РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ

Жити поруч із такою велетенською сусідкою, як Росія, і бути вільним від неї, неможливо. Ті, хто стверджує протилежне, або блефують, або помиляються. Тому особливо важливо з'ясувати специфіку тих процесів, що відбувалися і відбуваються в ній після розпаду Радянського Союзу, в якому вона була основою, як тоді говорили: "Старшим братом". Радянський гімн починався словами: "Союз нерушимый республик свободных сплотила на веки великая Русь...". Як показала історія, кожна пара слів тут була неправдивою.

Історичний парадокс полягає також у тому, що сама "метрополія", якщо Радянський Союз розглядати як імперію, виступила ініціатором її руйнування. Перші вільні демократичні парламентські вибори у Росії — Російській Радянській Соціалістичній Федеративній Республіці — відбулися у 1989 р. Однак вони проходили за умов однопартійної системи, коли досить сильні позиції ще зберігала КПРС. Кроком уперед до демократичного устрою стало запровадження в РРСФР З'їзду народних депутатів.

На межі 1980-х і 1990-х років у Росії відбулася ліберально-демократична і водночас антикомуністична революція.

яка здійснилася за підтримки суспільства ненасильницьким шляхом, в основному за допомогою виборчих бюлетенів. Ідей-но-політичним авангардом цієї революції виступили радикали. У 1989 р. вони створили Міжрегіональну депутатську групу, у 1990 р. — рух "Демократична Росія". В той час діяли три активні громадські групи:

— відносно невелика група дисидентів на чолі з академіком Андрієм Сахаровим;

— велика частина наукової і творчої інтелігенції, ядро якої становили шістдесятники;

— частина радянсько-партійного істеблішменту на чолі з Б. Єльциним (у 1990 р. вийшов зі складу КПРС).

Надалі вони виявлять різні інтереси, між ними виникатимуть суперечності й суперечки. Проте у горбачовський період радикали були єдині та змогли досягти довіри широких верств. Народ, змучений спочатку антиалкогольною кампанією, браком тютюнових виробів, а потім зростаючим дефіцитом на все необхідне для елементарного життєзабезпечення, згоден був дати будь-який кредит довіри тим, хто обіцяв зміни.

29 травня 1990 р. Перший з'їзд народних депутатів РФ обрав Б. Єльцина Головою Верховної Ради РРСФР. Його першим заступником став Руслан Хасбулатов. Визначена Б. Єльциним і його однодумцями стратегія утвердження та розширення суверенітету Росії шляхом радикального скорочення повноважень уряду СРСР стала головною силою, що розхитувала союзну державу. В тексті Декларації містилися положення, які не тільки суперечили Конституції СРСР, а й ставили під сумнів саму можливість існування Радянського Союзу. Саме російська Декларація про суверенітет, схвалена 12 червня 1990 р., оформила процес "параду суверенітетів" союзних республік. Остаточно доля Союзу була вирішена 8 грудня 1991 р. на зустрічі у Біловезькій Пущі, коли Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич підписали договір про утворення Співдружності Незалежних Держав.

Як свідчить минуле, на всіх етапах — дорадянському, радянському і пострадянському — в Росії, яка завжди мала авторитарний характер, принципово важливу роль відігравала перша особа держави у визначенні суспільно-історичного розвитку країни (якщо це не була зовсім невпливова фігура, як Костянтин Черненко — Генеральний Секретар ЦК КПРС до М. Горбачова). Так сталося і з приходом до влади Б. Єльцина. 12 червня 1991 р. відбулися прямі президентські вибори в Росії. Претендентами виступили Б. Єльцин, Микола Рижков — ставленик ЦК КПРС і лідер Ліберально-демократичної партії Володимир Жириновський. Вже у першому турі з 57,3 % голосів виборців перемогу одержав Б. Єльцин. Приймаючи присягу, він обіцяв "мирний, правовий, демократичний шлях перетворень". Саме завдяки йому після серпневих подій 1991 р. і розвалу СРСР Росія справді швидко стала на шлях змін. Він зосередив усю повноту влади у країні, радикали на чолі з Б. Єльциним почали форсований перехід до ринку: запустили три головні реформи: лібералізацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі, вільне ціноутворення (відмову від адміністративного регулювання цін), масову приватизацію. Авторами програми ліберальних економічних трансформацій виступили члени нового уряду Єгор Гайдар, Анатолій Чубайс, Геннадій Бурбуліс та ін. Вони вважали, що потрібно мінімізувати втручання держави в економіку. її варто "лікувати шокотерапією19: нерентабельні підприємства збанкрутують, а ті, які витримають це, випускатимуть конкурентоспроможну продукцію. "Шокотерапія" могла "вилікувати" і людей, налаштувати їх на виживання власними силами у нових умовах, не сподіваючись на опікування державою. Тогочасні газети писали: "Майбутнє принесе нам нові ціни і забуті товари".

З 1 січня 1992 р. ціни на більшість товарів і продуктів були відпущені. їх зростання було катастрофічним: тільки протягом того самого року ціни збільшилися у 36 разів. Восени 1991 р. середня заробітна плата у Москві становила 7 дол. США. її зростання і збільшення соціальних виплат не встигали компенсувати зниження купівельної спроможності населення. Усі заощадження людей миттєво знецінилися. Переважна більшість населення опинилася за межею бідності і шукала способи виходу з неї. 29 січня 1992 р. набув чинності указ президента "Про свободу торгівлі", згідно з яким російські громадяни могли займатися підприємництвом у сфері торгівлі. Маса людей кинулася вести торгово-посередницьку діяльність. Проте збільшення торгово-посередницьких операцій відбувалося на тлі падіння обсягів промислового виробництва.

Лібералізація цін потягла за собою різке зростання тарифів на перевезення, цін на енергію, сировину тощо. Почалося скорочення попиту на багато товарів і видів продукції. Спостерігалося значне падіння виробництва: за 1992 р. — на 25 %, за 1993 р. — на 20 % і т. ін. З 1991 до 1999 р. зменшення обсягів промислового виробництва становило 55 %, а скорочення ВВП — приблизно 45 %. Загроза банкрутства постала перед цілими галузями. В особливо важкому становищі перебував військово-промисловий комплекс. У сільському господарстві через дорожнечу палива, техніки, хімікатів зросли ціни на продукцію. Фермерський рух наштовхнувся на опір як "червоних баронів" — голів колгоспів, так і самих селян, які не могли припустити, щоби хто-небудь жив краще, ніж вони. Сільськогосподарське виробництво згорталося. Російські сільгосппродукти стали дорожчі ніж імпортні, що вело до занепаду агропромислового комплексу загалом. Російський ринок заповнювали імпортні товари, а власне господарство набувало все більше паливно-сировинного характеру.

Не виправдалися сподівання на фінансову підтримку Заходу. Замість обіцяних 24 млрд. дол. Росія одержала вдвічі менше у вигляді кредитів на закупівлю продовольства у тих самих західних країн. Замість нечисленних радянських магазинів з порожніми полицями з'явилося багато нових із товарною ряснотою. Російська роздрібна торгівля за асортиментом товарів уже практично не відрізнялася від західної, особливо у великих містах. Іноземні товари потекли до Росії, що означало початок її активного входження у світове економічне співтовариство. Проте країна стала майже виключно постачальницею нафти, газу, металів, лісу, які тільки і були конкурентоспроможні у глобальній економіці.

Лібералізувавши ціни, уряд взявся за приватизацію державних підприємств. Формальна схема відповідала принципам "народної приватизації". У 1992 р. громадяни Росії, які досягли певного віку, одержали по одному приватизаційному ваучеру вартістю 10 тис. руб., що давав право на придбання акцій підприємств, а державні підприємства перетворювалися на акціонерні товариства. По всій країні створювалися чекові інвестиційні фонди, завданням яких було накопичення коштів населення і забезпечення інвестицій у виробництво. Проте у зв'язку з інфляцією ваучери швидко знецінилися. Фонди оголосили себе банкротами і зникли. Підприємства, в котрі вкладалися ваучери, вважали збитковими і вони не приносили прибутків акціонерам. Люди за безцінь віддавали їх різним махінаторам. Вуличні маклери обмінювали їх на пляшку горілки. В результаті більша частина приватизаційних чеків опинилася в руках керівництва та його оточення. Для переважної більшості населення "народна приватизація" закінчилася нічим.

"Шокова терапія" спричинила зростання соціального напруження. У квітні — травні 1992 р. страйкували або загрожували страйками авіадиспетчери, залізничники, шахтарі, вчителі й лікарі. Влітку 1992 р. уряд здійснив широку грошову емісію та надав підприємствам значні кредити, що різко збільшило інфляцію й уповільнило темпи економічних перетворень. У грудні 1992 р. під тиском VII з'їзду народних депутатів Росії у відставку відправили уряд Єгора Гайдара. Посаду нового прем'єр-міністра зайняв Віктор Черномирдін (колишній керівник нафтової і газової промисловості СРСР). Новий уряд при збереженні загального напряму руху в бік ринкових відносин зробив ставку на підтримку державних підприємств, тобто головною рисою його економічної політики став протекціонізм.


Уряд гостро потребував "живих грошей", і тому замість ваучерної форми приватизації державної власності він вдався до заставних аукціонів. Уряд передавав пакет акцій за заниженою вартістю у заставу, як правило, великому комерційному банкові. В разі неповернення державою боргу, що часто спостерігалося, банк ставав повноправним власником не тільки акцій, а й усього підприємства. Саме так відбулося вже після першого заставного аукціону в 1995 р. ОНЕКСІМ-банк за 170 млн. дол. придбав контрольний пакет акцій Норільського нікелевого комбінату — світового флагмана виробництва нікелю, хрому, кобальту, платини. А вже у 2001 р. чистий прибуток цього підприємства становив понад 1 млрд. дол., а його капіталізація перевищила 10 млрд. Показовим було те, що на аукціоні відхилили заяву банку "Російський кредит", який запропонував державі суму, вдвічі більшу, ніж ОНЕКСІМ-банк. У тому самому році на заставному аукціоні Михайло Ходорковський та його група "Менатеп" придбали контрольний пакет акцій (78 %) державної компанії "КЖОС" за 350 млн. дол., а вже у 1997 р. ринкова капіталізація корпорації досягла 9 млрд. дол.

Протягом 1992—1999 рр. держава віддала у приватну власність 133 200 підприємств і отримала за це 9 млрд. 250 млн. дол. Отже, середня вартість однієї оборудки становила 69 444 дол. і 44 центи. Тобто приватизувати морський порт за ринковою ціною трикімнатної квартири було звичайною справою. Фактично відбулося безкоштовне розподілення державного майна. Власниками державної власності стали "червоні директори", державні чиновники, насамперед вищої ланки, російські й іноземні фінансові корпорації, спритні фінансові спекулянти, кримінально-тіньові структури. У Росії вкрай рідкісні випадки, коли з'являлися мільйонери, які зробили себе самі. Проте було й багато таких, хто урвав свій шмат.

Гострою проблемою був дефіцит бюджету. Щоб підтримати хоча б на попередньому рівні фінансування соціальної сфери, охорони здоров'я, освіти, культури, доводилося збільшувати дефіцит. Нездатність уряду покривати свої витрати з податкових надходжень змушувала його збільшувати зовнішні і внутрішні запозичення. Практично вся емісія Міністерства фінансів складалася із державних казначейських зобов'язань (ДКЗ) під 120 % річних. Але короткотермінові цінні папери потребували постійного оновлення замість погашених. Потрібно було все більше грошей для погашення відсотків. Висока прибутковість ДКЗ відтягувала гроші з реальної економіки і призводила до подальшого падіння інвестиційної діяльності. Адже інвестування у виробництво приносило 20 % річних, а ДКЗ — 120. До того ж курс рубля був завищений, що не відповідало низькій ефективності російської економіки.

До внутрішніх причин економічних негараздів у 1998 р. додалися і зовнішні, зокрема азіатська фінансова криза і зменшення світових цін на нафту. Останнє негативно вплинуло на російський бюджет, котрий, які в радянські часи, спирався в основному на прибутки від експорту палива і багатьох видів сировини. Азіатська фінансова криза породила недовіру до фінансових ринків, що розвивалися, зокрема до російського, а також втрату 2 млрд. дол., інвестованих підприємцями з Південно-Східної Азії.

У березні 1998 р. В. Черномирдіна відправили з посади прем'єр-міністра у відставку. 24 квітня новим головою уряду став 35-річний міністр палива та енергетики Сергій Кирієнко. На молодого прем'єра покладали великі сподівання, проте до середини 1998 р. прибутків, які держава одержувала від розміщення нових ДКЗ, не вистачало навіть для виплат з раніше розміщених паперів, У середині 1998 р, сталася грандіозна криза. Піраміда ДКЗ надавала можливість певний час під високі відсотки отримувати величезні запозичення і затикати бюджетні дірки. Але вона зруйнувала бюджет непосильними відсотковими виплатами. 17 серпня 1998 р. уряд Російської Федерацій і Центробанк Росії оголосили спільну заяву про односторонню відмову від обслуговування державних короткотермінових облігацій і припинення торгівлі ними, а також про розширення меж валютного коридору (до того існував фіксований завищений курс рубля). Це була девальвація, про неможливість якої ще 14 серпня запевняв сам президент. Було оголошено мораторій на повернення іноземних кредитів як державою, так і комерційними банками. Російським власникам цінних паперів обіцяли, що ДКЗ "реструктурують", тобто не виплатять за ними гроші, коли настане термін погашення, а обміняють на інші цінні папери за тією самою ціною і погасять через п'ять років, але цього не сталося.

Державна фінансова піраміда збагатила комерційні банки і фінансових спекулянтів, головних держателів ДКЗ, які отримували завдяки високому відсотку і штучно підтримуваному курсу рубля шалені щомісячні прибутки. Крах фінансової піраміди у серпні 1998 р. завдав переважній більшості з них незворотних збитків, але не всім, адже члени єльцинської "сім'ї" та наближені до них олігархи знали про це заздалегідь і встигли "висмикнути" свої гроші. Головною жертвою фінансово-економічного колапсу стало російське населення, навіть його заможні верстви, економіка в цілому. До 9 вересня курс рубля до долара впав від позначки 6,31 до понад 20. Різко зросли ціни на товари і продукти, що призвело до катастрофічного падіння рівня життя населення. Якщо у 1989 р. чисельність росіян, які жили на 4 дол. на день, а то й менше, становила 2 млн, то у 1998 р. їх нараховували понад 60 млн. До цього додалося розорення тисяч підприємців, банкрутство значної кількості великих банків, значне скорочення товарообігу, втрата довіри до уряду, а до Росії з боку іноземних партнерів як до чесного боржника. Нестійка фінансова піраміда російської економіки обвалилася. За 1998 р. економічний спад становив приблизно 12 %. Якщо у 1992 р. успадковані Росією 60 % радянського ВВП становили майже 50 % ВВП США, то у 1998 р. російський ВВП зменшився до 2,5 % американського.

У зв'язку з тим, що кілька місяців не виплачували заробітної плати, в країні відбувалися масові страйки шахтарів. Вони перекривали залізниці, стояли із транспарантами "Ми хочемо їсти!". їхній досвід перейняли й інші. Почалася "рейкова війна". З червня до жовтня шахтарі пікетували Білий дім із вимогами відставки уряду та президента.

Наслідком економічної кризи стала глибока політична криза. 23 серпня С. Кирієнка та членів його уряду було відправлено у відставку. Почалася боротьба у верхніх ешелонах влади стосовно шляхів виходу із кризи. Місце С. Кирієнка посів Є. Примаков — прихильник жорсткої державності, проте вже у травні 1999 р. Б. Єльцин відправив і його у відставку, звинувативши у тому, що "в економіці ми, як і раніше, тупцюємо на місці". Новим головою кабінету міністрів став Сергій Степашин, а у серпні 1999 р. його змінив Володимир Путін.

Після дефолту 1998 р. у російській економіці, що минула болісний процес санації, намітився підйом, і в наступні роки економічна ситуація продовжувала поліпшуватися. Благотворним фактором, що сприяв наповненню бюджету, стали високі світові ціни на нафту.

Оцінки економічних перетворень Росії єльцинського періоду не можуть бути однозначними. З одного боку, відбувся демонтаж основних складових віджилої командно-адміністративної системи і перехід до ринкової економіки із приватною власністю, розширенням можливостей підприємницької діяльності, виходом Росії на міжнародну економічну арену. З іншого — залишилася складною загальна економічна ситуація в країні. Відбулося дуже значне падіння виробництва. Недосконале законодавство, всезагальна бюрократизація та корупція, високий рівень економічної злочинності не сприяли інвестиційній діяльності зокрема й економічним успіхам загалом. Держава виявилася неспроможною виконувати взяті на себе зобов'язання. У тяжкому стані перебували не тільки виробництво, а й соціальна сфера. Соціальна структура російського суспільства набула ознак деградації. Зросли показники безробіття: на лютий 1999 р. із 73,8 млн. економічно активного населення 10,4 млн. осіб були безробітними. Ті, хто ще мав роботу, місяцями не могли одержати заробітної плати. Різко збільшилася диференціація населення за рівнем прибутків. Наприкінці 1993 р. Москву вважали одним із найдорожчих міст світу. Середня вартість обіду в ресторані становила 40 дол., що перевищувало середньомісячну зарплату по країні. Криміналізація охопила всі сфери, значно зріс рівень злочинності. Як зазначив один із відомих російських економістів Євген Ясін: "Реформи в принципі перевели країну на рейки ринкової економіки... але об'єктивно довели її до піку кризових явищ, а суб'єктивно — до національної депресії".

На такому економічному тлі відбувалися складні суспільно-політичні процеси. Б. Єльцин насамперед піклувався про зміцнення своєї влади: Створив президентські структури — Раду безпеки і Президентську раду, запровадив посаду Державного секретаря. На місцях вводився інститут представників президента, які виконували владні повноваження в обхід місцевих рад. Безпосередньо президент формував уряд, управління здійснювалося на основі його указів. Ці заходи виправдовувалися необхідністю якнайшвидше зламати старий партійно-державний апарат, проте вони суперечили положенням конституції 1978 р., яка усю повноту влади віддавала системі Рад народних депутатів. Вищим органом влади визнавався з'їзд народних депутатів, а у проміжках між з'їздами — Верховну Раду РРФСР. Уряд був підзвітний Верховній Раді.

Тобто утворилося двовладдя. Спочатку, поки президента підтримувала більшість депутатів, ця суперечність відчувалася слабко. Проте із розгортанням реформ і зростанням спричиненої ними соціальної напруженості посилювалися опозиційні президенту настрої. У січні — лютому 1992 р. у Москві та інших містах відбулися масові мітинги прибічників повернення до старих порядків. Критикував реформи Голова Верховної Ради РФ Руслан Хасбулатов, потім до нього приєднався віце-президент Олександр Руцькой. У квітні 1992 р. на VI з'їзді народних депутатів РФ противники реформ консолідувалися і почався масований наступ на уряд. Центром опозиції стала Верховна Рада Російської Федерації. Конфронтація між нею і президентом зростала протягом усього 1992 р.

У грудні 1992 р. на VII з'їзді народних депутатів РФ був досягнутий компроміс. Б. Єльцин відправив у відставку Є. Гайдара і призначив прем'єром В. Черномирдіна. А з'їзд пішов на зустріч президенту, погодившись на проведення 11 квітня 1993 р. референдуму, на якому мали вирішити суперечку між двома гілками влади, і заморозив введення в дію поправок до конституції, що мало обмежити президентські повноваження. Проте ЛПІЇІ позачерговий з'їзд народних депутатів, що проходив 10—13 березня 1993 р., скасував рішення про проведення референдуму. У відповідь 20 березня Б. Єльцин звернувся до громадян Росії із заявою про запровадження в країні президентського правління до прийняття нової конституції. Ця заява призвела до консолідації усіх опозиційних сил. 22 березня 1993 р. Конституційний Суд визнав дії президента такими, що суперечили дев'яти статтям чинної конституції. 26 березня зібрався позачерговий IX з'їзд, який назвав дії президента спробою державного перевороту, що за конституцією мало відсторонити його від влади. Проте цього не відбулося, оскільки необхідної кількості голосів за таке рішення депутатам набрати не вдалося.

Криза влади закінчилася черговим компромісом. Президент відмовився від свого звернення. З'їзд погодився на проведення референдуму 25 квітня, на який винесли чотири питання:

— Чи довіряєте Ви президентові Російської Федерації Б. Єльцину?

— Чи схвалюєте Ви соціальну політику, яка здійснюється президентом Російської Федерації та Урядом Російської Федерації з 1992 р.?

— Чи вважаєте Ви необхідним проведення дотермінових виборів президента Російської Федерації?

— Чи вважаєте Ви необхідним проведення дотермінових виборів народних депутатів РФ?

58 % учасників референдуму підтримали президента і його політику, а також висловилися проти дотермінових перевиборів і президента, і Верховної Ради. Б. Єльцин розцінив результати референдуму як свою перемогу і почав готувати конституційну реформу. Його не задовольняв проект конституції парламентської республіки, висунутий Конституційною комісією (створена ще у 1990 р. Верховною Радою). Протистояння президента і Верховної Ради посилювалося.

21 вересня 1993 р. Б. Єльцин о 20.00 оприлюднив указ "Про поетапну конституційну реформу в Російській Федерації" № 1400. У ньому оголошувався розпуск з'їзду народних депутатів і Верховної Ради, ліквідація всієї системи Рад і проведення виборів у новий законодавчий орган влади — Федеральні збори. Таким чином Верховна Рада мала бути розпущена. Р. Хасбулатов оцінив дії Б. Єльцина як державний переворот, і вже о 20.30 було організовано оборону Білого дому, де розміщувався парламент. Конституційний Суд визнав дії президента позаконституційними і такими, що дають підставу для усунення його з посади. Верховна Рада, керуючись ст. 121 (п. 6) Конституції 1978 р., в якій зазначалося, що повноваження "президента Російської Федерації не можуть бути використані для зміни національно-державного ладу Російської Федерації, розпуску або призупинення діяльності будь-яких законно обраних органів державної влади, в зворотному випадку вони припиняються негайно", прийняла постанову "Про припинення повноважень президента Російської Федерації Єльцина Б.М.". Політична криза призвела до військового зіткнення прибічників Верховної Ради і президента 3—4 жовтня 1993 р. Білий дім, де перебувала частина опозиційно налаштованих депутатів Верховної Ради, за наказом Б. Єльцина обстріляли кумулятивними снарядами. Білий дім пав. Події 3—4 жовтня 1993 р. залишаються у російському суспільстві предметом дискусій з погляду політичного і морального характеру. Частина іноземних оглядачів назвала ті події "розстрілом демократії", інші — "своєрідним шляхом Росії до неї".

Здобувши перемогу, президент підписав указ про проведення виборів до нового законодавчого органу — Федеральних зборів, що мали складатися з двох палат — Ради Федерації і Державної Думи. 22 жовтня президент підписав указ "Про основні начала організації державної влади у суб'єктах Російської Федерації". Згідно з цим документом оголошувалися вибори до представницьких органів влади в регіонах у період з грудня 1993 р. до березня 1994 р. 26 жовтня 1993 р. указом "Про реформу місцевого самоврядування в Російській Федерації" діяльність місцевих рад припинялася. їх функції передавалися головам місцевої адміністрації. Отже, в результаті придушення опору опозиційних сил і кількох президентських указів радянська влада була ліквідована. Залишалося закріпити зміни шляхом прийняття нової конституції та проведення виборів до нового парламенту Росії.

12 грудня 1993 р. на референдумі 58,4 % учасників голосування (32,3 % загальної чисельності виборців Російської Федерації) підтримали президентський проект конституції. Нова конституція встановлювала змішану, президентсько-парламентську республіку. Насправді вона закріпила домінування інституту президента. Він був водночас і главою держави, і головою уряду; зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади і наділявся суттєвими законодавчими повноваженнями. Загалом, нова конституція створювала державну модель, у якій президент користувався найбільшими прерогативами, порівняно з главами держав інших президентських республік.

Одночасно з референдумом відбулися вибори до Державної Думи. її права були значно урізані, порівняно з повноваженнями розпущеної Верховної Ради. Зокрема, депутати втратили право контролю над діяльністю адміністративних органів (право депутатського запиту). Після цих виборів провели вибори до місцевих Дум, створюваних замість розпущених Рад. Отже, відбувся суттєвий відступ від демократії, оскільки за демократичним фасадом затверджувалася по суті необмежена влада президента. Показовим фактом була перемога Ліберально-демократичної партії Росії, яка одержала 22,92 % голосів (64 мандати). її лідер В. Жириновський обіцяв: "Кожній бабі — мужика, мужику — горілку, землю — селянам, військовим — зарплату, патріотам — омовіння чобіт в Індійському океані". Резонанс: "Росія одуріла, схаменися!" Принагідно слід зазначити, що на виборах до Думи 2007 р. ЛДПР отримала 8,14 % голосів (40 мандатів).

У 1994—1996 рр. відбулося оформлення ельцинського політичного режиму, авторитарного за суттю. Президент на федеральному рівні, губернатори на регіональному, мери на місцевому формували владну вертикаль на основі патронально-клієнтарних взаємовідносин. Доступ до нової політичної еліти ставав все більш закритим. На федеральному рівні особливого значення набув такий позаконституційний механізм, як Адміністрація президента, яка піднеслася і над урядом, і над Федеральними зборами. У 1997—1998 рр. політологи і журналісти заговорили про появу в країні олігархів та олігархії, тобто людей, які після присвоєння величезної економічної влади висунули претензії на владу політичну. У той самий період громадськості стало відомо про існування у Росії "сім'ї", до якої разом із найближчими родичами Б. Єльцина входили найвпливовіші олігархи і яку, з точки зору владних можливостей, стала російським інститутом № 1. Термін "сім'я", запозичений із лексикону італійської мафії, в усіх пострадянських державах означав вузьке коло персон, причому не тільки кревних родичів, допущених у правлячу панівну групу, що розпоряджається на власний розсуд багатствами країни і відповідно визначає її політику.

У1996 р. відбулися вибори президента. Більшість населення була незадоволена ситуацією в країні і згодна була проголосувати проти Б. Єльцина. У лютому — квітні 1996 р. рейтинг президента перебував на дуже низькому рівні й у кілька разів поступався рейтингу комуніста № 1 — Геннадія Зюганова. Проте Б. Єльцин за підтримки своєї команди, а також завдяки адміністративному ресурсові, фінансуванню з боку олігархів, а також особистій активності зміг змінити тенденцію. Він виступив із низкою ініціатив, спрямованих на завоювання симпатій на свій бік, наприклад пообіцяв підвищити пенсії та врегулювати конфлікт у Чечні. Б. Єльцин, незважаючи на погіршення стану здоров'я, проводив численні зустрічі з виборцями, на яких навіть пускався у запальні танці, аби продемонструвати свою енергію. Особливу ставку робили на молодь, для якої влаштовували безкоштовні концерти зірок шоу-бізнесу та інші заходи. Головним гаслом стало: "Голосуй, або програєш!" (Малося на увазі повернення комуністичного режиму) Відторгнення минулого виявилося для більшості населення сильнішим, ніж незадоволення сьогоденням.

У першому турі лідерами були Б. Єльцин і Г. Зюганов з різницею у 3,28 %. На другому турі 3 червня 1996 р. за першого проголосували 53,8 % учасників виборів, за другого — 40,3. Однак переобрання Б. Єльцина не призвело до стабілізації ситуації в країні. У всіх гілках влади процвітали корупція, фінансові махінації. Престиж влади катастрофічно падав. Звичайним явищем стали терористичні акти, замовні вбивства банкірів, підприємців, політичних діячів, журналістів. Не сформувалися структури громадянського суспільства, які в країнах західної демократії виступають противагою всевладдю державних чиновників.

Падав престиж самого президента. Його адміністрація розрослася до 7 тис. осіб і користувалася імунітетом від нагляду законодавчої влади. Це давало змогу президентові приховувати у надрах своєї адміністрації певні аспекти діяльності уряду. Почастішали кадрові перестановки. Після відставки В. Черномирдіна голови уряду змінювалися майже кожні 6—-8 місяців. До того ж стан здоров'я президента був настільки поганий, що він здебільшого перебував не у робочому кабінеті, а на лікуванні, де "працював з паперами". Не допоміг і відділ "X" при адміністрації, який складав астрологічні прогнози для всього президентського штату, на що щорічно витрачали понад 1 млрд. руб.

15 травня 1999 р. вперше за історію Росії Державна Дума розглянула питання про дотермінове припинення повноважень президента. Згідно з Конституцією РФ для цього потрібно було набрати не менше двох третин голосів. Процедура імпічменту була ініційована ще у 1998 р. на підставі п'яти звинувачень на адресу Б. Єльцина:

— розвал Радянського Союзу;

— трагічні події осені 1993 р.;

— розв'язування війни у Чечні;

— розвал армії;

— геноцид російського народу.

Проте на жодне зі звинувачень у Державній Думі не набралося необхідних 300 голосів. Ті, хто виступав проти імпічменту, закликали до збереження стабільності в країні. Спроба відсторонити президента від влади провалилася, і Б. Єльцин наче зберіг свої позиції. Однак 31 грудня 1999р. він несподівано для всіх у телевізійному зверненні до співгромадян заявив про свою добровільну відставку і передачу президентських повноважень голові уряду В. Путіну (до того — голова Федеральної Служби Безпеки, колишнього КДБ), якого ще у серпні назвав своїм наступником.

Епоха Б. Єльцина закінчилася. Помер він 24 квітня 2007 р. Можна багато розмірковувати над питанням, яку роль він відіграв в історії: він справді розвалив Радянський Союз і комуністичний лад, але своїми реформами кинув економіку Росії у кризу, а її народ — у бідність. Все, що він затівав, здійснилося навпаки. Він хоробро бився із ДКНС, генералами, владою Політбюро та КДБ і переміг, але віддав владу полковникові того самого КДБ. Йому здавалося, що він доручив економіку країни молодим реформаторам, а виявилося — молодим махінаторам. Б. Єльцин хотів зробити багатими усіх, а зробив небагатьох. Його останніми словами під час оголошення про свою відставку були такі: "Я хочу попросити вибачення. За те, що багато наших з вами мрій не здійснилося. І те, що нам здавалося просто, виявилося на муку тяжким. Я прошу вибачення за те, що не виправдав деяких сподівань тих людей, які вірили, що ми одним ривком, одним махом зможемо перестрибнути із сірого, застійного минулого у світле, багате, цивілізоване майбутнє". Згідно з соціологічними опитуваннями, понад 80 % росіян вважають, що він повів Росію від соціалізму до капіталізму найбільш неправильним маршрутом. Ціна модернізації виявилася для надто багатьох неприйнятною, адже замість обіцяного народного демократичного капіталізму створився капіталізм чиновницько-олігархічний. На його верхівці центральне місце належало самому Б. Єльцину.

В цілому, якщо характеризувати загальний вектор розвитку російського суспільства, то у роки перебудови закладалися передумови переходу до демократії, які реалізувалися у 1991— 1993 рр. Проте замість руху до демократії мали місце намагання створити сильний авторитарний режим Б. Єльцина, якому це врешті-решт не вдалося, і країна сповзала до анархії.

Коли В. Путін за дорученням Б. Єльцина очолив уряд, влада перебувала у стані глибокої кризи. її гострота була зумовлена насамперед розколом правлячої еліти. Частина її на чолі з популярними і впливовими політиками Євгеном Примаковим і Юрієм Лужковим виявила намір виступити разом із опозицією Б. Єльцину на виборах до Державної Думи, а потім і на президентських виборах. В. Путін мав нейтралізувати цю загрозу і забезпечити надійність позицій пропрезидентських сил.

Він як прем'єр-міністр одразу став популярним серед населення. Його першою акцією було жорстке придушення широкомасштабного вторгнення чеченських бойовиків на територію Дагестану. Він активно використовував ЗМІ для створення іміджу молодого, енергійного, компетентного, раціонального і рішучого політика. Вже у вересні 1999 р. рейтинг його популярності перевищував 70 %, на такому рівні з невеликими коливаннями він залишався весь час його перебування на президентській посаді. 26 березня 2000 р. на дотермінових президентських виборах, у яких брали участь 11 російських політиків, вже у першому турі переміг В. Путін з 52,9 % голосів виборців проти 29,2 % Г. Зюганова. 14 березня 2004 р. на нових президентських виборах він одержав ще більш переконливу перемогу: його підтримали 71,31 % виборців, тоді як за головного конкурента, висуванця КПРФ, Михайла Харитонова — тільки 13,69.

Досить швидко, вже під час першого терміну перебування на президентській посаді, В. Путін показав, що він не буде простим наступником Б. Єльцина, і що його політика суттєво відрізнятиметься. З часом ці відмінності ставали все помітнішими. Протягом другого президентського терміну В. Путін піддав єльцинську спадщину нищівній критиці. Зазначивши, що перехід до демократії і ринкової економіки на початку 90-х років був "одним із найбільших досягнень нашої країни в XX ст. ", він назвав неприйнятними ціну і негативні наслідки Єльцинської модернізації, серед них — масову злиденність, розклад державності, дефолт і фінансовий крах 1998 р. Новий президент різко засудив "політичні спекуляції на природному прагненні людей до демократизації, серйозні прорахунки при проведенні економічних і соціальних реформ".

Путінська програма і практична діяльність мали три основні напрями:

1) реорганізація держави, що переслідувала мету зміцнення її центру, а також усієї вертикалі влади;

2) створення нової диспозиції у взаємовідносинах між державою і бізнес-елітою, що означало відсторонення "олігархів" від центрів політичної влади;

3) ліберально-ринкові нововведення в економічну та соціальну політику.