Найбільша втіха, яку відчуваєш від спілкування з вербальними тілами поетів 90-х ХХ століття, — не від численних впізнаваних референцій до чужих текстів, найчастіше таких, що живляться інокультурними кодами. Задоволення з’являється від самого факту друкованого поетичного слова, замкнутого, наприклад, у привабливому малоформатному варіянті («Сад перелітний») або в менш привабливому, але контрастному картонному вирішенні самвидаву («Повернення в Галапагос»).
