Українська латинка

Украї́нська лати́нка (також Latynka або Łatynka) — спільна назва різних варіантів латинської абетки для запису української мови.

Деякі з них лишилися проектами, а деякі були у відносно активному вжитку певний час.
Фактично можна виділити три типи української латинки — на основі польської абетки, на основі чеської абетки та на основі англійського правопису.
Перша стандартизована латинська абетка для української мови, укладена 1834 року, мала в основі польський правопис. Попри невдачу в намаганнях замінити нею кирилицю, цю абетку продовжували іноді вживати для друкування українських книг у Австрії, міжвоєнній Польщі та навіть під час Другої світової війни.

Друга спроба завести латинку для українського правопису 1859 року — цього разу на основі чеського алфавіту — також зазнала невдачі. Ця абетка не здобула практичного визнання у 19 століття, проте стала основою для подальших розробок української латинки у 20 та 21 століттях. Сучасні неофіційні стандарти більшою чи меншою мірою збігаються саме з нею.

Крім того на Закарпатті на межі 19-20 століть для українського книгодрукування використовували також угорський правопис. Сьогодні існує ще й абетка на основі балканської латинки.

Суперечки щодо статусу та форми української латинки фактично тривають досі, оскільки сучасні офіційні стандарти не цілком підпадають під поняття «українська латинка»: їх не використовують для запису мови, а лише для транслітерації українських власних назв на латинське письмо.

1 Історія
1.1 Річ Посполита та Гетьманщина
1.2 Австрійська імперія
1.2.1 Абецадло
1.2.2 Абетка Їречека
1.3 Міжвоєнний період та еміграція
2 Сучасність
2.1 Офіційні стандарти
2.2 Неофіційні варіанти
3 Приклади
4 Див. також
5 Примітки
6 Посилання


Історія
Річ Посполита та Гетьманщина

Вперше латинку для запису української мови було використано в 17 ст.[1] Це були праці польських авторів, присвячені українській тематиці. Попри те, що книги були польською мовою, вони містили транскрибовані латинкою записи українських народних пісень, зокрема балади про козака і Кулину в брошурі Яна Дзвоновського (1625).[2] Професор Алодія Кавецька-Ґричова[3] виявила й опублікувала драматичний твір українською мовою «Tragedia ruska», надрукований латинським шрифтом у раківській аріанській друкарні Себастіяна Стернацького не пізніше 1618-1619 рр.[4]

В 17—18 ст. використання латинського письма для української мови було досить широким на Правобережжі, а друковані латинкою тексти траплялися навіть у Харкові.[5] Втім велика частина українців, особливо пов'язана з православними культурними осередками, вважала, що з руською (українською) мовою та культурою має бути нерозривно пов'язана кирилиця.

Австрійська імперія

Абецадло
Докладніше: Азбучна війна та Абецадло

Праця «Ruskoje wesile» Лозинського (Перемишль, 1835), що стала презентацією його проекту на практиці.

1834 року Йосип Лозинський виступив із пропозицією повного переведення руської (української) мови на латинську абетку, написавши статтю.

Про впровадження польської абетки до руської писемності (O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego) та опрацювавши (в рукописі) граматику руської (української) мови та видавши книгу «Ruskoje wesile» (1835).[6] В основу своєї абетки він поклав польський правопис. Лозинський був не першим, хто висловив таку ідею: ще на початку 19 ст. подібне пропонували Шлецер у своїй праці про Нестора Літописця, Й. Фольтіґ у Словнику ілірийської, італійської та німецької мов, а кількома роками згодом Єрней Копітар та А. Пахмаєр.

Граматику Лозинського схвалив Єрней Копітар, втім ані перша її редакція, ані друга не вийшли друком. Причиною цього при першій спробі видання стало те, що Лозинський узявся за нові дослідження, натомість другу редакцію забракував львівський цензор Венедикт Левицький. Граматика Лозинського була спробою розв'язати проблему непристосованості церковнослов'янської кирилиці для нової літературної української мови, що почала розвиватися на початку 19 ст. на базі народної мови. Попри те, що деякі українські діячі підтримали цю ідею (наприклад, Іван Головацький, брат Якова Головацького), загалом вона не здобула широкого визнання. Зокрема протестували проти цього українські культурні діячі[7] — Руська трійця (зокрема Маркіян Шашкевич у статті «Азбука і абецадло»[8]), Йосип Левицький (стаття Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego) та Денис Зубрицький (стаття O zaprowadzeniu abecadła polskiego zamiast cirylicy do ruskiej pisowni).

Зацікавленими у прийнятті латинської абетки до руської писемності були також польські діячі. 1836 року з'явилася стаття Луціяна Семенського «Крайова література» (Literatura krajowa), в якій автор став на захист ідеї Лозинського.

Проект Лозинського отримав назву «абецадло» (від польського abecadło — абетка), а суперечки навколо питання впровадження української латинки — «азбучна війна». Попри невдачу в ідеї загального прийняття абетки для української мови, її продовжували іноді вживати для друкування книг українською мовою — як у Австрії, так і згодом у міжвоєнній Польщі, і навіть під час Другої світової війни. Крім того 1852 року австрійський імператор Франц Йосиф I наказав відповідати на звернення українців українською мовою в латинській абетці 

Проект Лозинського

A a B b C c Ć ć Ch ch Cz cz D d Ď ď E e F f
А а Б б Ц ц Ць ць Х х Ч ч Д д Дь дь Е е Ф ф
G g H h I i J j K k L l Ł ł M m N n Ń ń
Ґ ґ Г г І і Й й К к Ль ль Л л М м Н н Нь нь
O o P p R r Ŕ ŕ S s Ś ś Sz sz Szcz szcz T t Ť ť
О о П п Р р Рь рь С с Сь сь Ш ш Щ щ Т т Ть ть
U u W w Y y Z z Ź ź Ž ž
У у В в И и З з Зь зь Ж ж

Транслітерація з кирилиці на латиницю
Абетка Їречека

Докладніше: Азбучна війна та Йосиф Їречек
«Ukrainki» (Львів, 1886). Автор використав псевдо «Михалко»; ймовірно, автором є Остап Терлецький чи Віталій Самійленко.
Календар «Rusałka» (1910) для тих українців, що не розуміли кирилиці. В Австро-Угорщині абецадло на практиці переважало над проектом Їречека.


Найреальнішим перехід української мови на латинське письмо пов'язаний із проектом чеського славіста Йосифа Їречека,[9] опублікованим 1859 року Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. За задумом автора, латинізація мала сприяти творенню української мови як сучасної мови завдяки відокремленню від архаїчних церковнослов'янських та нових російських впливів.

В Галичині ідею Їречека підхопив тогочасний губернатор краю граф Аґенор Ґолуховський, на чиє прохання міністр культури та освіти Австрії Леопольд Тун (англ.) призначив комісію до впровадження ідеї.

Дитячий молитовник «Ánhel Hoszpodeny» (Ужгород, 1904). Для цього видання використано угорський правопис.

Проект Їречека спирався на чеський правопис без рис, властивих польській орфографії, за винятком тих знаків пом'якшення, що не властиві чеській мові (ś, ć, ź), ń, а також способу пом'якшення приголосних перед голосними (ia, ie, io, iu).

Втім самої підтримки проекту з боку одіозного Ґолуховського вистачило, аби в конфліктній Галичині українці вбачили в цій зміні спробу полонізації чи в кращому разі — вираз чеського прагнення до гегемонії серед слов'ян Австрійської імперії. Противниками реформи були як москвофіли (серед них Богдан Дідицький),[10] так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проект Їречека (вже згаданий мовознавець Йосип Лозинський та грекокатолицький митрополит Львова Спиридон Литвинович голосували проти впровадження латинки, вважаючи цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом).[11] Протести підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть тесть Їречека — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності церковнослов'янського письма новій українській мові, вони пропонували реформувати кирилицю «за зразком Караджича».

Цю хвилю протестів розглядають як «другий спалах азбучної війни». Міністерська комісія забракувала проект (7 голосів проти 2, ще двоє утрималися) і, як наслідок, австрійське міністерство вімовилося від подальшого впровадження латинки, організувавши реформу кирилиці (усунення кількох літер, як-то твердого знака), яку втім також було скасовано 1861 року під впливом критики.[5] (Згодом 1892 року реформу кирилиці в Галичині все ж було проведено, але без участі австрійської влади та завдяки зусиллям київської Старої громади.)

Певну підтримку задум Їречека здобув у російській частині України, де його потенціал хотіли використати для зменшення російських впливів. Наприклад, Михайло Драгоманов іноді користувався латинкою і навіть видав 1880 року латинізовану версію «Кобзаря» Тараса Шевченка[5][12]. Слід зауважити, що драгоманівка (опрацьована Драгомановим реформа кирилиці) дозволяла перехід із однієї системи письма на іншу завдяки простій заміні знаків (тобто без багатозначностей).

Хоча ця абетка не здобула практичного визнання в 19 столітті, вона стала основою для подальших розробок української латинки в 20 та 21 століттях. Зокрема, сучасні неофіційні варіанти більшою чи меншою мірою збігаються саме з проектом Їречека.

Проект Їречека

A a B b C c Ć ć Č č Ch ch D d Ď ď E e F f
А а Б б Ц ц Ц(Ь) ц(ь) Ч ч Х х Д д Д(Ь) д(ь) Е е Ф ф
G g H h I i J j K k L l Ľ ľ M m N n Ń ń
Ґ ґ Г г І і Й й К к Л л Л(Ь) л(ь) М м Н н Н(Ь) н(ь)
O o P p R r Ŕ ŕ S s Ś ś Š š Šč šč T t Ť ť
О о П п Р р Р(Ь) р(ь) С с С(Ь) с(ь) Ш ш Щ щ Т т Т(Ь) т(ь)
U u V v Y y Z z Ź ź Ž ž
У у В в И и З з З(Ь) з(ь) Ж ж

Транслітерація з кирилиці на латиницю
Міжвоєнний період та еміграція

Титулка «Kobzaria» Тараса Шевченка, виданого 1940 року в Українському видавництві (Краків)

.

Використано абецадло.

Польща. 1922 року Наукове товариство ім. Шевченка у Львові радило при транскрибуванні українських імен користуватися чеським правописом. Слід зазначити, що ця система фактично повторювала проект Їречека.

УСРР. Схожий варіант[13] української латиниці запропонував і Сергій Пилипенко в статті «Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju»[14]

1927 року під час Всеукраїнської правописної конференції в Харкові мовознавці Майк Йогансен, Борис Ткаченко та Михайло Наконечний запропонували прийняти латинську абетку як частину правопису.[15] Внаслідок голосування переважив один голос проти.

Крім радикального переходу на латинське письмо, існувала ідея впровадження кількох латинських літер — s (замість дз), z (замість дж) та j (замість й, зокрема в є, ї, ю, я). Цю ідею виніс Євген Тимченко,[16] її було частково підтримано і Харківська конференція затвердила введення s та z до української абетки. Проте після того, як ЦК КП(б)У на чолі з Лазарем Кагановичем засудив впровадження нових літер, конференція анулювала своє рішення.[17]

Чехословаччина та Румунія. Міжвоєнні уряди цих держав використовували для друку українською мовою латинку (зокрема, публікації на церковну тематику на Пряшівщині).[18]

Еміграція. За емігрантських умов у відсутності українських черенок виходили частково латинкою в повоєнний час, і періодика, і наукова література, як наприклад, ашаффенбурзька газета «Неділя», до якої дописував журналіст Анатоль Курдидик, та наукова праця «Синтаксис сучасної української літературної мови» (англ. «The Syntax of Modern Literary Ukrainian») Юрія Шевельова.

Сучасність

Сьогодні для запису української мови офіційно використовують лише кириличне письмо. Проте існують офіційні стандарти латинізації, які використовують для передачі українських власних назв у міжнародних документах та мовах на основі латинського письма.

Офіційні стандарти
Докладніше: Латинізація української мови

Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету, базуючись на фонетико-графічних традиціях української та споріднених слов'янських мов, розробила взаємнооднозначну систему автоматичної транслітерації, яка включає наукове обґрунтування, принципи транслітерації, транслітераційні таблиці (з діакритичними знаками та без)[19][20] [21], а також комп'ютерну програму для автоматичної конверсії з кирилиці на латиницю та з латиниці на кирилицю[22]. Члени цієї комісії (О. Білодід, М. Вакуленко та ін.) наполягають на тому, щоб українську латиницю було прийнято як національний стандарт і вона стала складовою частиною українського правопису як графічне представлення державної мови України в міжнародному спілкуванні.

Сучасні таблички з назвами вулиць у Львові: поруч із кирилицею використано державний стандарт романізації.[23]

Цю розробку позитивно відзначили українські та зарубіжні фахівці — зокрема, Комісія Верховної Ради України з питань культури і духовності[24], фахові конференції[25], спеціалісти Британського музею та Лондонського університету (1996 р.), рецензенти міжнародного проекту RSS OSI/HESP № 1034/1996 «Східнослов'янська латиниця», Держстандарт Росії (лист № 510–34/268 від 12.05.97). Ця система використовується як перший стандарт транслітерації домену .UA та стала стандартом за замовчанням (англ. default standard) на сайті translit.kh.ua.[Джерело?]

18 жовтня 1995 року Держстандарт України затвердив принципи транслітерації, сформульовані та озвучені представниками ТКПН, а 16 листопада 2000 року академічна Транслітераційна комісія, створена розпорядженням Президента НАН України Бориса Патона, рекомендувала покласти розробку ТКПН в основу національного стандарту української латиниці та включити її в майбутнє видання українського правопису. Попри це, до правопису її досі не включено.

27 січня 2010 року Кабінет Міністрів України видав постанову, в якій впорядкував правила транслітерації української абетки латиницею, затвердивши таблицю транслітерації.[26] Ці правила застосовують зокрема для видачі закордонних паспортів громадянина України.

Головною особливістю цього стандарту порівняно із історичними латинськими абетками є те, що в його основу покладено англійський правопис, а також повністю упущено пом'якшення м'яким знаком. Цей правопис[23] зокрема використали поряд із кирилицею у Львові при транслітерації назв вулиць.

Транслітерація з кирилиці на латиницю

Неофіційні варіанти

Рукопис вірша Юрія Федьковича «Думка під Маґентов» (1862), для написання якого він використав некодифікований варіант латинки, що поєднує риси чеського правопису та гаєвиці.

Наприкінці 20 століття дискусії щодо потреби в існуванні повноцінної латинської абетки для української мови відновилися. Головними питаннями у цій дискусії є форма такої абетки та її повноваження. Так, існують думки про впровадження латинки як другої абетки[5] (така ситуація в 1990-их виникла в сербській мові); інші вважають, що латинка лише має стати універсальним засобом латинізації української мови (тобто замінити сучасні стандарти латинізації й при потребі виконувати функції кирилиці).[28]

Щодо форми, то в період після 1991 року було упорядковано кілька нових варіантів української латинки. Більшість із них є похідними від абетки Їречека й набули відносно невеликого поширення, здебільшого в інтернеті та культурологічних часописах.
2000 року вийшов «Korotkyj Pravopys» Івана Лучука, в якому він детально описав український латинський правопис. В основу абетки було взято проект Їречека із заміною ch на x, а також безвинятковим уживання пом'якшених приголосних (наприклад, цього — ćoho, ховається — xovajeťśa).[29] Цей правопис регулярно використовує часопис «Ї».
Наприкінці 2000-их років Сергій Мельник створив інтернет-проект із промоції української латинки, для якого обрав правопис Їречека з заміною ľ (словац. mäkké el) на ĺ (словац. dlhé el), а також комбінації ий на літеру ý (наприклад, зелений — zelený, Київ — Kýiv, чия — čýa, мийка — mýka).[30]
Проект Максима Лагоди також має в основі абетку Їречека, але з додатковими літерами í (позначає роздільну вимову i перед голосною: авіабаза — avíabaza), ý (позначає комбінацію ий: державний — deržavný), та w (позначає комбінацію вв: вважаю — wažaju). Крім того передбачено безвиняткове вживання пом'якшених приголосних (цього — ćoho), а в тих випадках, коли йотована літера міститься після букви, що не має пом'якшуваного відповідника, пом'якшення виконує i: свята — sviata, обличчя — oblyččia.[31]
Існує також спрощений варіант латинки на основі гаєвиці,[32] який є відносно популярний у інтернетному спілкуванні. Його особливістю є наявність лише трьох нестандартних літер — č, š і ž. Пом'якшення позначає j, а йотовані у всіх позиціях мають однаковий вигляд — je, ji, ju чи ja відповідно. Апостроф зберігається й відповідає апострофу в кирилиці (м’ясо — m’jaso). Кириличну х позначає латинська x. Ця система має низку переваг порівняно з іншими: її потребам повністю відповідають розкладки клавіатури для хорватської, чеської, словацької, боснійської, словенської, литовської та латвійської мов (тоді як інші системи потребують змішувати різні розкладки); крім того у випадку відсутності необхідної розкладки чи неприйнятності спеціальних символів усі нестандартні літери заміняють комбінаціями ch, sh, zh (в такому разі комбінацію зг розділяють апострофом (z'h) або літерою g (zgh), наприклад: жир не згорає — zhyr ne z'horaje чи zhyr ne zghoraje); ще одна вагома перевага цієї системи полягає в тому, що автоматичне перекодування латинізованого тексту назад у кирилицю за допомогою комп’ютера (зокрема макрос для текстового редактора Microsoft Word) гарантує недвозначне відтворення оригінального кириличного написання. Цікаво, що схожий[33] правопис використовував буковинський поет Юрій Федькович.[34]
[ред.]
Приклади

Нижче подано перший куплет гімну України чотирма основними версіями української латинки.Проект Лозинського Проект Їречека Державний стандарт На основі гаєвиці

Szcze ne wmerła Ukrajiny ni sława, ni vola.
Szcze nam, brattia ukrajinci, usmichneťsia dola.
Zhynuť naszi worižeńky, jak rosa na sonci,
Zapanujem i my, brattia, u swojij storonci.

Duszu j tiło my połožym za naszu swobodu,
I pokažem, szczo my, brattia, kozaćkoho rodu. Šče ne vmerla Ukrajiny ni slava, ni volia.
Šče nam, brattia ukrajinci, usmichneťsia dolia.
Zhynuť naši vorižeńky, jak rosa na sonci,
Zapanujem i my, brattia, u svojij storonci.

Dušu j tilo my položym za našu svobodu,
I pokažem, ščo my, brattia, kozaćkoho rodu. Shche ne vmerla Ukrainy, ni slava, ni volia.
Shche nam, brattia ukraintsi, usmikhnetsia dolia.
Zghynut nashi vorizhenky, yak rosa na sontsi,
Zapanuiem i my, brattia, u svoii storontsi.

Dushu y tilo my polozhym za nashu svobodu
I pokazhem, shcho my, brattia, kozatskoho rodu. Šče ne vmerla Ukrajiny ni slava, ni volja.
Šče nam, brattja ukrajinci, usmixnetjsja dolja.
Zhynutj naši voriženjky, jak rosa na sonci,
Zapanujem i my, brattja, u svojij storonci.

Dušu j tilo my položym za našu svobodu,
I pokažem, ščo my, brattja, kozacjkoho rodu.

Джерело:http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_латинка