Хоч будь-яка людина без філологічної освіти легко може виділити в чужому чи своєму мовленні слова (поняття слова стихійно наявне в свідомості всіх носіїв мови), однак дати визначення слова дуже важко.
Є безліч визначень слова, але жодне з них не враховує різних нюансів, притаманних різнорідним словам у мовах світу.
Так, зокрема, такі визначення, як "смислова одиниця в складі речення", "звук або комплекс звуків, що має значення" не є неправильними, але вони можуть відноситися до інших одиниць, які мають значення, наприклад, морфем, речень.
Крім того, слова є дуже різними і в межах однієї мови і, особливо, при порівнянні їх у різних мовах (пор. школа, вчитися, гарний, і9 а, в, для, ой, ку-ку; нім. der, die, das; англ. the, а, фр. le, la та ін.).
Тому охопити ознаки таких різних слів у одному визначенні не просто. Саме це, очевидно, стало причиною того, що деякі лінгвісти заперечували поняття слова.
Так, зокрема, Ф. де Соссюр стверджував, що "поняття слова несумісне з нашим уявленням про конкретну одиницю мови... Не в слові потрібно шукати конкретну одиницю мови". Ш. Баллі, Ф. Боас, А. Мартіне заявляли про необхідність звільнитися від невизначеного поняття слова.
Про неможливість визначення слова говорив Б. Сепір: "Перша наша спонука - визначити слово як мовний символ, що відповідає певному поняттю. Але... подібне визначення немислиме". А російський мовознавець Л. В. Щерба (1880-1944), який вивченню слова присвятив значну частину своїх праць, засумнівався загалом в існуванні такого поняття: "Насправді, що таке слово?
Я думаю, що в різних мовах це буде по-різному. Із цього, власне, виходить, що поняття "слово" загалом не існує". Відомий чеський мовознавець В. Скалічка (1909) на відміну від Л.В. Щерби радив не відмовлятися від поняття слова, але не давати йому визначення.
Більшість же мовознавців уважають, що слово - найконкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова - це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються.
Більшість же мовознавців уважають, що слово - найконкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова - це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються.
Наведемо деякі з визначень:
"Слово - найважливіша одиниця мови, яка позначає явища дійсності та психічного життя людини і звичайно однаково розуміється колективом людей, які розмовляють однією мовою й історично пов'язані між собою" (P.O. Будагов);
"Слово - граничний складник речення, здатний безпосередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С. Ахматова);
"Слово - найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань" (Б.М. Головін);
"Слово - мінімальна структурно - семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи відношення між ними, вільно відтворюється в мовленні і служить для побудови висловлювань" (Д.І. Ганич, І.С. Олійник);
"Слово - оформлена за нормами даної мови, неподільна на менші подібні єдності мовна одиниця, що складається із звука чи комплексу звуків і називає певні предмети, процеси і явища об'єктивної дійсності та їх ознаки або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає емоціонально-вольові прояви" (Є.В. Кротевич, Н.С. Родзевич).
Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються. Зокрема, P.O. Будагов звертає увагу на однакове розуміння слова мовцями, Б.М. Головін, І.С. Олійник та Д.І. Ганич - на те, що слово служить для побудови висловлювання. Подібне відзначено О.С. Ахмановою (складник речення). Вільна відтворюваність слова в мовленні відзначається Б.М. Головіним, Д.І. Ганичем і І.С. Олійником. Є.В. Кротевич і Н.С. Родзевич наголошують на неподільності слова на менші подібні єдності.
Для того щоб визначити слово, очевидно, потрібно його відрізнити від інших мовних одиниць.
Як засвідчують усі вищенаведені визначення, слово - це єдність звучання і значення. Нема слів без звукової оболонки, але й немає слів без значень. Слово - двостороння одиниця: має план вираження (звукова оболонка, експонент) і план змісту (значення). Але ж ці ознаки мають і морфема, і словосполучення.
"Слово - найважливіша одиниця мови, яка позначає явища дійсності та психічного життя людини і звичайно однаково розуміється колективом людей, які розмовляють однією мовою й історично пов'язані між собою" (P.O. Будагов);
"Слово - граничний складник речення, здатний безпосередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С. Ахматова);
"Слово - найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань" (Б.М. Головін);
"Слово - мінімальна структурно - семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи відношення між ними, вільно відтворюється в мовленні і служить для побудови висловлювань" (Д.І. Ганич, І.С. Олійник);
"Слово - оформлена за нормами даної мови, неподільна на менші подібні єдності мовна одиниця, що складається із звука чи комплексу звуків і називає певні предмети, процеси і явища об'єктивної дійсності та їх ознаки або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає емоціонально-вольові прояви" (Є.В. Кротевич, Н.С. Родзевич).
Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються. Зокрема, P.O. Будагов звертає увагу на однакове розуміння слова мовцями, Б.М. Головін, І.С. Олійник та Д.І. Ганич - на те, що слово служить для побудови висловлювання. Подібне відзначено О.С. Ахмановою (складник речення). Вільна відтворюваність слова в мовленні відзначається Б.М. Головіним, Д.І. Ганичем і І.С. Олійником. Є.В. Кротевич і Н.С. Родзевич наголошують на неподільності слова на менші подібні єдності.
Для того щоб визначити слово, очевидно, потрібно його відрізнити від інших мовних одиниць.
Як засвідчують усі вищенаведені визначення, слово - це єдність звучання і значення. Нема слів без звукової оболонки, але й немає слів без значень. Слово - двостороння одиниця: має план вираження (звукова оболонка, експонент) і план змісту (значення). Але ж ці ознаки мають і морфема, і словосполучення.
Таким чином, проблема виділення слова (і його визначення) містить два аспекти: проблему окремості слова (визначення меж слова в тексті, що вимагає, з одного боку, відрізнений слова від його частини - морфеми, а з іншого - від сполучення двох чи більше слів) і проблему тотожності слова, його ідентифікацію (встановлення словесної тотожності різних слововживань).
Тут все залежить від того, на що опирається лінгвіст при визначенні меж слова: на написання ("орфографічне слово" - послідовність букв між пробілами) чи на його лексичне й граматичне значення. Англ. to get up "вставати" - одне, два чи три слова? Рос. железная дорога "залізниця" - одне чи два слова?
Проблема тотожності слова охоплює і питання про належність різних вживань одного звукового комплексу одному слову (розмежування полісемії й омонімії). Так, скажімо, О.О. Потебня в кожному новому значенні бачив інше слово.
Спочатку з'ясуємо, чим слово відрізняється від іншої двосторонньої одиниці - морфеми. Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. Наприклад: Це було ранньою весною - Весною ранньою це було - Це було торік ранньою весною. Переставити морфеми в слові неможливо: * Це обул ою-ранн ою-весн.
Крім позиційної, слову властива й синтаксична автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення. Саме з самостійністю слова пов'язана його легка відтворюваність.
Однак існує чимало суміжних (перехідних) випадків, які можна трактувати двояко. Так, наприклад, важко пояснити, чому в англійській мові cannot вважається одним словом (пишеться разом), a may not, must not - різними словами (пишуться окремо), хоча вони всі належать до групи близьких за значенням і функцією слів (модальних дієслів). До важких випадків виокремлення слів належать їх аналітичні форми.
Проблема тотожності слова охоплює і питання про належність різних вживань одного звукового комплексу одному слову (розмежування полісемії й омонімії). Так, скажімо, О.О. Потебня в кожному новому значенні бачив інше слово.
Спочатку з'ясуємо, чим слово відрізняється від іншої двосторонньої одиниці - морфеми. Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. Наприклад: Це було ранньою весною - Весною ранньою це було - Це було торік ранньою весною. Переставити морфеми в слові неможливо: * Це обул ою-ранн ою-весн.
Крім позиційної, слову властива й синтаксична автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення. Саме з самостійністю слова пов'язана його легка відтворюваність.
Однак існує чимало суміжних (перехідних) випадків, які можна трактувати двояко. Так, наприклад, важко пояснити, чому в англійській мові cannot вважається одним словом (пишеться разом), a may not, must not - різними словами (пишуться окремо), хоча вони всі належать до групи близьких за значенням і функцією слів (модальних дієслів). До важких випадків виокремлення слів належать їх аналітичні форми.
Пор.: читати - буду читати, читав би; дотепний - більш дотепний, найбільш дотепний; англ. to read "читати" - has read "читав", will read "читатиме", is reading "читає зараз"; нім. lesen "читати" - hat gelesen "прочитав", wird lesen "буде читати", wird gelesen haben "буде прочитаний". Функціонально тут всюди одне слово (пор.: прочитаю, дотепніший тощо), але структурно - словосполучення, яке допускає вставлення всередину іншого слова (Я буду запоєм читати цю книжку; Не has never read a book in the train "він ніколи не читав у поїзді книжку").
До таких же суміжних випадків належать дієслова з відокремлюваними префіксами в німецькій мові (aufstehen "вставати"; Ich stehe früh auf "Я встаю (прокидаюсь) рано"; Stehe auf "Встань!") і форми знахідного, орудного та місцевого відмінків українських займенників ніхто, ніщо, дехто, дещо, ніякий тощо (ні про кого, ні на кому, ні на що, ні в чому, де в кого, де в чому, де з ким, де з чим, ні в якому),
У подібних випадках суттєвим для виділення слова є критерій системності. Якщо буду читати і читатиму є співвідносними, то це свідчить, що розчленована форма буду читати є одним словом (словоформою).
Крім самостійності, слово характеризується цільно-оформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв'язком звучання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова е цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні.
Важкість визначення слова пояснюється й тим, що слова є неоднорідними за своєю структурою і за функціями. Вважають, що основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації) слова поділяють на чотири типи:
1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення;
2) вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення. Реальний зміст займенники отримують лише в мовленні (у висловлюваннях, у тексті);
3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. Службові слова несуть інформацію не стільки про світ, скільки про саму мову;
4) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.
Повнозначні слова також не становлять однорідну групу. Так, зокрема, серед іменників розрізняють власні та загальні назви.
Власні назви на відміну від загальних служать для виділення названого ними об'єкта з низки подібних, для його індивідуалізації та ідентифікації. До них належать антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астроніми (назви небесних тіл), космоніми (назви зон космічного простору і сузір'їв), хрононіми (назви відрізків часу, пов'язані з історичними подіями), ідеоніми (назви об'єктів духовної культури), хрематоніми (назви об'єктів матеріальної культури) та ін. Усі ці назви вивчаються спеціальною наукою ономастикою (від гр. "майстерність давати імена").
У лексикології прийнято розрізняти поняття "слово" і "лексема". Слово є конкретною одиницею.
Лексема - слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.
Іншими словами, лексема - це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Так, у реченні Людина людині друг є три слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є формами (варіантами) однієї лексеми.
Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту. Формальними варіантами, тобто варіантами у плані вираження, є, наприклад, співати і співать, сміятися і сміятись, би і б, рос. прочитать і прочесть, хнычет і хныкает, а варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-семантичними варіантами.
До таких же суміжних випадків належать дієслова з відокремлюваними префіксами в німецькій мові (aufstehen "вставати"; Ich stehe früh auf "Я встаю (прокидаюсь) рано"; Stehe auf "Встань!") і форми знахідного, орудного та місцевого відмінків українських займенників ніхто, ніщо, дехто, дещо, ніякий тощо (ні про кого, ні на кому, ні на що, ні в чому, де в кого, де в чому, де з ким, де з чим, ні в якому),
У подібних випадках суттєвим для виділення слова є критерій системності. Якщо буду читати і читатиму є співвідносними, то це свідчить, що розчленована форма буду читати є одним словом (словоформою).
Крім самостійності, слово характеризується цільно-оформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв'язком звучання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова е цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні.
Важкість визначення слова пояснюється й тим, що слова є неоднорідними за своєю структурою і за функціями. Вважають, що основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації) слова поділяють на чотири типи:
1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення;
2) вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення. Реальний зміст займенники отримують лише в мовленні (у висловлюваннях, у тексті);
3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. Службові слова несуть інформацію не стільки про світ, скільки про саму мову;
4) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.
Повнозначні слова також не становлять однорідну групу. Так, зокрема, серед іменників розрізняють власні та загальні назви.
Власні назви на відміну від загальних служать для виділення названого ними об'єкта з низки подібних, для його індивідуалізації та ідентифікації. До них належать антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астроніми (назви небесних тіл), космоніми (назви зон космічного простору і сузір'їв), хрононіми (назви відрізків часу, пов'язані з історичними подіями), ідеоніми (назви об'єктів духовної культури), хрематоніми (назви об'єктів матеріальної культури) та ін. Усі ці назви вивчаються спеціальною наукою ономастикою (від гр. "майстерність давати імена").
У лексикології прийнято розрізняти поняття "слово" і "лексема". Слово є конкретною одиницею.
Лексема - слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.
Іншими словами, лексема - це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Так, у реченні Людина людині друг є три слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є формами (варіантами) однієї лексеми.
Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту. Формальними варіантами, тобто варіантами у плані вираження, є, наприклад, співати і співать, сміятися і сміятись, би і б, рос. прочитать і прочесть, хнычет і хныкает, а варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-семантичними варіантами.
Немає коментарів:
Дописати коментар