ЯН БОГЕМСЬКИЙ, ІМПЕРАТОР ЛЮДОВІК IV ТА ПОЛЬЩА

Імператор Генріх VII Люксембурзький, Франція та Італія — Ян Люксембурзький, король Богемії, мандрівний лицар — Папа Іоанн XXII, його податкова система та італійська політика, інтереси Франції в Італії — Перший конфлікт між Людовіком IV та папою, Ян Богемський як посередник — Коронація Людовіка IV в Римі, Марсилій Падуанський та його революційні ідеї — Італійська авантюра короля Яна — Безуспішна Янова спроба нового посередництва між імператором та папою — Претензії Яна на королівство Польське, скрутне становище Локетека в Польщі — Коронація Локетека та союз з Угорщиною і Литвою — Ян Богемський, Польща й Тевтонський орден — Казимир Польський, втрата Сілезії на користь Богемії та Померелії на користь ордену — Нова криза у польсько-чеських, відносинах — Людовік IV, Ян Богемський та Рензька Декларація — Остаточний розрив між Людовіком IV та Богемією — Климент VI обирає Янового сина Карла своїм кандидатом на німецький трон — Карла обрано королем Німеччини — Смерть Яна в битві при Кресі та оцінка його правління у Богемії

З обранням представника Люксембурзької династії німецьким королем для імперії, здавалося, відкрилася нова доба. Справді, обрання Генріха VII зробило марними французькі сподівання здобути імператорську корону для французького королівського дому. Проте сам Генріх, більше француз, аніж німець, був сповнений імперських ідей, що розпалювали уяву тодішніх французів. З часів королювання св. Людовіка Франція стала першорядною державою Європи, і під час конфлікту між Філіппом Красивим і Боніфацієм VIII ідея імперії знайшла там нове поцінування. Найчіткіше нові ідеї висловив правник П'єр Дюбуа 1. Він проголосив, що християнський світ буде вмиротворено та впорядковано тільки тоді, коли французи врятують ідею імперії від занепаду, скотитися до якого їй дозволила німецька знать протягом останніх шістдесяти років, і коли вони відчують той християнський та універсальний дух, що має бути її головним рушієм. Зростаючий інтерес французів до Італії та здобуття Неаполя Анжуйською династією пробуджували сподівання, що французи зможуть відродити стару, так прикро знецінену імперську ідею.

Сподіванням Філіппа Красивого посадити свого брата Карла Валуа на імператорський трон перешкодили вибори 1308 р. Відчайдушну спробу ще /35/ одного renovatio imperii (* Відновлення імперії (лат.). — Ред.) судилося здійснити убогому графу Люксембурзькому, також сповненому новими французькими імперськими ідеями. Його шанси на успіх, безперечно, збільшилися після здобуття його династією королівства Богемії. Він також знайшов могутнього союзника в особі свого брата Болдуїна, який став архієпископом і курфюрстом Трірським. Радо зустрінутий італійськими патріотами, чиї сподівання так пристрасно висловив Дайте 2, Генріх VII вступив до Італії для коронування у Римі легатами Климента V. Останній, хоч і перебував в Авіньйоні під «протекцією» могутнього французького короля, зрадів радше тому, що йому не треба було увінчувати імператорською короною чоло Капетінга. На жаль, у Північній Італії та Римі Генріха VII спіткали великі труднощі, які він відважно долав. Але перш ніж син Ян зміг надати йому вагому допомогу зі свого королівства, Генріх VII раптово помер і був похований у Пізі, яка зберегла йому відданість 3.



Так скінчилися імперські мрії Генріха. Сподіванням його прибічників на те, що його юний син зможе продовжити цю справу, стало на заваді піднесення Габсбургів, які домагалися імператорського титулу для одного з представників свого роду. Найбільше, чого змогли досягти головні прихильники Яна — архієпископи Трірський та Майнцький — було згуртування більшості курфюрстів навколо Людовіка IV (1314—1347) з баварського роду Віттельсбахів. Меншість курфюрстів, однак, проголосували за австрійського герцога Фрідріха Габсбурга. Ці подвійні вибори призвели до кривавої сутички між двома суперниками, через що ідея імперії втратила своє значення, а престиж німецької корони знову впав.

Ян Богемський став на бік Віттельсбахів у боротьбі проти Габсбургів. Він отримав від Людовіка IV підтвердження всіх прав свого королівства та обіцянку визнати всі лени та майбутні здобутки. Той факт, що чеські претензії на королівство Польське не були забуті, засвідчував, що нова династія має намір продовжити політику Пржемисловичів.

Янова дружина Еліжка була цілком і повністю віддана традиціям урядування та закордонної політики останніх Пржемисловичів, а особливо свого батька, Вацлава II. Вона бажала, щоб молодший за неї чоловік наслідував їх, і особливо обурювалася зазіханнями чеської знаті на королівські права, що спостерігалися впродовж останніх років. Лідером знаті був Генріх Липський, який обіймав найвищу у королівстві посаду маршала. Його вплив здавався тим небезпечнішим, що він здобув прихильність Вацлава II та вдови Рудольфа, королеви Ельжбети Рейчки (Рикси). Аби послабити впливовість і знаті, і самого Генріха, король Ян ув'язнив його. Утім, він переоцінив свої сили і, для того щоб придушити заколот знаті (1318 р.), був змушений звернутися по допомогу до короля Людовіка. Генріх Липський повернув собі посаду, а значення знаті в королівстві посилилося. Таким чином, єдина спроба Яна зміцнити королівську владу виявилася невдалою. /36/

Шкода, що Ян втратив батька на самому початку свого правління в Богемії. Мудрі батьківські поради разом із впливом королеви Еліжки могли б приборкати його дещо авантюрний характер і допомогли б зміцнити зв'язки з Богемією. Зусилля королеви Еліжки прищепити своєму чоловікові ті уявлення про королювання та врядування, які вона успадкувала від свого батька, виявилися марними. Після того як імпульсивність і нерозважливість Яна зірвали його спробу утвердити свою владу в Богемії, він полишив управління нею на Генріха Липського та інших представників знаті, віддаючи перевагу тривалому перебуванню в Люксембурзі та при французькому дворі.

Через своє віддалення від королеви Ян навіть повірив намовам її ворогів серед чеської знаті про те, що вона мала намір скинути його з престолу та правити сама від імені їхнього сина Вацлава Карла 4. Через те він обмежив свободу королеви та ув'язнив власну дитину, нехтуючи симпатіями, якими останній представник династії Пржемисловичів користувався у Богемії. Але Ян був змушений поступитися празьким городянам, які завзято захищали свою королеву, помиритися з Еліжкою і звільнити сина. Побоюючись, щоб подібна змова справді колись та не трапилася, у 1323 р. він привіз сина до Парижа, аби той отримав виховання при дворі Карла IV.

Отже, сталося так, що Ян 5 ніколи не почувався у Богемії, як удома. Король відвідував її лише задля одержання коштів на свої закордонні походи. Він став мандрівним рицарем, для якого ідеали лицарства були над усе. Його спробі перетворити Прагу на осередок лицарства, влаштувавши там «круглий стіл короля Артура», завадив провал влаштованого там у 1319 р. «міжнародного» турніру. Після цього король Ян переніс усі свої симпатії на Францію, де дух лицарства цінували вище. Навряд чи у тодішній Європі сталася бодай одна серйозна військова сутичка, де Ян не шукав би нагоди оголити свого меча, аби сказали: «Нічого не можна вдіяти без допомоги Бога та короля Богемії».

Найефектнішою серед цих військових виправ була участь Яна у битві при Мюльдорфі в 1322 р. Він дуже допоміг Людовіку IV здобути перемогу над Габсбургами, що увінчалася захопленням у полон претендента Фрідріха та його брата герцога Генріха. Ця катастрофа більш ніж на століття усунула Габсбургів від провідної ролі в імперії.

Як визнання його значущої допомоги, Ян Богемський отримав від Людовіка IV, серед інших пожалувань, імперський лен Хеб (Егер). Але він занадто втягнувся і в конфлікт між Людовіком IV та папою Іоанном XXII, який невдовзі спалахнув з безприкладною запеклістю.



Іоанн XXII (1316-1334), уродженець Кагора, знаного на той час як осередок південнофранцузьких банкірів і лихварів, багато зробив для централізації діяльності курії та підпорядкування всього духовенства її фіскальній політиці через нову практику надання церковних бенефіцій на всіх теренах західнохристиянського світу. Папа неухильно посилював свій фінансовий бюрократизм, обрунтовуючи свої вимоги теократичною сутністю /37/ його посади та новими приписами канонічного права. Таким чином, він творив різновид абсолютистської держави, підданими якої через урядуання ієрархії, повністю підпорядкованої юрисдикції та фіскальним правам її глави, були всі християни. Він одним з перших зрозумів важливість міцної фінансової основи для будь-якої політичної влади у світі, який стрімко переходив до грошового господарства. Усе це оберталося приниженням духовних сил, що їх папство мало захищати та поширювати, і спровокувало фанатичну опозицію з боку деяких послідовників св. Франциска, який проповідував необхідність абсолютної бідності чернечих інституцій. Відомий англійський філософ-францисканець Вільям Оккам був одним із найзатятіших опонентів політики Іоанна XXII. Найвища мета Іоанна полягала, здається, у реставрації папської політичної влади в Ломбардії та Центральній Італії за допомогою анжуйських володарів Неаполя та французьких королів. У такий спосіб він сподівався уможливити своє тріумфальне повернення з Авіньйона до Риму. Звичайно, це було невіддільним від усунення в Італії німецького впливу. У зв'язку з цим після смерті Генріха VII у Неаполі та Авіньйоні з'явилися нові віяння. Багато провідних каноніків прагнули покласти край союзу Німеччини з королівствами Арелат і Ломбардія. Правління обраного курфюрстами німецького короля мало обмежуватися власне Німеччиною. Стверджували, що папа повинен відмовляти в імператорській короні будь-якому німецькому королю, якому хотілося б поширити свою владу на Італію.

Поновилися і французькі претензії на участь у цій новій системі. Папі було запропоновано два можливих розв'язання: поширення верховної влади Анжуйської династії на решту Італії або створення нового королівства Ломбардії для представника династії Капетінгів.

Іоанн XXII так ніколи чітко й не визначився щодо цих пропозицій, хоч на різних етапах свого понтифікату мав змогу обміркувати обидві. Скориставшись заворушеннями, що сталися внаслідок подвійних виборів у Німеччині, Іоанн XXII, як імперський феодальний сеньйор, заявив про своє виключне право виконувати імператорські функції в Італії, доки не буде врегульоване питання престолонаслідування. Він призначив своїм генеральним намісником в Італії Роберта Неаполітанського та намагався зміцнити партію гвельфів у Ломбардії, відправивши туди своїх легатів з військом. Він навіть намагався, хоч і без особливого успіху, змусити французького принца Філіппа до боротьби за Ломбардію. Попри затятий опір гібелінів, папі вдалося значно збільшити свої шанси у справі умиротворення Ломбардії. Але все змінилося після прямого вторгнення Людовіка IV до Ломбардії після перемоги при Мюльдорфі.



Підбадьорений своєю перемогою над Габсбургами, Людовік IV зробив сміливу спробу зміцнити позиції свого дому наданням своєму синові БранДенбурзької марки й пов'язаного з нею права курфюрста — після згасання Династії Асканіїв, яка забезпечила Німеччині ці важливі землі. Коли папа відмовився визнати його право на престол, Людовік відправив до Ломбардії /38/ свого намісника. Останній зі своїм загоном німецьких рицарів укріпив становище гібелінів і зупинив просування папського легата.

Роздратований папа звинуватив Людовіка Баварського в незаконній узурпації королівської та імператорської влади без затвердження з боку Святого Престолу. Під загрозою відлучення від Церкви королю було запропоновано в тримісячний термін скласти королівські та імператорські повноваження. Відомо також, що папа мав твердий намір розчленувати «залізного змія імперії» на три частини: Німеччину, королівство Арелат та Італію. Людовік IV відповів папі відозвою «мені краще знати» 6, і загроза гострого конфлікту між двома главами західного християнського світу змусила деяких впливових правителів виступити посередниками між ними. Найвпливовішим серед цих посередників був Ян Богемський. Запропонований ним компроміс був дуже показовим і розкривав напрями політичної думки у тогочасній Західній Європі. Людовік IV залишався королем Німеччини, але мав зректися імператорського достоїнства на користь французького короля. Щоб схилити французького короля Карла IV до розв'язання цієї проблеми, посередники запропонували його дядькові, Карлу Валуа, королівство Арелат. Проект був співзвучний ідеям, що їх дещо раніше висував П'єр Дюбуа, і свідчить про складне становище богемського короля, котрий бажав поєднати свою відданість імперії з симпатіями до Франції 7.

Але всі ці проекти розхитували підвалини, на яких 962 р. Оттон І відновив Римську імперію, і навряд чи варто було очікувати, що вони знайдуть схвалення у відповідних німецьких колах. Не задовольняли вони також двори Парижа та Неаполя. Після того як спроби примирення зазнали невдачі, папа оголосив про відлучення Людовіка IV від Церкви. Останній видав нову відозву проти папи, дорікаючи йому узурпацією прав німецьких курфюрстів та імператора, і висунув проти нього звинувачення в єресі, оскільки той заперечував учення про бідність, поширюване деякими послідовниками св. Франциска. Несправедливий вирок папи належало переглянути на наступному загальному з'їзді.

Це був дуже сильний виступ, що нагадував про звинувачення, висунуті Філіппом Красивим Французьким проти Боніфація VIII. Проте ані папські булли проти короля, ані відозви Людовіка не справили належного враження в Німеччині, виснаженій постійною боротьбою між імператорами й папами. Одні лише Габсбурги рішуче протистояли Людовікові IV. Вони ладні були навіть сприяти обранню на німецький престол французького короля. Однак Людовік IV звів нанівець союз між Францією та Габсбургами, звільнивши свого в'язня Фрідріха та визнавши його другим королем Німеччини. Нове зближення з Яном Люксембурзьким 8 дало можливість Людовіку прийняти термінове запрошення гібелінів і здійснити у 1327 р. похід на Рим.



Радо зустрінутий ломбардськими гібелінами, він був коронований у Мілані залізною короною Ломбардії. Весь Рим охопило повстання проти папи. Його ватажок Ск'ярра Колонна іменем Римської комуни запропонував /39/ Людовіку IV прийняти імператорську корону і як верховному главі християнського світу реформувати папство, яке Іоанн XXII так сильно послабив своєю фіскальною політикою. Людовік тріумфально вступив до Риму й отримав від представників римської людності достоїнство сенатора та сеньйора Риму. Ім'ям римського народу його коронували на імператора. Церемонія завершилася бенкетом, влаштованим римлянами імператорові на Капітолії — символі давньоримської величі, збудованому суверенним римським народом.

Усе це було співзвучним революційним ідеям, висловленим Марсилієм Падуанським у своєму «Defensor Pacis» (* «Захисник миру» (лат.). — Ред.), найсміливішому творі середньовічної політичної думки. Всупереч папським теократичним принципам він наголошував на суверенності народу як на підвалині, на якій будується держава. Компетенція ієрархії зводилася до забезпечення духовних потреб під пильним наглядом держави. Дії папи повинні були контролюватися загальними зборами, на яких мали бути представлені миряни і стани. Марсилій Падуанський разом зі своїм другом, французом Жаном Жандунським, справили враження на Людовіка IV, якому було представлено цей твір, і вони обидва були свідками тріумфу Людовіка в Римі. Логічним завершенням революційного акту, певна річ, було засудження Іоанна XXII та обрання народом Риму антипапи, Миколи V, одного з раніше засуджених фанатичних синів св. Франциска.

Проте такі революційні ідеї були передчасними. Залишається сумнівним, чи усвідомлював сам Людовік IV справжнє значення проповідуваних Марсилієм радикальних нововведень. Більше того, призначення антипапи було помилкою, яка перешкодила Людовіку здобути нових прихильників. Під тиском Роберта Неаполітанського він був змушений залишити Рим під свист і прокльони людей, які нещодавно вітали його. Упродовж наступних двох років він марно намагався вибороти у Ломбардії перемогу гібелінів.

На початку 1330 р. Людовик повернувся до Німеччини, обіцяючи своїм прихильникам новий італійський похід, до участі в якому схилив і чеського короля.



Ян Богемський знову взяв на себе роль посередника між імператором і папою. Він і його дядько, архієпископ Трірський, залишилися глухими до пропозицій папи організувати вибори нового короля Німеччини. Тепер же, прагнучи нових пригод в Італії, він прийняв доручення Людовіка звернутися до папи з пропозицією компромісу. Ян навіть схилив Габсбургів до примирення з імператором: Людовік мав облишити свого антипапу, відкликати свою відозву до загального з'їзду, відмовитися від усіх дій і висловлювань проти папи; далі він мав скоритися папі, але без шкоди для свого королівського та імператорського авторитету.

Папа, однак, відмовився піти на будь-який компроміс, вимагаючи повної капітуляції імператора та його зречення королівського та імператорського /40/ достоїнства. Французький король Філіпп VI також виступив з претензіями на Ломбардське королівство для представника своєї династії. Незважаючи на цю невдачу, король Ян продовжував приготування до свого італійського походу. Остаточна угода з герцогом Генріхом Каринтійським була важливим кроком до реалізації його планів. Генріх не лише відмовився від усіх своїх претензій на Богемське королівство, а й віддав свою дочку Маргариту заміж за юного Янового сина, Яна Генріха, котрий мав успадкувати герцогство Каринтійське з Тіролем. Перебуваючи в Тренті, Ян Богемський прийняв послів від комуни Брешії, які запропонували йому володіння містом в обмін на допомогу городянам зупинити вторгнення гібелінів на їхню територію. Ян прийняв пропозицію, хоч і дізнався про те, що імператор знову виявив нестійку вдачу, уклавши з Габсбургами угоду, спрямовану на витіснення Люксембургів з Альпійських земель.

Так розпочалася італійська авантюра Яна. Її інспірував не лише Янів авантюрний дух, але й династичні інтереси Люксембургів. Можливість встановлення другої черги Люксембургів у Каринтійському престолонаслідуванні спокушала короля створити по сусідству з нею, в сонячних землях Ломбардії, новий обширний домен для своєї династії. Однак він не мав ані імператорських, ані папських, ані французьких повноважень на ту роль, яку мав намір відігравати в Ломбардії. Брак цього він приховував, посилаючись на свої добрі стосунки з імператором, папою та французьким двором. Бажання миру в Ломбардії було настільки сильним, що Яна, котрий подавав себе як миротворця, було невдовзі визнано сувереном багатьох комун, у тому числі Брешії, Верони, Кремони, Мілана, Модени та Лукки. Його успіх був настільки несподіваним, що навіть папа, вдовольнившись на той час фактом, що Ломбардію не захопив знову Людовік IV, визнав за краще дотримуватися нейтрального ставлення до Яна. Щоб зміцнити свої позиції в Італії, Ян наказав своєму синові Карлу, який перебував тоді в Люксембурзі, приєднатися до нього в Ломбардії. Таким чином, він сподівався, що становище суверена, якого він домігся в Ломбардії, стане в його домі спадковим.

Слід було чекати, що Людовік IV не дуже вітатиме той вражаючий успіх, якого Ян домігся в Італії. Коли Ян дізнався, що імператор збирається підтримати Габсбурзькі погрози Богемії, він був змушений покинути управління справами в Італії на свого юного сина та заспокоїти Людовіка IV. Після тривалих суперечок йому вдалося в серпні 1331 р. в Нюрнберзі дійти згоди з імператором. Імператор визнав завоювання Яна в Італії, надавши йому Брешію та Лукку як спадкові імперські лени і дев'ять комун (Мілан, Бергамо, Новару, Павію, Кремону, Парму, Модену, Реджіо та Боббіо) як імператорське пожалування. Французьку підтримку Ян забезпечив собі обіцянкою військової допомоги у французьких кампаніях проти Англії та будь-якого іншого нападника, за винятком імператора. Франко-богемську дружбу мав зміцнити шлюб Янової дочки Гути та спадкоємця французького престолу принца Жана.

За допомоги французького короля Ян зумів дійти згоди з Іоанном XXII, але на той час богемські домініони в Італії були вже під великою загрозою. /41/ Тирани Мілана й Верони — Вісконті та Скаліджері — розпочали дії у відповідь. Першою комуною, яка відступилася від Карла Люксембурзького, стала Брешія. Тирани низки комун сформували нову Ломбардську лігу, і перемога, яку молодий Карл здобув над ними при Сан-Феліче, невдовзі була перекреслена іншими успіхами ліги. Король Ян поспішив до Італії з французькими рицарями, але допомога, яку Люксембургам надав папський легат, виявилася даремною після поразки їхнього війська під Феррарою. Богемське панування в Італії безупинно слабшало. Лукку в Тоскані утримував Карл, який збудував там фортецю, і досі знану як Монте-Карло. Карл розумів, що італійські домініони не втримати, і тому він переконав батька дозволити йому повернутися до Богемії. Ян покинув у Пармі та деяких інших містах невеликі загони і в жовтні 1333 р. залишив Італію 9. Єдиним наслідком італійських походів Яна стало посилення там ворожості до чужоземного панування. Яну не вдалося встановити більш теплі стосунки з Ломбардськими комунами, і в Італії він залишився таким самим чужинцем, як і в Богемії. Петрарка порівнював Яна в Італії з голодним вовком, ласим на багаті дарунки 10.

Залишаючи Італію, Ян, можливо, сподівався, що зможе повернутися і ще раз спробувати заснувати італійський домініон для свого дому. Він негайно поновив свою роль посередника між імператором і папою. За новим планом, який Ян заходився здійснювати, Людовік мав зректися трону на користь свого племінника Генріха Нижньобаварського, який був також і зятем Яна. Останній повинен був дати необхідні гарантії цілісності всіх володінь, які Людовік IV на той час придбав для свого дому. Тоді папа зняв би з Людовіка свій осуд. Ян Люксембурзький домігся підтримки Філіппа VI Французького за обіцянку Генріха укласти по отриманні ним німецької корони договір дружби та союзу з Францією та віддати французькому королю всі імперські володіння в королівстві Арелат. Здається, Філіпп VI мав надію отримати від папи намісництво в Ломбардії. Таким чином, Ян Люксембурзький міг сподіватися на відновлення своїх планів в Італії з допомогою та під протекторатом Франції.

Папа не поспішав дати принципову згоду на переговори з Людовіком. Йому не подобалося зростання французького впливу і доводилося рахуватися з опором Роберта Неаполітанського. Коли ж він, нарешті, вирішив надіслати до Людовіка своїх легатів, було вже пізно. Тим часом перед імператором постав кардинал Орсіні, який готував проти Іоанна XXII новий удар. На папу очікували звинувачення у сприянні єретичним ученням і відповідний вирок загального з'їзду. Хитрий імператор, що був також свідомий критики, спровокованої в деяких німецьких колах поголосками про плани щодо його зречення престолу, оголосив ці чутки безпідставними. Таким чином, план примирення між імператором і папою провалився. Ян Богемський, розчарований у своїх сподіваннях, хотів порадити папі відокремити королівство Арелат від імперії і зголосився докласти зусиль Для обрання свого зятя на німецький трон. Проте смерть дев'яносторічного папи 4 грудня 1334 р. поклала край усім цим планам. /42/

Так закінчився перший етап втручання Яна в події на міжнародній арені в Європі. Протягом другого етапу він прислухався до свого сина Карла, врівноваженіша вдача якого була здатна приборкати авантюрний та імпульсивний характер його батька.



Справи імперії були не єдиним клопотом Яна у той період. Іншу проблему, що вимагала вирішення і навіть прямо впливала на його власні королівські наміри, становили відносини Богемії з Польщею. Хоч Ян вважав за краще залишатися в Німеччині або Франції, ніж перебувати у власному королівстві, він аж ніяк не бажав облишити успадковані ним від Пржемисловичів претензії, разом з претензією на корону Польщі.

Проте, хоч претензії Яна на польську корону і були підтверджені Людовіком IV, він упродовж багатьох років мало що зробив для їх реалізації. Це дало супротивнику Вацлава III Владиславу Локетеку 11 більше часу для зміцнення свого становища в Польщі. Коли Локетек розпочав там свою діяльність, його спіткали численні труднощі. Хоч він був єдиним з Пястівських князів, хто міг спробувати наново об'єднати князівства в єдине політичне ціле, його радо зустріли спочатку лише в князівстві Сандомирському. І лише після смерті Вацлава II він спромігся здолати опозицію в Малопольщі та зайняти Краків у 1306 р. Але у Великопольщі становищем володів сілезький князь Генріх Ґлоґувський. За таких обставин поразка Локетека була цілком імовірною, якби військо Вацлава III не розсіялося після його вбивства 8 серпня 1306 р. Це допомогло Локетеку захопити східну частину Померанії, звану німцями Померелією, якої жадали й Бранденбурзькі Асканії, що отримали на неї законне право від Вацлава III. Однак коли Бранденбурга під час нового вторгнення дійшли аж до Данцига, Локетек звернувся по допомогу до Тевтонського ордену. Останній зрадив князя і підступно окупував усю Померелію, дійшовши згоди з Бранденбургом. Це стало великим ударом для Локетека і всієї Польщі. Повстання деяких міст у Малопольщі в 1311 р. та ті клопоти, що їх Локетек мав з єпископом Краківським, показали, яким хистким було його становище. Але Ян Люксембурзький мав замало користі з цієї ситуації в 1312 р. Локетекова позиція стала безпечнішою, коли після смерті Генріха Ґлогувського він зміг вигнати Генріхового сина з Великопольщі до Сілезії, заволодівши князівством у 1314 р. Богемський король знову втратив сприятливу нагоду втрутитися, хоч князі Ґлоґувські й продовжували наполягати на своїх претензіях на польську корону.



Як раніше за Вацлава II, польське вище духовенство було найвідданішим прихильником відновлення королівства Польського. Тепер воно віддало свої симпатії та допомогу Локетекові і клопоталося за визнання його претензій папою. Петрів гріш, данина, що її поляки сплачували папству, виявився найкращим засобом завоювати симпатії такого фінансиста, як Іоанн XXII. На з'їзді у Сулеюві в 1318 р. Локетек з єпископами погодилися прийняти вимогу папи щодо збільшення суми Петрового гроша від трьох /43/ грошів з господарства до гроша з душі. Папа одразу ж не тільки дав згоду на коронацію Локетека, що відбулася в Кракові у 1320 р., а й розпочав судовий процес проти Тевтонського ордену, за вироком якого Померелію мали повернути Польщі. Хоч орден подав апеляцію та уник виконання вироку, його престижу було завдано шкоди 12.

Король Богемії оскаржив у Авіньйоні рішення папи стосовно коронації Локетека. Але він зробив це так, що папа міг вважати справу вирішеною, оголосивши, що Локетекові починання не можуть порушити чиїхось прав 13.

А втім, новий король Польщі все ж таки відчув опозицію своїй владі, особливо з боку мазовецьких і сілезьких князів. Останні, претендуючи на титул duces Poloniae (* Князя Польщі (лат.). — Ред), вважали себе суверенними правителями, і коли деякі з них висловилися проти згоди Локетека на збільшення суми Петрового гроша, вони цим дали зрозуміти, що вважають свої князівства поза межами польської корони 14.

Попри цю опозицію, авторитет Локетека продовжував зростати. Його найбільшим успіхом було укладення союзу між Польщею та Угорщиною, що був скріплений шлюбом овдовілого угорського короля Карла Роберта та Локетекової дочки Ельжбети (1320 р.). У 1325 р. Локетек досяг угоди з литовцями, які все ще були язичниками, і його син Казимир одружився з Анною (Альдоною), дочкою литовського князя Гедиміна.

У 1326 р. за допомогою литовців Локетек вторгнувся до Бранденбургу, що належав тоді малолітньому синові імператора Людовіка IV, проти якого Іоанн XXII збирав усі можливі сили. Проте звістки про руйнацію, вчинену язичниками-литовцями у християнській землі, обернули громадську думку Європи проти Локетека. Тевтонський орден зблизився з молодим Віттельсбахом і домігся союзу з князем Вроцлавським.

Але для Локетека більшу загрозу становили дії Яна Люксембурзького. Поновлюючи свої претензії на королівство Польське, Ян розпочав наступ і дійшов аж до Кракова. Лише втручання Локетекового угорського союзника призупинило похід Яна. Але принаймні п'ять, якщо не всі вісім верхньосілезьких князів визнали Яна Богемського своїм сувереном. Ще важливішим був той факт, що Генріх IV, князь Вроцлавський, головним чином за ініціативою німецьких бюргерів міста, уклав з Яном угоду, в якій визнав його своїм наступником. Король особисто з'явився до Вроцлава в ролі його верховного суверена.

Війну проти Локетекових союзників-литовців орден вів, залучивши для Цього рицарів з Німеччини, все ще зачарованих ідеєю хрестових походів. Наприкінці 1328 р. до них приєднався король Богемії, який, можливо, сподівався в такий спосіб виконати свою обітницю щодо участі у хрестовому поході проти Гранади, останньої мусульманської твердині в Іспанії. Він вдерся на землі литовців з Торуні разом з військом ордену, і вони разом оволоділи важливою фортецею Медельваген. Напад Локетека на орден надав Янові іншу сприятливу можливість поновити свої претензії на /44/ польські землі. Він уклав з Тевтонським орденом договір про дружбу, спрямований проти литовців і Локетека, «короля Краківського». Більше того, діючи як король Польщі, він віддав ордену Померелію, володіння якою все ще оспорювали орден і Локетек. Далі Ян просунувся у Добжинську округу, що була частиною Куявії, і примусив князя Плоцького в Мазовії стати його васалом. Перш ніж вирушити до Сілезії, Ян віддав ордену половину Добжинської землі та пообіцяв половину території, які він сподівався в майбутньому завоювати в Мазовії.

Рицарі ордену продовжували свій наступ у Куявії та Мазовії. Там вони захопили кілька важливих міст. Це було сумним наслідком нападу Локетека на землі ордену. Щоб запобігти ускладненням з Бранденбургом, які погіршили б його й без того складне становище, Локетек мусив укласти мир з тамтешнім правителем Віттельсбахом.

Воєнний успіх Яна в Польщі дався взнаки в Сілезії. Богемський король не тільки зміг припинити напади на князя Вроцлавського Генріха IV з боку інших сілезьких князів, незадоволених Генріховою угодою з Яном, а й примусив декого з дрібних князів визнати свій сюзеренітет 15. Князь Ґлоґувський ще чинив опір, але після його смерті в 1331 р. навіть це князівство стало богемським леном. Більше того, та частина Верхньої Лужиці, що залишалася в руках Сілезького князя Яворського, після згасання Асканіїв підкорилася владі короля Богемії.

Локетек продовжував воювати проти ордену з перемінним успіхом у 1330—1331 рр. Проте позиції ордену були занадто сильними, і йому довелось облишити сподівання повернути Померелію Польщі. Він помер у 1333 р., не домігшись об'єднання всіх земель, якими володіла династія Пястів. Труднощі, які спіткали Локетека, свідчать, що йому було б ще важче, якби Ян Люксембурзький зосередився на східних завоюваннях. Відсутність в Яна справжньої зацікавленості своїм королівством, а також те, що він віддавав перевагу авантюрам на Заході, значно полегшили Локетекові завдання. Найбільша заслуга Локетека полягала в остаточному відродженні ідеї польської єдності під владою власного короля.



Син і наступник Локетека, Казимир Великий (1333-1370) 16, усвідомлював неможливість продовження війни зі своїми двома могутніми сусідами, Тевтонським орденом і королем Богемії, тим більше що існувала й небезпека ускладнень з бранденбурзьким володарем Генріхом Віттельсбахом, якого підтримував його батько, імператор Людовік IV. Тому він удовольнився подовженням перемир'я з орденом і королем Яном і розпочав переговори про налагодження стосунків з Віттельсбахами. Такий поворот справ був, однак, небезпечним для Яна Богемського, тому його син Карл, маркграф Моравський, підготував грунт для нових зносин між чеським і польським королями. За посередництвом угорського короля Карла Роберта, в Тренчині, що знаходився тоді на терені Угорщини, розпочалися переговори. На знак вдячності за Янову готовність зректися будь-яких претензій на польську корону, Казимир погоджувався визнати ситуацію, що /45/ склалася в Сілезії, де більшість князів були за суверенітет чеського короля Це стало важливим дипломатичним успіхом для Казимира, оскільки Ян розірвав свій союз з орденом і пообіцяв виступити разом з угорським королем у ролі третейського судді в конфлікті між орденом і Польщею 17.

Результати переговорів були урочисто оголошені в листопаді 1335 р. у Вишеграді, резиденції Карла Роберта, де зустрілися три королі. Ян остаточно зрікся титулу короля Польщі за сплату Казимиром значної грошової суми. Після цього два арбітри вирішили, що орден має отримати Померелію як польську «пожертву», але віддати Куявію та Добжинь Казимирові 18.

Казимир, хоч і свідомий того, що за таких обставин він навряд чи домігся б кращого рішення, не наважувався підписати угоду про передачу Сілезії Богемії. Він зробив це лише в 1339 р. під час іншої зустрічі у Вишеграді. Так закінчився важливий етап у відносинах двох слов'янських держав. Сілезія, володіти якою прагнули і поляки і чехи, стала землею богемської корони. У результаті цього придбання авторитет чеського королівства значно зріс, і небезпеку того, що принаймні деякі з сілезьких князів можуть стати прямими васалами імператора, було відвернено. Проте час показав, що передача Сілезії Богемії значно послабила слов'янський елемент у цьому регіоні. Німецька колонізація, яка почалася ще за польських князів Сілезії, значно зросла, особливо в Нижній Сілезії, де більшість міст була заснована німецькими бюргерами. Німецькі бюргери були також головними прибічниками Яна протягом його кампаній у Сілезії. Однак не можна сказати, що Ян сприяв понімеченню Сілезії у своїх власних інтересах. Незважаючи на те, що польське духовенство завжди чинило опір проникненню німецького елементу більше, ніж будь-якого іншого, навряд чи цей процес розвивався б повільніше, якби провінція залишилася у складі Польщі.

Якою болісною не була б для Казимира втрата Сілезії, втрата Померелії обурювала його ще більше. Він ясно бачив, що його країну відрізано від моря, а це перешкоджало будь-якій експансії польських інтересів у цьому напрямку. Спершу він намагався уникнути цієї передачі, збудивши ще один судовий процес. Суд проти ордену розпочався з дозволу папи у Варшаві в 1339 р. Його протоколи дуже важливі для наших знань про Польщу в XIV ст. І хоч за вироком суду орден мав віддати всю завойовану ним польську територію Казимирові, присуд залишився мертвою буквою. Навіть папа не наважився наполягти на виконанні вердикту. Зрештою, Казимир побачив, що має поступитися, і підписав у 1343 р. в Каліші мирний договір з орденом, який грунтувався на розсуді 1335 р. Забезпечивши в такий спосіб більш мирні умови для свого королівства, Казимир зосередив зусилля на політичному й економічному зміцненні своїх земель. Це також дало йому можливість розпочати польський наступ на Схід.



Стосунки між чеським і польським королівствами, можливо, розвивалися б більш дружньо, якби було укладено шлюб між сестрою Карла Маргаритою та Казимиром. Шлюб планував маркграф Карл. Зміцнення стосунків між Богемією, Польщею та Угорщиною і раніше було однією з його /46/ головних цілей у політиці. Весілля мало відбутися в Празі в 1341р. Прикро, але Маргарита занедужала і померла на превеликий жаль її нареченого, котрому судилося бути присутнім лише на її похованні. Замість чеської королівни Казимир одружився з Аделаїдою Гессенською. Навіть цей шлюб було влаштовано Карлом, який бажав залучити Казимира до існуючої серед німецьких князів опозиційної Людовіку IV партії.

У цій справі Карл не зміг досягнути повного успіху. На початку 1345 р. імператор схилив Казимира до спрямованого проти дому Люксембургів союзу, який мав бути скріплений шлюбом другої дочки Казимира з сином Людовіка. Першим польським актом ворожості стосовно чехів стала спроба Казимира полонити Карла на його зворотному шляху з чергового невдалого хрестового походу до Литви, в якому він брав участь разом зі своїм батьком і молодим угорським королем Людовіком. Проте Карл, довідавшись про польські наміри захопити його під час перебування у Каліші, уник пастки за допомогою німецьких городян.

Казимир, таким чином, втратив слушну нагоду домагатися певних територіальних поступок за звільнення царственого в'язня. Потому він вторгнувся до князівства Рацібуж у Сілезії. Чеський король не забарився з відповіддю, і невдовзі його військо стояло під мурами Кракова. Казимир був змушений просити миру, і завдяки втручанню курії чесько-польський конфлікт було невдовзі залагоджено. Для зміцнення добрих відносин із союзницею Польщі Угорщиною Карл відвідав юного короля Людовіка, щоб підготувати шлюб своєї дочки Маргарити зі спадкоємцем угорського престолу.



Польсько-чеський конфлікт був тісно пов'язаний з другим етапом втручання Яна у конфлікт Людовіка IV з папством. Новий папа Бенедикт XII (1334—1342) був прихильнішим до примирення з імператором і не звертав жодної уваги на пропозиції Яна та французького короля діяти проти Людовіка Баварського на засадах, погоджених перед смертю Іоанна XXII. Підбадьорений цим Людовік наважився завдати Люксембургам нового удару. Після смерті герцога Генріха Каринтійського (1335 р.), зневажаючи його заповіт, за яким герцогство й Тіроль відходили його дочці Маргариті, одруженій з наймолодшим сином чеського короля Яном Генріхом, імператор надав Каринтію з Крайкою Габсбургам як імперський лен, залишивши собі північну частину Тіролю. Проте відданість тірольської знаті зберегла цю країну принаймні для Маргарити. Ян Богемський марно протестував проти цього несправедливого рішення. Збройний конфлікт з Габсбургами та імператором, в якому Яна підтримала Угорщина, не приніс очевидної розв'язки. Маркграф Карл зумів лише зміцнити свою владу в Тіролі. Маючи на меті послабити позиції імператора, Ян уклав з Габсбургами угоду, за якою він зрікався своїх прав на герцогство Каринтійське за умови, що володіння Тіролем залишиться Маргариті та її хлопчику-чоловікові. У 1337 р., коли Карл на деякий час втратив довіру батька, він знову з'явився в Тіролі і навіть зміг поширити свою владу на два італійські міста — Беллюно та Фельтре. /47/

Однак порозуміння Яна з Габсбургами не послабило позиції імператора Сподіваючись на примирення з папою за допомогою Філіппа VI, він підтримував дружні відносини з Францією. Зазнавши невдачі, Людовік IV звернувся до короля Едуарда III Англійського. Останній поновив свої претензії на французький трон і був сповнений рішучості захищати свої права на провінцію Ґієнь у Південній Франції та торгівлю з Фландрією. Папа відчайдушно намагався примирити обох супротивників, боячись наслідків збройного конфлікту між ними для західного християнського світу. Ян Люксембурзький, діючи в інтересах свого французького союзника, безрезультатно намагався відмовити імператора від союзу з Англією.

Громадська думка в Німеччині, стомленій тривалим протистоянням між імператором і папою, ставала дедалі більше ворожою до Авіньйону та Риму. Користуючись цим, Людовік IV схилив курфюрстів до важливого акту на захист їхніх прав і прав обраного ними імператора проти претензій курії. На з'їзді в Рензе 19 курфюрсти вирішили, що обраний ними імператор не потребує якогось схвалення чи затвердження з боку курії. Він має повне право користуватися після свого обрання королівськими та імператорськими повноваженнями, а за папою залишається лише привілей коронувати його та надати йому імператорський титул.

Ян Богемський був єдиним курфюрстом, якого не було в Рензе. Офіційний союз між Англією та імперією було укладено влітку 1338 р., коли Едуард III зустрівся з Людовіком IV у Кобленці та отримав титул генерального намісника в Німеччині. Коли ж не тільки дядько Яна, архієпископ Трірський, але також його зять Генріх Нижньобаварський стали на бік імператора проти Франції, Ян залишився в ізоляції і був змушений капітулювати перед імператором. Навесні 1339 р. у Франкфурті він склав присягу на вірність Людовіку IV, офіційно отримавши від нього свої володіння як лени імперії. Далі між Віттельсбахами та Люксембургами було укладено союзну угоду. Однак Яну вдалося відстояти свої зобов'язання щодо Франції.



Але цьому союзу не судилося довге життя, і восени того ж року в ньому з'явилися перші тріщини. Після раптової смерті Янового зятя Генріха Нижньобаварського імператор перебрав на себе регентство з метою не допустити овдовілої дочки Яна Маргарити до правління від імені її сина Яна. Коли наприкінці 1340 р. одинадцятирічний сирота помер, Людовік просто приєднав це герцогство до власного, навіть позбавивши вдову її уділу. Останній удар, яким на друзки було розбито союз, стався у 1342 р. Становище Яна Генріха в Тіролі погіршувалося. Місцева знать розчарувалася в Люксембургах, від яких сподівалася дієвішої допомоги в обороні земель останнього герцога. Ще небезпечнішим було відчуження між Маргаритою, котру прийдешні покоління наділили малоприємним епітетом Maultasch («Пелька як торба»), та її набагато молодшим чоловіком Яном Генріхом. Вона радо прийняла пропозицію пристати на бік імператора й віддати свою руку його овдовілому сину Людовікові Бранденбурзькому. Збройною інтервенцією до Тіролю у 1340 р. Карл, брат Яна Генріха, запобіг здійсненню /48/ цих планів. Однак наприкінці наступного року Маргариті за допомогою знаті вдалося вигнати з Тіролю свого чоловіка. Імператор поспішив прийняти пропозицію, і в лютому 1342 р. його син одружився з Маргаритою, незважаючи на те що її попередній шлюб вважався канонічно дійсним 20, і заволодів країною. Союз між Віттельсбахами та Люксембургами, певна річ, розпався, і на кордонах Богемії та Баварії розпочалися збройні сутички.

Хоч імператор і порушив церковний припис про святість шлюбу та діяв без дозволу Церкви, Люксембурга навряд чи отримали б цілковиту підтримку у своїх діях від Бенедикта XII; папа не був готовий поглиблювати суперечності між курією та імператором. Однак, Бенедикт XII помер у квітні того ж року, і папський престол наслідував П'єр де Розьє, фаворит французького двору та друг Люксембургів — він був колись домашнім учителем маркграфа Карла.



Новий папа Климент VI (1342-1352) твердо вирішив скинути Людовіка IV шляхом виборів нового німецького короля. Людовік робив подальші спроби примирення, відправляючи до Авіньйону послів, прохаючи курфюрстів про підтримку та пропонуючи Люксембургам Нижню Лужицю замість втраченого Тіролю (1345 р.). Сини Яна, не ймучи віри імператорові, стримали свого батька від прийняття пропозиції. Однак під час нових переговорів між імператором і Люксембургами у 1346 р., папа нарешті визначився. Він викликав Яна з сином до Авіньйона, повідомивши їх про свій намір підготувати обрання імператором свого колишнього вихованця Карла. Кандидатура Яна відпадала не тільки через його неврівноважений характер, але й через те, що він зовсім осліпнув 21.

Папа дуже обережно приступив до реалізації свого плану. Не відкидаючи остаточно можливості примирення з відлученим від Церкви імператором, він продовжував зміцнювати позицію Люксембургів, даючи їм більше часу для того, щоб схилити курфюрстів до проведення виборів нового імператора. Одним із його заходів, спрямованих на зміцнення позиції Карла, було підвищення Празької єпископії до статусу митрополії, в той час як єпископія Оломоуцька та новий осередок у Літомишлі мали їй підлягати. Надаючи столиці Богемії такого привілейованого статусу, Климент IV діяв водночас проти архієпископа Майнцького, який усе ще залишався митрополитом Празьким і стояв на боці Людовіка IV.

Тим часом популярність імператора неухильно падала. Німецька громадська думка, що радо вітала союз Людовіка з Англією проти Франції, поволі поверталася проти нього через його двозначну позицію під час перших збройних конфліктів між двома королями і свідоме порушення ним церковної доктрини про непорушність шлюбу. Князів обурювало те, що Людовік зосереджував імперські лени в руках своїх родичів, нехтуючи правами колишніх власників. Новий подібний випадок стався у 1345 р., коли після смерті графа Нижньої Голландії імператор захопив його землі. Отже, Людовік не зумів заручитися серед князів такою ж підтримкою, яку він мав у Рензе. Його спроби ізолювати Люксембургів провалилися після /49/ того як Ян з сином змусили Казимира Польського облишити надії на територіальні придбання у союзі з імператором.

З огляду на небезпеку, яку міг спровокувати непередбачуваний баварець, якби мав більше часу для своїх інтриг, папа вирішив діяти відкрито, у квітні 1346 р. він поновив усі колишні вироки проти «антихриста» Людовіка Баварського, позбавив його всіх прав і запропонував курфюрстам негайно провести нові вибори, погрожуючи, що в разі вагань він буде змушений призначити нового німецького короля та римського імператора. Одночасно він сповістив німецьких князів, що його кандидатом є Карл Богемський.



Утім, перед цією заявою Климент VI уклав з Карлом окрему угоду. Ця угода часто зазнавала критики, оскільки передавала папству імператорські права. Сьогодні, схоже, переважає думка, що в переговорах з папою Карл небезуспішно намагався врятувати ті ідеї імперії та повноваження імператора, які ще можна було врятувати. Як спостережливий очевидець недавніх подій у Німеччині, він зрозумів, яке велике значення ідея імперії мала для німецького народу та німецького королівства. За відсутності жорсткого монархічного режиму, що ґрунтується на династичних узах, ідея імперії єдина могла згуртувати та об'єднати нації багатьох напівсуверенних держав, на які розпалася Німеччина. Пам'ятаючи про настрої курфюрстів у Рензе, Карл не міг прийняти висловлену Іоанном XXII точку зору курії, що тільки папське схвалення надає чинності королівським повноваженням обраного монарха. Він обіцяв просити папської санкції лише у випадку виконання імператорських повноважень в Італії. У тому ж дусі він уникав будь-яких заяв, що дезавуювали б дії Людовіка IV як німецького короля. У багатьох інших пунктах його угода з папою нагадує текст декларації (procuratorium) Людовіка від 1336 р., в якій баварець зазначав ті поступки, на які він був готовий піти заради примирення з папою 22.

Французьку згоду на нову домовленість не можна було отримати відкрито, оскільки Філіпп VI (1328-1350) перебував у стані війни з Англією і не бажав провокувати Людовіка на пряму інтервенцію щодо Франції. Карла, однак, запевнив у мовчазній згоді Франції його шурин, дофін Жан. Дядько Карла, архієпископ Трірський, був його головним прибічником у Німеччині. Папа полегшив ситуацію призначенням нового архієпископа Майнцького, котрий підтримував Люксембургів. Хоч князів, які обіцяли підтримати Карла, було небагато, вибори, проведені 11 липня у Рензе, були мирними. Карла обрали римським королем усі п'ять присутніх курфюрстів.

Людовік Баварський, можливо, поставив би Люксембургів і папу в Дуже скрутне становище, якби вдався до негайних та енергійних заходів проти антикороля. Схоже, однак, що з огляду на малу кількість імперських князів, котрі пристали до Карла, він переоцінив свої шанси. Він був також Упевнений у підтримці німецьких міст. У цьому випадку він не помилився, Що засвідчила відмова міста Ахена, де звичайно відбувалися королівські коронації, впустити антикороля. Через це коронацію провів архієпископ /50/ Кельнський у Бонні лише 28 листопада, після того як обрання Карла затвердив папа.



Більше того, Людовік IV міг розраховувати на допомогу Англії, з королем якої, Едуардом III (1327-1377), він був у дружніх стосунках. Останній тільки-но вдерся до Франції, і Філіпп VI збирав васалів під своє знамено. Ян і новообраний король Карл були зайняті марними спробами завоювати симпатії Рейнських земель, коли вони дізналися про це. Свідомий своїх зобов'язань щодо Франції та Філіппа VI і сподіваючись, що французька перемога над Англією послабить Людовіка IV і зміцнить позицію його сина, Ян поспішив до Франції зі своїми люксембурзькими та чеськими рицарями. Карл очолив власний загін рицарів під корогвою римського короля. Але їхні надії були вщент розбиті у вирішальній битві поблизу села Кресі, що обернулася катастрофою для французького війська. Англійці вперше продемонстрували переваги вишколеної піхоти, досвідченої у стрільбі з довгого лука, у боротьбі проти атакуючих рицарів. Втрати французів були жахливі. Серед загиблих був і король Богемії 23.

Французький історик Жан Фруассар у своїй хроніці, складеній після 1370 р., дає дуже зворушливий опис останньої битви та смерті королялицаря Яна. За його словами, сучасників вразив трагічний кінець сліпого короля, котрий волів шляхетно загинути, аніж ганебно втекти 24. Опис Фруассара не підтверджують в усіх деталях інші хроніки, але подана в ньому картина героїчної смерті сліпого мандрівного рицаря є тим пам'ятником, який французьке рицарство звело на честь короля Богемії.

Розповідають, що король Едуард, почувши про його смерть, зі сльозами на очах вигукнув: «Сьогодні впала корона рицарства. Ніколи ніхто не міг зрівнятися з цим королем Богемії». Переказують також, що син Едуарда, Чорний Принц, перебрав три страусові пера з нашоломника Яна і його гасло «Ich dien» (Я служу). Це й донині є гербом і гаслом принців Уельських 25.

Глибоке відлуння трагічної смерті богемського короля у тогочасних хроніках свідчить, наскільки добре знали Яна при дворах Європи у XIV ст. Водночас це й символ пошани, яку склала доба лицарства його «Рицарській Короні». Однак богемські піддані Яна навряд чи могли приязно згадувати його правління. Хоч Богемія була вихідним пунктом усіх його політичних комбінацій та воєнних виправ, Ян залишився чужинцем у своєму власному королівстві. Він відвідував своє королівство лише на короткі періоди і з довгими проміжками між ними, а головна мета його приїздів полягала у збиранні додаткових коштів для його закордонних походів. Результатом нехтування ним королівськими обов'язками стало падіння королівського авторитету та зростання ролі знаті в управлінні королівством. Постійне викачування грошей з королівських маєтностей та інші визиски вкупі з високими податками фінансово зруйнували королівство. Це найкраще ілюструє опис стану справ 1333 р., зроблений сином Яна Карлом, коли він став маркграфом Моравії. Він говорить: «Ми знайшли королівство в такому стані виродження, що нам не вдалося знайти жодного королівського /51/ замку, який не був би заставлений разом з усіма його королівськими маєтностями. Через це ми могли зупинятись лише у будинках бюргерів, як звичайні городяни».

Цей занепад економіки Богемії протягом правління Яна здається ще гнітючішим, якщо порівняти його з розвитком Угорщини, якою також правив король з іноземної династії, Карл Роберт Анжуйський (1308-1342). Після тривалої боротьби цей француз підкорив могутню аристократію і потім енергійно взявся за господарство свого королівства. З плодів досвіду та реформ останніх Пржемисловичів скористався не чеський, а угорський король. Карл Роберт налагодив видобуток природних копалин в Угорщині за чеським взірцем і за прикладом Вацлава II провів успішну грошову реформу. Регулюючи податки та підтримуючи зростання міст, Карл Роберт забезпечив своєму королівству нову добу процвітання 26.

Цього не можна сказати про Яна Люксембурзького. Проте, його правління не було зовсім безплідним для зростання Богемського королівства. Його тривкі здобутки для корони Богемії полягають у поширенні її суверенітету на Хеб (Егер), Верхню Лужицю і більшу частину Сілезії. Консолідувати ці надбання і піднести Богемію до нових фінансових та господарських висот стало завданням його сина і наступника Карла.


Примітки

1 Докладніше див.: Zeck E. Der Publizist Pierre Dubois, seine Bedeutung im Rahmen der Politik Philipps IV des Schönen und seine literarishe Denk — und Arbeitsweise im Traktat «De recuperatione Terrae Sanctae». — Berlin, 1911; пор. також: Bock F. Reichsidee und Nationalstaaten vom Untergang des alten Reiches bis zur Kündigung des deutsch-englishen Bündnisses im Jahre 1341. — München, 1944. — S. 147—148 (Deutscher Thronkampf und französisches Papsttum). Про Дюбуа див.: Ibid. — S. 486.

2 Листи Данте до Генріха VII були опубліковані у кн.: Toynbee P. Dantis Alagherii Epistolae. — Oxford, 1920.

3 Багатий перелік джерельних матеріалів та повні бібліографічні дані про Генріха VII подає Ф.Шнейдер у кн.: Schneider F. Kaiser Heinrich VII. 3 Bd. — Greiz i. V.; Leipzig, 1924; 1926; 1928.

Джерело:http://litopys.org.ua/dvornik/dv06.htm