ОРФОЕПІЯ І КУЛЬТУРА УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

Є багато об'єктивних та суб'єктивних причин, що державна мова ще не стала засобом спілкування у повсякденному мовленні деяких центральних і територіальних органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Особливо це стосується південних та східних областей України. В офіційно-діловій сфері нашого регіону спостерігається недосконале володіння українською літературною мовою, що породжує появу численних помилок, розмиває норми літературної мови, знижує рівень культури мовлення.

Культура мовлення залежить від уміння граматично правильно будувати фразу, знайти потрібне слово і вимовити його відповідно до орфоепічних норм літературної мови. Нормативна вимова має велике суспільне значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільного життя. Правильна, унормована вимова є однією з ознак культури усного ділового мовлення.

В усному мовленні важливу роль відіграє наголос. Він в українській мові вільний, різномісний. Наголос може бути нерухомим (нарóд, нарóду, нарóди, нарóдів) [4, c.468] та рухомим (книжка, книжки, книжечкáми) [4, c.352]. У наголошуванні українських слів є своя системність, яка виявляється в тому, що певні групи мають однотипне наголошування. Наприклад, у віддієслівних іменниках типу читáння (читáти), писáння (писáти), навчáння (навчáти); у числівниках другого десятка наголошується склад -на- : одинáдцять, дванáдцять, тринáдцять, чотирнáдцять; іменники на позначення території із суфіксом -щин (а) зберігають наголос власної назви, від якої вони утворилися: Полтáва - Полтáвщина, Суми - Сумщина [4, c.468, 855].

Порушення акцентуаційних норм відбувається в результаті різних причин. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну значення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови. Так, в українській літературі мовлення можуть заноситися діалектні наголоси (кáжу, пишу, несла, везла, але правильно: ка жу, пишу, неслá, везлá). Помилки роблять і під впливом російської мови (правильно: новий, середина, живопис, літопис, приятель, подруга, а не новий, середина, живопис, літопис, приятель, подруга). Часто недоліки у наголошуванні є наслідком помилок у написанні (неправильно: восімдесят, невблаганий, дрежати; правильно: вісімдесят, невблаганний, дрижати). Не буде порушень акцентуаційних норм у словах, які вживаються з подвійним (дуплетним) наголосом, кількість яких дедалі скорочується. Наприклад, договір, договору, мн. договори, договорів, два договори; перед, переду [1, c.152, 362].

В усному мовленні найбільшою мірою проявляється внурішня культура людини. «Живе мовлення - це і є один із щонайважливіших каналів трансмісії культури... Мовлення є безпосереднім дійовим чинником культуротворення...» [2, c.5]. Культура мовлення не дається людині від народження - вона набувається в процесі спілкування.

Література:

1. Головащук С. Правописний словник.- К., 1999,- 607 с.

2. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність.- Львів, 2002.- 185 с.

3. Олійник І.С., Ганич Д.І. Російсько-український словник.- К., 1997.- 760 с.

4. Український орфографічний словник. Відп. редактор Полюга Л.М.- К., 2002.- 1006 с.

ДЖерело:http://intkonf.org/savchuk