Звернення двадцятирічного автора поеми «Аве Марія» до /читача можна було б вважати бравадою початківця, який нарочито демонструє незалежність мислення і своєї позиції і тим самим привертає до себе увагу. Можна було б, якби це не був 1929 p., коли розпочалися арешти української інтелігенції і готувався показовий процес над членами так званої Спілки визволення України. У такі небезпечні часи [І. Багряний видає власним коштом (видавництво «САМ») у Богом забутій Охтирці поему, у вступі до якої він розгортає причини своєї відмови од високого ймення поета: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стале визначати: — (хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар)
Такі звинувачення на адресу «хижих і пролазливих» земляків своїх, які,
Родившись з крилами, не вчилися літати,
Родившись гордими — навчились плазувати..,
не могли залишитися безкарними. Цензура ухвалює конфіскувати цю книжечку (обсягом 106 сторінок, тиражем 1200 прим.), але вона майже вся встигла розійтися. І хай ця лірична поема, «виконана» у пісенному ключі, не відзначалася мистецькою довершеністю форми, за своїм змістом І емоційною напругою не могла не схвилювати.
Саме про земляків своїх, з якими він, дев'ятнадцятилітній студент Київського художнього інституту, знайомиться, особливо після першої публікації в журналі «Глобус» поезії «В місто» (1926), так різко висловився емоційно чутливий і безкомпромісний І. Багряний. А кого саме він мав на увазі, годі сьогодні докопуватися. Та, безперечно, не тих літераторів, про яких пізніше згадає в своїй біографії: «Організаційно належав до літературної організації МАРС, що. була організацією так званих «попутників», куди входили найвидатніші письменники-«попутники» того часу В. Під-могильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка.
Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів в Україні кінця 20-х років, таких як Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, Христовий, Досвітній тощо» '.
Про себе І. Багряний писав: «Як письменник і поет, належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології».
Безперечно, світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити, біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов'яга (справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра Павла Лозов'яги, якому згодом і присвятив збірку поезій «В поті чола». Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, а з 1926 р.— у технічній школі слюсарного ремесла, яку полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі. І хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні цієї школи вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною — кликала поезія, мистецтво, пережите, побачене, переосмислене «вимагало» нового — мистецького — вираження. А побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 р. чекісти познущалися над його дядьком і92-річним дідом на пасіці — кололи багнетами, стріляли з револьверів. їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він і не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі, і поет шукав підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом. У присвяті до поеми «Аве Марія» з'являється таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор».
Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус», «Всесвіт», «Гарт», «Плужанин», «Кіно», в збірці «До меж заказаних», у поемі «Аве Марія», і «порнографічний натуралізм», і «слинявий сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках «Літературної газети» (під псевдонімом К. Потапиук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: «На нашу думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитичного індивідуалізму».
/Та* молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому такі «оцінки» не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний апарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і журналів..: Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. Написаний 1928 р. роман у віршах «Скелька» друкує в 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка».
Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним. І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення ОСИ ст., а головне — наслухався переказів та легенд про монастир — цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та учинили жорстокий визиск місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом супроти національного поневолення України.
Написаний у батьківській хаті в Охтирці, прочитаний своїм друзям та студентам Охтирського педтехнікуму, заземлений в історичні та побутові реалії доби, твір став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис «Металеві дні» (1931. № 5) захоплювався «бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю форми і змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв», «високою культурою мови й віршованих розмірів, багатством свіжих, далеких від трафарету образів, цікавою композицією», то в культпропі ЦК КП(б)У ґрунтовно готувався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. «Куркульським шляхом» — вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. 1931. № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. «Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким»,— отже, не «перебудувався», не осудив ні власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної романтики в своїх творах... А якими закликами, яким пафосом наповнив роман «Скелька»? Взяти хоча б останні рядки твору:
Десь там —
В чаду і гаморі —
я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею...
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!...
Галас... Грім і бій...
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить,
нам не молить ні в кого —
Тримайсь. Тягни!
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
До сонця, до свободи, до музичного злиття у величну симфонію космосу дивовижної «колиски людства» — Землі, на якій маленькою цяткою постає перед зором українського хлопчика його Україна, до гармонійної єдності усіх п'ятьох материків — таким настроєм-пориванням пройнята й поема-симфонія І. Багряного «Золотий бумеранг».
Та цей оптимістичний гімн людині й усій планеті написаний уже у харківській тюрмі під час слідства у 1932 р. Після статті «Куркульським шляхом» його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у Харкові на вулиці заарештовують у присутності його колег Валер'яна Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають всі рукописи. Г. Костюк, який дружив з І. Багряним, у статтях про життя і творчість поета згадує про такі його твори: «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного»: поема «Гутенберг», яку не дозволили до друку, сатирична епопея «Комета», частини поеми «Ульріх фон Гутен», поезії, які не дозволила цензура видати в підготовленій до друку збірці «В поті чола», поема «Вандея», уривки з поеми «Меченосці», поезії «Собачий бенкет», «Тінь», сатирична поема «Батіг»... Усі ці твори були написані протягом 1927— 1931 pp., частина з них з'являлася в періодиці.
Багато «білих плям» залишилося ще відкрити в життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського і політичного діяча. Допомогти в цьому, очевидно, міг би той же невтомний Г. Костюк, якому письменник передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944 р. Наче передчував, що його другові з ренесансних двадцятих доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила «в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу».
Критик визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І. Багряного: 1926—1932— початок літературного шляху до першого арешту; 1932—1940— період ув'язнень і концтаборів; 1941 —1945— період другої світової війни й окупації України; 1945—1963— повоєнна доба і еміграція. Про період арештів, ув'язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник, бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: «У 1932 році був заарештований за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці й ув'язнений в Харківській «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати,— це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському театрі декоратором. Після початку війни перебував на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». У 1942 р. мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...».
За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів. Перший розділ роману «Тигролови» (1944) закінчується лаконічним реченням: «Тим часом по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: «Юнак —25 літ, русявий, атлет, авіятор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення — Григорій Многогрішний».
На Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря» — велетенський двоокий циклоп.
Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».
Герой роману «Тигролови» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману й вибудована на «полюванні» майора НКВС Медвина — цього новітнього тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.
Згодом у романі «Сад Гетсиманський» (1950) письменник наголосить: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом».
І. Багряний на доказ правомірності «першої тези» знову кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно підтримує свого наймолодшого Андрія лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі «Дантові кола» тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій...
Дух мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман «Сад Гетсиманський», як і «Тигролови», як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?», були перекладені на англійську, німецьку, французьку, італійську мови. Бо це був, по суті, перший у світовій літературі художній твір про дійсний стан речей у «шостій частині світу» — країні тюрем НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій... Європейська критика, зокрема член французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вольмен, на сторінках «Ле Фігаро літтерер» (1961. 13 трав.) і тижневика «Ле нувель літтерер» (1961. 8 черв.) відзначали емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.
На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і розшматованих туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити роман «Людина, яка біжить над прірвою» (1948—1949). У вступному слові «Невгасна віра в людину» до редагованого ним видання цього твору Василь Гришко обґрунтує домінуючу тему-ідею доробку І. Багряного — «тріумфу людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності», а всі його романи — «це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла».
Людиною, яка біжить над прірвою, йде «по лінії найбільшого опору», в цьому романі виступає молодий українець Максим Колай, який у воєнний 1943 р. опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. |1Ді фронти — фашистський і радянський — мовби сталеві лещата захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого маленького, але власного «Я» і перемагає, бо вірить у витворений нею кодекс людського життя на землі: «Я буду вмирати, та поки маю дихання.., я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому загадувати, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...»
У письменника-в'язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях — еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами створює восени 1945 р. літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
Розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він пише памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», з яким звертається до європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм в СРСР, є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
У 1948 р. письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), газету «Українські вісті», багаторічним редактором якої він був; обирається головою Української Національної ради, пізніше — віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за «демократичну, незалежну українську державу».
Та найбільшу цінність становлять у творчому доробку І. Багряного його художні твори — повість «Маруся Богуславка» (перша частина задуманої трилогії «Буйний вітер»); повість-вертеп «Морітурі» (1947); повість «Розгром» (1948), присвячена пам'яті поета Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; комедія «Генерал» (1948), повість «Огненне коло» (1953); віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. Було йому 56 років.
І там, в еміграції, письменник не знав спокою: його переслідували «свої», провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української Революційної Демократичної партії. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 р. він писав Григорієві Костюку: «Стільки задумів лежить нездійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! —з дірявими легенями! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність...»
Джерело:http://www.ukrlit.vn.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар