походження, росіянин культурою” [48,
с. 358], зачинатель наступу на автохтонні основи української мови, втілені у правописі 1929 p., про
що свідчать три його статті 1930 p.: “Проти “народництва” в мовознавстві (Куди йде українська
літературна мова?)”, в якій наголошено на “поживності” для української мови “язичія”, себто
суржику; “Кілька слів про словники”, укладачам яких закинуто “наукове шкідництво” й “українське
буржуазно-національне хуторянство”, і “Мовна теорія українського буржуазного націоналізму”, в
який “буржуазний націоналізм” виявлено у:
1) відкиданні неологізмів революційної епохи;
2) відкиданні інтернаціональних слів;
3) відкиданні мовних складників, спільних з іншими мовами радянських республік, особливо
російською;
4) намаганні прищепити мовні складники клясово ворожого характеру;
5) намаганні через мову розповсюдити февдальну й буржуазну ідеологію;
6) намаганні запровадити штучні новотвори;
7) викривленні тлумачення багатьох понять, зокрема політичних, економічних тошо [правопис
Кагановича збережено. – І. Ф.] [48, с. 358–360]. Отож, фас українській мові дано персоніфіковано й обгрунтовано. Відтак подальша московсько-радянська політика творення “савєцкава чєлавєка” з двома рідними мовами, серед яких “найрідніша” – це мова асиміляції всіх народів СРСР – російська, призвела до фундаментальних зрушень в українській фонетичній, а почасти і фонологічній системі.
З огляду на це, сучасну фонетичну норму логічно розглянути у двох площинах:
1. Фонетична асиміляція, що зумовлена і досі чинною правописно-фонетичною нормативністю
від кагановичів і закріплена в Українському (себто псевдоукраїнському, більшовицькому) правописі
1933 року та його логічному псевдонауковому спадкові – Українському правописі 2007 року.
2. Фонетична інтерференція, що виникла у результаті лінгвоцидної імперсько-колоніяльної
політики Росії. Як вислід, фонетичні норми мовців третього тисячоліття – це яскраві та промовисті фонетичні спотворення.
Основне жало Правопису 1933 року у вигляді фонетичної асиміляції спрямовано на правопис
слів чужомовного походження (розділ 3) як найлегшій уподібнювальній ланці між українською та російською мовами. Підставою до цього є шлях запозичання слів: безпосередній і опосередкований.
За безпосереднього шляху запозичання слова мова пристосовує його до своїх фонетичних
законів, за опосередкованого – латинське, грецьке тощо слово потрапляє в мову через польське чи то російське пристосування. Більшовицький режим у безпосередньому запозичанні добачив “штучне відмежування української мови від російської”, а також “перешкоди оволодінню грамотністю шиілюстрації
2 / 201010
рокими масами”, через те голова Правописної комісії А. Хвиля у “До видання нового українського
правопису” підпунктом а) зазначив сакраментальне: “ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів” [41, с. 108-109].
Якою була ця “ліквідація”, що досі, згідно з чинним правописом, є нормою?
Перше асиміляційне вилучення – це забраний з правопису звук, фонема і буква ґ, що не лише
порушило вимовну норму, а й спричинило плутанину в значеннях слів ґрати (решітка)/грати (виконувати певну дію), гніт (ярмо)/ґніт (у гасовій лампі), гулі (гуляння)/ґулі (знаки від забою) тощо.
Натомість запозичення, серед яких і власні назви, стали передавати лише за російським зразком,
де через недостатність фонемного ряду неможливо передати різні чужомовні звуки сh, h, g, як це
в українській, через х, г, ґ, а лише як х або г: Halloween – укр. геловін – рос. хелоуин; Hegel – укр.
Геґель – рос. Гегель; Coethe – укр. Ґете – рос. Гете. За межею народного озвучення опинилися
споконвіку вживані слова зі звуком і фонемою ґ: ґедзь, ґудзик, ґава, дзиґа, ґринджоли тощо. Правопис
1990 року на хвилі національного відродження повернув мові літеру, фонему і звук ґ, однак не запропонував
обгрунтованих рекомендацій щодо її вживання та вимови. Це спричинило нові порушення
фонетичної системи, зокрема у запозичених словах. Проєкт Правопису 1999 року, спираючись на засади
Правопису 1929 p., запропонував літеру ґ у чужомовних загальних і власних назвах передавати
через г: інтелігенція, Чикаго; у власних назвах людей (іменах, прізвищах) відповідно до g у мові-
джерелі пишемо і вимовляємо ґ, а відповідно до h – г: Фридрих Геґель, Магатма Ґанді. Також літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний у словах, що відповідно вимовляємо: аґрус,ґава, ґазда, ґандж: тощо. На жаль, “...затверджений до друку вченими радами
Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України і схвалений Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством культури і мистецтв України” Український правопис (2007 р.) [42] демонструє ніщо інше як напівнорму і напів українську мову: він містить літеру ґ у давно запозичених і зукраїнізованих формах, на зразок ґанок, аґрус, ґвалт тощо, однак у словах чужомовного походження у загальних і власних назвах (антропонімах і топонімах) g, h приписує передавати через г: Гюго (Hugo), а в окремих словах, невідомо за якою логікою, – через х: хобі (hobby) замість гобі, Хемінгуей (Hemingway) замість Гемінґвей [42, с 19, 118–119]. У стилі руйнівного мовного лібералізму, а отже, нехтуючи системний принцип як основний при визначенні норми Правопис 2007 р. видає на-гора примітку: “У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова:Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете [42, с. 19].
З огляду на такі невмотивовані й амбівалентні приписи, у теперішній практиці логічно застосовувати
правопис і вимову г – ґ, що запропоновані у проекті Правопису 1999 р. й активно вживані
низкою видавництв, радіо- та телеетерів, а саме:
1. Літеру g, яка у відповідних мовах позначає дзвінкий проривний звук [ґ], у загальних та власних
географічних назвах на письмі передаємо буквою г: агент, Чикаго.
2. У власних назвах людей (іменах, прізвищах), відповідно до g у мові-джерелі, пишемо ґ, а
відповідно до h – г: Фридрих Геґель, Магатма Ґанді.
3. Літеру g передаємо буквою ґ у незасвоєних українською мовою іншомовних словах, а також в
іншомовних сполуках, що передаються засобами української графіки: лат. альтер еґо (alter ego).
4. Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний у словах, що відповідно
вимовляємо: аґрус, ґава, ґазда тощо.
5. Літеру h, грецьку літеру γ (гама) і початковий придиховий звук, відтворюваний надрядковим
знаком, передаємо українською буквою г: габілітація, Гельсинкі [25; 26; 43, с 36–42].
Друге асиміляційне вилучення полягало в наступові на грецьку літеру тета θ, що передає міжзубний
приголосний звук, подібний до середнього між нашими звуками [т], [ф], через що етер, Атени,
аритметика за чарівною московсько-радянською паличкою перетворились у тотожні з російськими формами ефір (грец. aither), Афіни, арифметика (грец. arhythmia), і це тоді, коли низка слів із грецькою
літерою тета θ зосталася, на зразок аритмія (грец. arhythmia), ортопед (грец. orthos), терміни з
префіксом ortho-: ортокисень, ортоскопічний, ортоґрафічна поверхня тощо, позаяк так їх адаптовано у російській мові.
Особливу опірність чужій асиміляції демонструє антропонімна лексика, про що свідчить “Практичний
російсько-український словник” (1923 p.): Фадей – Тадей, Феодосій – Тодосій, Тодось,
Філіп – Пилип, Фома – Тома, Феодора – Тодора, Хведора. Поодиноким винятком у цьому є ім'я
Федір, шо як підтвердження тенденції передавати грецьку тету через т, хв, п існує у варіянті Хведір,
Тодір. Неприйняття у нашій мові грецьких запозичень через глухий звук ф випливає із сонорности
(або звучности, дзвінкости) її фонетичної системи. Дзвінкі приголосні в українській мові не оглушують,
натомість у російській у потоці мовлення вони творять свої глухі пари, серед яких і звук [ф]:
[в] – [ф] (любов – любо[ф]), [б] – [п] (дуб – ду[п]), [д] – [т] (дед – де[т]), [г] – [х] (пролог –
проло[х]), [ж] – [ш] (гараж – гара[ш]). Отож, запровадження через правопис букви і звука ф на
Мовна норма: знищення, пошук, віднова
11
місці грецької тети – це одночасне руйнування сонорности української звукової системи. Проект
правопису 1999 року пропонував варіянтну норму: Методій і Мефодій, міф і міт. Гадаю, наш вибір,
з огляду на фонетичну системність і традиційність, має базуватися на переданні грецької тети через
український звук [т]:
І довершилася достоту
Найбільша із космічних драм:
По всі часи Господь Голготу
Поклав основою під храм.
П. Карманський
Третє асиміляційне вилучення стосується знищення йотації голосних а, у, о (замість ія, ю, йо),
на зразок тепер нормативного соціальний замість відповідного до законів української фонетики
соціяльний, Іуда замість Юда, іон замість йон, тріумф замість тріюмф. Первісне і правильне написання
передбачало усунення не характерного для української мови збігу голосних (за винятком тих,
що на стикові префікса і кореня: про/аналізувати; префікса і префікса: ви/о/кремити; двох основ:
теле/етер), що підтверджено низкою незасимільованих запозичень (на зразок парафіяни, василіяни,
маніяк, макіяж, варіят), питомою лексикою (на зразок діяльність, моя, йой, а не діальність,
моа, іой) і власними назвами, що навдивовижу вистояли під пресом Правопису 1933 року: Маркіян,
Андріян, Себастіян, Купріян, Іліян, Ліліяна. Знаково, що мова, пручаючись фонетичній асиміляції,творила варіянти то через апостроф, то через знак м'якшення: Валер'ян (Валеріан), Мартьян (Мар-тиніан) і паралельні форми: Юліян і Юліан. На універсальному внутрішньому спротиві кожної
мови до чужинства завважив видатний німецький лінгвіст і фольклорист Я. Ґримм: “Усі мови, доки вони в здоровому стані, мають природний стимул усувати від себе чуже, а коли воно вже вдерлося, витискати його знову або принаймні згладжувати місцевими елементами. Нема народу, здатного до розвитку всіх можливих звуків, і всяка мова уникає тих, які їй невластиві або супротивні. Що справедливо про звуки, то ще більше стосується слів” [2, с. 120].
Отож, за зразком російської вимови і правопису нашій мові накинуто звуко- і буквосполучення
іа в середині слів, на зразок матеріальний замість матеріяльний (пор. у білоруській: матэрыял, у
сербській материjал, у польській material); початкове іу замість ю, на зразок іудаїзм замість юдаїзм,
як, зрештою, є у всіх слов'янських мовах, крім церковнослов'янської, що стала основою для творення
російської мови; початкове іо замість йо, на зразок Іов замість Йов, Іорданія замість Йорданія; е у
слові проект замість умотивованого проєкт (лат. projectus); звуко- і буквосполучення іу замість ію, на зразок колегіум, тріумф замість колегіюм, тріюмф.
Четверте асиміляційне втручання у слова чужомовного походження полягало у переданні звукосполуки ав через ау, на зразок аудиторія замість авдиторія, що нарощувало в мові невластиву тенденцію вживати слова зі збігом голосних. І це тоді, коли в українській мові фонема /в/ у відповідних фонетичних позиціях (на початку слова перед приголосним, у позиції після голосного наприкінці слова та перед приголосним у середині слова, на зразок [ў]зя[ў], пра[ў]да) реалізується я[ў] нескладотворчий. Натомість у російській мові кінцевий звук [в] та в позиції перед приголосним оглушується до [ф], на зразок любо[ф], тра[ф]ка, а в словах чужомовного походження, з огляду на відсутність законів милозвучности, а саме збігу голосних чи приголосних, спостерігаємо цілковиту непослідовність у переданні дифтонга аи: аудитория (лат. audio - “слухаю, чую”), автомобиль (грец.
autos – “сам”). Відтак цю непослідовність та алогічність перенесено до нашої мови: лавр, але лауреат; фавн, але фауна; автор, але аутизм. Звідси штучна суперечність між написанням та вимовою.
Зокрема, “Орфоепічний словник” (1984; укладач М. Погрібний) і “Орфоепічний словник української мови: У 2 т.” (2001, 2003; укладачі М. Пещак та ін.) як нормативні кодекси подають вимову а[у] диторія, а[ў]діювання, а[ў]дит, а[ў]дієнція, тоді як чинний правопис, коріння якого сягає 1933 року, приписує зовсім інше написання. Це свідчить про руйнування автентичної фонетичної системи української мови, а отже, і запозичень засобами спотвореного, асимільованого правопису – “...очевидно це правда, що протягом століть з окремої вимови постає й окрема мова, якщо якимись засобами
не запобігти цьому” [31, с. 358]. Ту саму непослідовність, а радше копійованість із російської
мови перенесено на передання власних назв (імен, прізвищ, топонімів): Фауст замість Фавст, хоч
Фавн (мітичний бог?), Аврора, Австрія тощо. Однак безоглядно переводити у в ў теж помилково, зокрема у словах траурний, гауптвахта, раунд [50, с. 73].
Другим визначальним способом порушення фонетичної норми є фонетична російськомовна інтерференція, що в результаті понад чотирьохсотлітнього насильницького впровадження російської мови як начебто мови міжнаціонального спілкування і навіть як другої так званої рідної мови призвело до накладання фонетико-ортоепічних (звукових і вимовних) ознак російської мови на українську.
Через те своєрідністю теперішнього етапу функціювання фонетико-ортоепічної норми є не так її
перегляд, як збереження автентичности та очищення від чужого впливу.
Уперше теоретично опрацював фонетико-ортоепічні норми видатний український мовознавець
першої половини XX ст. О. Синявський. Саме він звернув особливу увагу на інтерференційні впливи ілюстрації 2 / 201012 подекуди польської, здебільшого російської мови, зокрема акання (вимова ненаголошеного о як а), оглушення дзвінких, пом'якшення шиплячих, м'якість губних та кінцевого р, назвавши їх “каліченням мови” [33, с 11-12]. Базуючись на спостереженнях ученого і на сучасній тенденції розхитування фонетико-ортоепічної норми, означимо їі основні типи інтерференційного порушення.
1. Оглушення дзвінких ([б], [д], [з], [ж], [ґ], [г]) у кінці слова (гара[ш], ду[п]) та перед приголосним, на зразок гара[ст], що не так вже й рідко призводить до лінгволяпсусів, бо через неправильну вимову слухачеві годі зрозуміти, про що йдеться: казка чи каска, грип чи гриб, Параска чи параска [поразка]. Згадаймо, як мучився, не вміючи оглушувати дзвінких, герой М. Куліша Мина Мазайло. Знущаючись зі свого артикуляційного апарата, він замість правильної російської форми [ґраплями] (укр. граблями) видавав таки своє, рідне “краплями”. Природа вступала у відчайдушний спротив із Мазайловим бажанням стати мутантом – бо природа бажала бути собою, навіть попри те, що оглушення не зовсім чуже українській вимові, позаяк воно властиве південно-західним говорам, а також сьогодні нормативне у таких фонетичних позиціях:
а) префікс з- або прийменник з оглушуємо перед дальшим глухим приголосним, зокрема префікс
перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х], що відображено навіть на письмі через асимільований префікс
с-: сфотографувати, спитися; префікс з- і прийменник з перед глухими вимовляють тільки як с, але на письмі не змінюють: з тобою – [ст]обою, з чого – [зч]ого – [сч]ого – [шч]ого;
б) кінцевий дзвінкий приголосний [з] у прийменниках і префіксах типу без-, роз-, через- перед
дальшим глухим (залежно від темпу мовлення) має подвійну вимову: розписка – ро[з]писка, ро[с]писка, бе[з]пека – бе[с]пека;
в) дзвінкий приголосний [г] оглушують перед глухими [к], [т] у словах ні[х]ті, кі[х]ті, ле[х]ко,
во[х]ко та в похідних утвореннях.
Завважимо на двох останніх позиціях (б, в), позаяк щодо них у мовознавців немає одностайної
думки, зокрема відомий учений О. Пономарів зазначає, що “приголосний [з] у кінці префіксів та
прийменників не повинен оглушуватися: ро[зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу”, а законодавець української фонетичної норми О. Синявський у класичній праці “Норми української літературної мови” (1941 р.) зазначає: “...зберігаються дзвінкі перед глухими, бо вони й у мові звичайно дзвінкі: нігті, кігті, дігтяр, легкий, вогкий...”, що ж до префікса (приростка) роз-, то у його вимові “іноді можна чути «рос» (вимова «роспитати»)” [33, с 34, 174; 38, с. 18; 39, с. 35; 49, с. 107].
Це свідчить про тенденцію часової піддатливости кодифікаторів мови до асиміляційних процесів, а відтак і про трактування інтерферентно засимільованих явищ як чинної фонетичної норми.
2. Вимова звука [в] у кінці слова та в середині після голосного як [ф]: любо[ф], во[ф]к, тра[ф]ка
замість нескладового, вокалічного [ў], що нагадує білоруський [ў]: хадиу та англійський [w]: window.
Мабуть, вивчаючи англійську, ми ретельно вправляємося у вимові парного дзвінкого [v], що протиставлений
до глухого [f], на зразок live [liv] і life [laif], а понад то у вимові непарного приголосного
[w]: window [windou]. До речі, таким самим непарним у нашій мові є звук [в], що належить поряд із
[р], [л], [м], [н], [й] до сонантів, у яких голос переважає над шумом. Це суттєво впливає на загальну
дзвінкість нашої мови. Натомість у російській мові дзвінкі [б], [д], [г], [ж] у мовленнєвому потоці
перетворюються на свої парні глухі [п], [т], [х], [ш] як перед глухими, так і на кінці слів: кни[ш]ка,
выхо[т]. Отож, разом із перетворенням приголосних у щось інше перетворюємось і ми.
Варто наголосити, що звук [ф] цілком чужий нашій мові, і майже у всіх північних і південно-
східних говорах у запозичених словах його послідовно заступали на п, х, хв, рідше в, т, к, кв:
хуртуна, хверма, охвицер, хвартух, Хведір, Хвеська, Химка (< Євфимія), Хівря (< Февронія),
Халимон, Хвилимон (< Филимон), Хвока (< Фока) тощо. Натомість у більшості південно-західних
говорів навіть у словах хвіст, хвалити, квасоля, хура, вимову яких літературна мова засвоїла з
південно-східних говорів, виступає на місці хв, кв, х приголосний [ф]: фасоля, фіст, фіра тощо.
Однак у слов'янських із походження словах, що мають у південно-західних говорах у своєму складі [ф], літературна мова засвоїла вимову південно-східних і північних говорів [9, с 73]. Отже, сучасне оглушення [в] у відповідних позиціях – це втручання чужомовного простору, що не має жодного лінгвістичного підґрунтя.
Характерно й те, що при збігові [в] із наступним приголосним [в] перетворюється в [ў]: взяв
[ўзяв], Вкраїна [ўкраїна], все [ўсе], що, зрештою, закріплено і паралельністю правописних форм:
взаємини/узаємини, вночі/уночі. Недопустимо варіянтно писати слова, де [у]/[в] розмежовує значення: вдача/удача, вкладка/укладка, вправа/управа, вступ/уступ тощо. У ці суто фонетичні чинники все активніше втручається і стилістика (залежно від стилю вживання), і семантика (залежно від значення). До прикладу, не існує жодної наукової історичної праці з назвою “Історія Вкраїни”, а тільки “Історія України”; ми вивчаємо курс української, а не вкраїнської мови; в офіційно-ділових документах, у юридичній літературі буде тільки вдова, а не удова [12, с 90, 93]. Поза тим взаємне заступлення [у]/[в], а також поява приставного [в] між двома голосними, на зразок Радивон (Радіон), тивун (тиун), легівон (легіон), Фавуст або Фавст (Фауст) тощо – характерна риса нашої мови від найдавніших писемних пам'яток Xl ст. З огляду на милозвучність української мови, у завжди пишемо
перед буквосполученнями льв, хв, ТВ, св, перед в, ф: у Львові, у хвої, у твоєї, у воду, у фірі.
Мовна норма: знищення, пошук, віднова13
3. Інтерференційне м'якшення (палаталізація), а саме:
а) м'яка вимова кінцевого [р], на зразок кобза[р'], волода[р']. Згадаймо назву Грінченкового
словника: “Словарь української мови” – це діялектна, ненормативна вимова. Характерною рисою
системи приголосних північних і більшости південно-західних говорів української мови (крім покутсько-
буковинських говірок і паралельної вимови у західнополіських говірках: косарь, гончарь) є
ствердіння колишнього м'якого [p'] незалежно від позиції, наприклад, господа[р], бу[р]ак і зумовлену
цим відсутність у їхньому складі фонеми [p']. З огляду на норму сучасної літературної мови
кінцеве [р] вимовляємо твердо: ліка[р];
б) м'яка вимова [ч] перед [а], [о], [у], [є], [и]: [ч’]ому, [шч’]астя, шепо[ч’]у. Пом'якшеним цей
звук є лише в позиції перед [і]: о[ч’]і та за умови фонетичного подовження: кло[ч’:]я. Вимовляючи
цей звук, пам'ятаймо, що середня частина язика не має “лягати” на піднебіння, як це характерно
для артикуляції російського м'якого звука [ч']. Сучасна літературна норма твердої вимови [ч]
спирається частково на південно-східні говори (на ті, де шиплячі стверділи), а також на подільські,
південноволинські, частково закарпатські, буковинські, правобережно- і лівобережнополіські говірки
(хоч існує і діялектний ареал м'якого [ч’]: воло[ч’]ать, толо[ч’]ать – це степові говори південно-
східного наріччя, частина закарпатських і південнолемківських говірок) [9, с. 71-72];
в) м'яка вимова губних [б], [п], [в], [м], [ф], на зразок nьать, мьасо, девьатка замість роздільної
йотованої вимови (пйать, мйасо, девйатка), що позначена на письмі апострофом (п’ять, м’ясо,
дев’ятка). Суттєво сприяє такій ненормативній вимові чинний правопис слів іншомовного походження,
на зразок бюро, пюре замість фонетично логічного б’юро, п’юре, як це закріплено правописом
у новіших запозиченнях: комп’ютер, ф’ючерс, б’юїк, дистриб’ютор. Контроверсійні міркування
щодо цього подає О. Синявський: “Хоч губні приголосні в українській мові і дуже мало надаються
до пом’якшення, все ж у таких словах, як свято, цвях, дзвякати, тьмяний тощо губні вимовляються
звичайно м’яко, себто так, як і сполучення, наприклад, ня, тя тощо. Так само м’які вони
і в чужих словах, як пюпітр, бюджет, Мюллер, Вюртемберг тощо, хоч доводиться визнати в
усіх цих випадках і рівнобіжну вимову з й поміж губним та наступним голосним [вид. – І. Ф.]:
свйатий, пйупітр і т. ін.” [33, с. 175]. Наголошує на цьому і сучасний авторитетний мовознавець
І. Ющук: “Традиційно вважається, що пом’якшуються губні також перед [а] у словах типу свято,
тьмяний... Насправді ж при помірній вимові тут між губним, який звучить твердо, і голосним [а]
чується призвук [й]: [свйато].. Чи не тому учні в цих і подібних словах, буває, ставлять апостроф?
Така вимова анітрохи не суперечить фонетичним законам української мови, навіть навпаки”
[49, с. 73].
4. Відсутність м'якшення [ц] (диспалаталізація під впливом російської мови) у словах, на зразок
со[ци]альний, конститу[ци]я, адміністра[ци]я. Твердість вимови кінцевого [ц] характерна
лише для терену карпатських говірок, а саме: гуцульських, лемківських, буковинських і частково
наддністрянських, типу жнец, хлопец, удовец; перед [e], [и] у питомій лексиці, на зразок цих,
гінцем; у словах іншомовного походження: абзац, палац та у звуконаслідувальних вигуках типу
бац, гуц тощо. Якщо ствердіння [ц] у частині лівобережно- і правобережнополіських, а частково
берестейських говірок зумовлена білоруським ствердінням [ц] у різних позиціях (міся[ц], [ц]а[ц]
ка), а в карпатському обширі впливом сусідніх молдовсько-румунських діялектів (хлопе[ц], пали[ц]
а) [9, с 74], то сучасне ствердіння, типу пози[ц]ия – це наслідок російськомовного впливу, який має,
на превеликий жаль, загальнотериторіяльний характер. Це явище існує попри те, що м'яке [ц'] –
історична окремішна ознака нашої мови, що не властива жодній слов'янській. То чи не задалеко ми
відбігли від себе? Відбігаючи і наслідуючи чуже, ми опинилися в лабетах ще однієї псевдонорми, а
саме інтерференційного цекання, на зразок [пúшуц'], [жицц'а], [рóбл'ац']. Як бачимо, відсутність
м'якого [ц'] за нормою заступає його надмірне вживання в необгрунтованих позиціях.
5. Напружена вимова [и], який за своїми артикуляційними особливостями є звуком переднього
ряду
і високого підняття, позаяк піц час його вимови язик рухається до передньої частини
піднебіння, набуваючи положення високого підняття у вертикальному напрямі. Напружена вимова
цього звука змінює його артикуляційну базу, а отже, і характер самого звука, який стає для нас
чужим російським звуком [ы] середнього ряду і верхнього підняття, на приблизність вимови якого
можна натрапити лише в закарпатських та надсянських говірках (сын, рыба), але аж ніяк не
в літературній вимові. Поряд із набуттям неукраїнської артикуляції руйнується звична м'якість,
мелодііїність, спонтанність нашої мови, що зумовлено “значно рівномірнішим розподілом вимовної
енергії між складами українського слова внаслідок відносно слабкого наголосу в українській мові”
[22, с. 20].
Прикметно, що українське [и], якому відносно відповідають російське [ы] і польське [у], може
розпочинати слово, на зразок икати, ич та ще 99 слів, які фіксує високоавторитетний “Словарь
української мови” за редакцією Б. Грінченка (инший, инколи, индик, искра, ива тощо), які всупереч
живій діялектній вимові не визнані за норму ні Правописом 1928 року, ні понад те 1933-го, та
й наступними радянськими редакціями аж до 2007 року. Остання нормативна публікація, що дозволяла
(але вже не вимагала) писати початкове [и] в словах инший, инколи, иней, иноді тощо, була
ілюстрації 2 / 2010
14
у “Найголовніших правилах українського правопису” АН (Київ, 1921). Попри те, природний і нормативний
характер початкового [и] яскраво засвідчує давніша і сучасна поезія, що за рахунок [и] в
різних позиціях зумовлює навіть внутрішнє римування:
Сірі гуси в ирій, ирій
по чотири, по чотири
полетіли...
***
Посип индикам.
Гусям дай.
Т. Шевченко
Дівчина вродлива.
Що зоветься Ива,
Вербної неділі
Гілочка сяйлива.
Д. Павличко
Щойно у проекті Правопису 1999 року запропоновано повернути написання [и] на початку питомих,
незапозичених українських слів, типу инший, индик, ирій тощо, позаяк [и] має незаперечний
фонемний статус, що виявляється в його диференційному значенні бий/бій, мий / мій, а початкове
[и] у словах – це ще одне підтвердження цього. Зрештою, “Орфоепічний словник” 1984 р. (укладач
М. Погрібний) рекомендує вимовляти слово інший як [іинший], а також у “Сучасній українській
літературній мові” за редакцією М. Плющ слушно зазначено: “...в межах літературної норми на
місці початкового [і] може вживатися [і], [и], [іи]. Однак під впливом орфографії дедалі більше
закріплюється вимова звичайного початкового [і]” [38, с. 88].
Підтверджений диференційно-фонемний статус [и] викликає особливий спротив у прихильників
радянської версії української мови (себто чинного Правопису, базованого на сталінському Правописі
1933 року), які пропагують думку про фонемну несамостійність /и/, надаючи їй статусу варіянта
фонеми /і/ [12, с. 28, 43–45, 82]. А це означає, що нас, мовців, обмежують п'ятифонемним рядом
голосних: /і/, /е/, /у/, /о/, /а/, як це є у російській та білоруській мовах.
Польське /у/ і російське /ы/ ніколи не виступають на початку слова, а в середині слова ніколи
не вживаються після пом'якшених приголосних, а отже, – з фонологічного боку ці два звуки одна
фонема. “Напад” на ненапружене й легке для вимови [и], видається, компенсують неправильною
його вимовою на місці літери / після кінцевого твердого приголосного префіксів і прийменників,
наприклад: дез[и]н-формація замість дез[і]нформація, роз[и]граш замість роз[і]граш, в[и]нституті
замість в[і]нституті. Ця помилка – наслідок інтерференції російської мови, де після твердих приголосних
може бути тільки звук [ы], а отже, і вимова: об[ы]грать, в[ы]нституте, дез[ы]нформация
тощо.
6. Нехарактерне сполучення голосний + голосний, зокрема і + а, а + у, початкове і + о, і + у
(інтерференційне зяяння), яке стосується передусім слів іншомовного походження, на зразок соціальний
замість соціяльний, артеріальний замість артеріяльний, аудиторія замість авдиторія, іон
замість йон, Іуда замість Юда, що закріплено Правописом 1933 р. (і чинним також), головна мета
якого – уподібнити дві мовні системи: українську та російську. І вподібнили: теперішня вимовна
норма сповна відповідає політичному втручанню в мову, хоч в “Орфоепічному словнику” (1984 р.) зазначено,
що слова аудиторія, аукціон слід вимовляти [aўдuеmóp'ija], [аўкц'іóн], але чомусь [іуда],
[соц'іал'ний] тощо.
Хоч українська літературна мова належить до мов консонантного типу (значна кількісна перевага
приголосних над голосними: 32 : 6 – 84,2 % : 15,8 %), але її своєрідність полягає у функційному
співвідношенні цих голосних та приголосних. На кожних 100 голосних у нас припадає 130–140 приголосних
[13, с. 26]. Така фреквентність (послідовність поєднання) забезпечує естетичне звучання
(тобто фонічність) нашої мови. Зазначені вище звукосполуки абсолютно суперечать цій вокально-
консонантній гармонії, позаяк поодинокий збіг двох голосних трапляється, як ми вже зазначали,
зазвичай на стикові морфем, зокрема префікса і кореня: про/аналіз/ува/ти; префікса і префікса:
ви/о/крем/и/ти; двох основ: високо/авторитетний тощо. В інших випадках мова прискіпливо
допильновує небажаного розхитування її фонічности, про що свідчать лексеми з історичних пам'яток
і найперше серед власних назв: Радивон (Радіон), Іван (Іоаннь), Фавусть (Фауст), Йосип (Іосиф),
Йов (Іов), Йона (Іона); півонія (піонія), легивонъ (легіон), тивунъ (тиунъ).
7. Редукція (ослаблення і скорочення) голосних, на зразок [золътъ] замість (золото), [мълако]
замість [молоко], [гуляє] замість [гул'айе], [Украіна] замість [Украйіна]. Неважко здогадатися,
хто в нашому державному житті є головним “глушителем” та “редукатором” питомих ознак державної
мови. Зрештою, як говорять, так і керують. Мабуть, не до шмиги творцям нашого інформаційного
простору, а мова інформації – це власне та зброя, “якою можна поневолити країну, не порушуючи її
Мовна норма: знищення, пошук, віднова
15
державних кордонів” [30, с. 10], що, по-перше, мова має свої інтонаційні закони, відповідно до яких
розподіл вимовної енергії рівномірний, а не рвучкий, напружений, зосереджений на певному складі,
як це мають у російській мові. Якщо, за підрахунками Я. Радевича-Винницького, в українській і
російській мовах слово молоко звучить 235 мілісекунд, то в українській мові ця тривалість рівномірна
для кожного складу; а в російській ні: мъ-л^-ко – 45– 70–120 [27, с. 53]. Отже, українська вимова
розмірено повноголоса, російська – рвучка, редукована (скорочена). “Мелодичний малюнок
українського слова, – зазначає О. Сербенська, – зосереджений на другому переднаголошеному й
кінцевому складах” [32, с. 57]. По-друге, ненормативна вимова деформує саму артикуляційну базу,
тобто типові рухи і положення органів мовлення під час творення звуків. Через це виникають слова-
мутанти, і зникає не лише національний колорит інтонування, а й сама база його творення.
8. Явище акання на місці ненаголошеного [о] як наслідок інтерферентної дії фонетичних законів
російської мови, на зразок к[аа]лі-ц[и]я замість к[оа]ліц[і]я, Ющенк[а] (називний відмінок однини)
замість Ющенк[o]. Проблема не лише в порушенні української вимовної норми, а у творенні слів,
що не відповідають означеним поняттям: п[а]ра[с]ка замість п[о]ра[з]ка, г[а]л[а]сувати замість
г[о]л[о]сувати. Такого типу помилки у вимові називають фонологічними – вони призводять до неправильного
розуміння слів. Згадаймо діялог між учителькою “правильних проізношеній” Бароновою-
Козино і Миною Мазайлом. Мазайло, читаючи текст, навчається вимови російських звуків:
Мазайло:
– Тольки Жучка...
Баронова-Козино:
– Толька Жучка...
Мазайло про себе:
– Ага! Це значить жучку звуть Толя, Толька. Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах...
9. Звуки [дз], [дж], які називають злитими приголосними, або африкатами, зазвичай неправильно
вимовляють у відповідних фонетико-морфологічних позиціях: [дж] – у дієслівних основах перед
закінченням 1-ї особи однини: хо[ж]у замість хо[дж]у; перед суфіксами -а-, -ува-: виря[ж]ати замість
виря[дж]ати, прису[ж]увати замість прису[дж]увати; [дз] – на початку слова: [з]еркало замість
[дз]еркало, [з]вінок замість [дз]вінок.
Інтерференційне порушення фонетико-ортоепічної норми може бути спричинене і діялектними
ознаками. Позаяк в основі сучасних ортоепічних норм української літературної мови лежить вимова
більшости звуків і звукових комплексів, що властива середньонаддніпрянським говорам, то серед
найтиповіших помилок – це південно-західна або північна фонетика, а саме: а) вимова на місці [а]
голосного [e] після шиплячих та [й], наприклад ш[є]пка замість ш[а]пка; б) наближення [о] до [у], а
також повна заміна [о] голосним [у] в будь-якій позиції: тубою, курова, мулудиця; в) нечітка вимова
наголошеного [и]: виешня, тиeхо, столиe; г) надмірно м'яка (дорсальна) вимова [c''в’]ято замість
[с'в']ято, львів[c'']кий замість львів[с]кий (ненормативно вимовлене [с''] наближають у вимові до
[ш']) (південно-західні говори); г) на місці давнього носового вимова [e] в ненаголошеній позиції (у
говорах північного наріччя): пам[е]ть, колод[е]зь.
Додав :ВІрст.
Немає коментарів:
Дописати коментар