Генеалогічна класифікація мов

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).

Грецьке слово genealogia означає "родовід". Спорідненими з цим словом є ген "елементарна одиниця спадковості, за допомогою якої відбувається запис, зберігання й передавання генетичної інформації в ряді поколінь", генеза (генезис) "походження, виникнення", генетив "родовий відмінок", жона (від gena), що означало "та, що народжує", євгеніка "наука про покращання біологічних властивостей людини", імена Гена, Женя, що означають "благородний", а також такі слова, як генотип, генофонд, геноцид, генерація, генерувати, генетика, генетичний тощо. Усі ці слова пов'язані значенням родоводу.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку ; 3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Ще в 1538 р. французький учений Г. Постеллус у книзі "Про спорідненість мов" намагався довести походження всіх мов від давньоєврейської. Відтак у 1610 р. Ю.-Ц. Скалігер зробив першу класифікацію мов у праці "Думки про європейські мови". На основі дослідження слова Бог він виділив 11 груп мов: грецьку, латинську, тевтонську, слов'янську, албанську, ірландську, британську, татарську, угорську і баскську.

У 1666 р. хорват Ю. Крижанич опублікував "Граматичні дослідження про російську мову", де навів фонетичні відповідники між слов'янськими мовами і на цій основі зробив їх класифікацію.

Багато мовних відповідників у європейських мовах установив засновник слов'янської філології Й. Добровський: гр. ХЄЇЦ&> лат- hiems, рос. зима; гр. ураю, рос. жрать; лат. gränum, слов. зрьно; лат. musca, рос. муха; нім. Gold, слов. злато.

Однак справжнім поштовхом для порівняльно-історичного методу стало відкриття європейцями санскриту. Італійський мандрівник Ф. Сассеті, який проживав в Індії у 80-х роках XVI ст., де й ознайомився з цією давньою мовою, у своїх листах у Європу висловив припущення про спорідненість санскриту з італійською мовою. На підтвердження цього навів такі відповідники: санскр. dva "два" - італ. due, санскр. tri "три" - італ. tre, санскр. sarpa "змія" - італ. serpe.

У другій половині XVIII ст. англійці заснували в Калькутті інститут східних культур. В. Джонс (У. Джоунз), вивчивши санскрит, першим дійшов висновку про існування прамови: "Санскрит, яким би не був його вік, має надзвичайну структуру; він досконаліший від грецької, багатший від латинської і перевершує ці мови за витонченістю. Однак його подібність із цими мовами, яка не могла виникнути випадково, настільки сильна, що жоден мовознавець при дослідженні всіх трьох мов не може не дійти висновку, що вони виникли з одного джерела, яке вже не існує". Так порівняльне вивчення мов трансформувалося в порівняльно-історичне.

Німецький мовознавець Фрідріх Шлегель ( 1767-1845) у праці "Про мову і мудрість індійців" уперше порівнював не слова, а морфеми (закінчення), що значно об'єктивізувало подібні дослідження і стало значним кроком у методиці порівняльних досліджень. Інший німецький мовознавець Франц Бопп (1791-1867), якого вважають одним із засновників порівняльно-історичного методу, порівняв дієвідмінювання в санскриті, грецькій, латинській, готській мовах і встановив регулярні відповідники як між коренями, так і закінченнями цих дієслів. Основний принцип Боппа - відповідність у граматичній структурі та в утвореному нею мовному матеріалі - зберігає свою силу і в наш час. Бопп був автором першої "Порівняльної граматики індогерманських мов" (1833).

Датський мовознавець Расмус-Крістіан Раск (1787- 1832) у праці "Дослідження давньопівнічної мови"(1815) зіставив граматичну структуру ісландської мови зі структурами гренландської, баскської, кельтської, норвезької, шведської, датської, німецької, грецької та латинської мов. Згодом залучив для зіставлення й слов'янські мови. Вчений дійшов висновку, що ісландська мова є спорідненою з норвезькою, шведською, датською, німецькою, грецькою і латинською мовами і не має спорідненості з гренландською, баскською та кельтською мовами.

Німецький мовознавець Якоб Грімм (1785-1863) у "Граматиці німецької мови" (1819-1837) порівнює всі германські мови в історичному плані, починаючи від готської й закінчуючи англійською. Це, по суті, перша порівняльно-історична граматика.

Російський мовознавець О.Х. Востоков (1781-1864), порівнюючи слов'янські мови, відкрив історію юсів (ж і а). Він дійшов висновку, що ці букви позначали носові звуки, які в давнину були характерними для всіх слов'янських мов, а залишилися лише в польській (ст. сл. ржкъ - польськ. rqk, ст. сл. голябъ - польськ. golqb; ст. слов, масо - польськ. mi$so). Востоков також довів необхідність порівнювати не тільки різні мови, а й різні зафіксовані в пам'ятках писемності й збережені в діалектах стадії історичного існування однієї мови.

Отже, Ф. Бопп, Р.-К. Раск, Я. Грімм і О. Востоков незалежно один від одного і майже в один і той самий час відкрили порівняльно-історичний метод.

Далі Август Шлейхер (1821-1868) досліджує балтійські та германські мови, обґрунтовує поняття родовідного дерева (див. схему на с. 64) й архетипу (праформи). Йоганн-Каспар Цейс (1806-1856) досліджує кельтські мови, Фрідріх Діц (1794-1876) - романські, Франьо Міклошич

(1813-1891) - слов'янські. Ф. де Соссюр займається реконструкцією індоєвропейської прамови.