“Слов’янські народи і мови”

Мова — одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюється його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона — найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з'ясувати походження конкретного народу неможливо без дослідження історії його мови. При цьому мається на увазі мова як сукупність певної звукової, граматичної, лексичної та інших систем у їхніх територіальних виявах, а також наддіалектна (надтериторіальна) літературно-писемна мова. Літературно-писемна мова, як правило, хронологічно пізніша від розмовної (в її діалектних різновидах). Вона може вирости на ґрунті окремого діалекту, групи говорів чи бути запозиченою прямо або опосередковано від іншого генетично спорідненого або неспорідненого народу. Природно, обличчя етнічної спільності людей визначає мовна система її щоденного розмовного вжитку. Проте дуже важливу роль у житті народу відіграє й літературна мова — засіб спілкування, що охоплює весь етнічний терен або більшу частину його та є чинником, який консолідує етнос в одне ціле, виступає знаряддям творення єдиної духовної культури.

Слід підкреслити, що етнічна мова формує етнічну свідомість, а етнічна свідомість зумовлює усвідомлення конкретних територіальних мовних утворень як однієї мови. Оригінальна структура й етнічна свідомість, пов'язана з нею, роблять будь-яке лінгвальне утворення окремою мовою, а етнічне утворення — окремим народом.

Жодна говірка, говір, діалект, наріччя, мова не виникають раптово чи в якийсь короткий часовий проміжок. Вони є результатами тривалих творчих процесів, зумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками, які нерідко виступають разом.

Сучасні слов'янські мови утворюють три виразні підгрупи — східнослов'янську, яку складають російська, українська, білоруська мови; західнослов'янську, котру утворюють польська з кашубською, верхньосерболужицька, нижньосерболужицька, чеська, словацька мови; південнослов'янську, в якій об'єднуються болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови. Вони характеризуються великою близькістю всіх рівнів їхніх структур унаслідок того, що слов'янські мови безпосередньо або через опосередковані ланки розвинулися з одного джерела — праслов'янської (спільнослов'янської) мови та в результаті успадкованих від неї спільних або подібних тенденцій розвитку. В свою чергу праслов'янська мова сформувалася на ґрунті праіндоєвропейської (спільноіндоєвропейської) 1, яка дала початок кільком групам мов, що утворюють так звану індоєвропейську сім'ю, в яку, крім слов'янської групи, входять кельтська, романська, германська, балтійська, індійська, іранська та інші групи, грецька, албанська та інші мови. Але мало в якійгрупі індоєвропейських мов спостерігається така близькість між її членами, як у слов'янській. Носії різних слов'янських мов на побутовому рівні і нині можуть загалом розуміти один одного без спеціальної підготовки або перекладача. імовірно, з цим пов'язана наявність у них загальної самоназви (укр. слов'яни, рос. славяне, чес. slovane, пол. slowianie, серб, словени, болг. славяни і т. д.), адекватної етнічній самоназві, чого немає навіть у найближчих родичів слов'ян по мові — балтійців 2.

Ще навесні 1982 р. ми висловили думку про те, що етнонім slovene утворено від старожитнього найменування Дніпра — "Slova (пор. Славута — Дніпро) 3, тобто первісно slovene — це "люди, що живуть над Дніпром" (пор. бужани, полочани, вісляни тощо).

Фахівці вважають, що розпад праіндоєвропейської спільноти стався за часів бронзової доби, до поширення заліза 4, тобто приблизно наприкінці II — на початку І тис. нової ери. Праслов'янська єдність розпалася порівняно недавно — приблизно в IV—VI ст., тому перша збережена фіксація слов'янської системи на письмі IX ст. — старослов'янська мова, яка була результатом літературного опрацювання живого мовлення слов'ян околиці м. Солуня (суч. Салоніки в Греції), а згодом удосконалена на основі народної мови слов'ян Моравії та Паннонії, Македонії, Болгарії, відбиває стан, близький до пізнього праслов'янського 5. Давньослов'янські мови були дуже близькі, тому деякі лінгвісти твердять, що "основні відмінності між слов'янськими мовами склалися відносно пізно, лише у XIV ст. н. е." 6 Однак це — гіперболізація 7. Уже найдавніші слов'янські писемні мови — старослов'янська IX—X ст. і давньоруська X—XIII ст. — засвідчують помітні розбіжності на всіх рівнях системи, особливо лексичному, хоч зазначені мови мали багато спільного. Різні ділянки системи праслов'янської мови настільки успішно й переконливо реконструйовано, що спільнослов'янська мова постає не як гіпотетична побудова, а реальна система.

Найдавніші слов'янські пам'ятки, старожитні слов'янські запозичення в сусідніх мовах, факти сучасних слов'янських мов незаперечно вказують на те, що праслов'янська мова пізнього періоду свого функціонування розгалужувалася на кілька діалектних груп, адже праслов'яни були численним народом, розселеним на величезній території і Можливо, її діалекти відповідали давнім племенам або їх угрупованням, але пізніші модифікації меж діалектних зон настільки змінили первісну картину, що фахівцям ще не вдалося реконструювати найдавнішу територіальну диференціацію праслов'янської мови. Для гіпотези про поділ слов'ян ще на прабатьківщині на прапівденне, празахідне і тому подібні угруповання, з яких розвинулись нинішні південні, західні та східні слов'яни, немає достатніх підстав. Нині із більшою-меншою ймовірністю можна говорити про дві діалектні праслов'янські зони — північну й південну з перехідною зоною між ними, але межі їх змінювалися, а це зумовлювало нашарування одних ізоглос на інші. Лише приблизно з VII ст., очевидно, консолідувалися ранні західнослов'янська і східнослов'янська етномовнї групи 9.

Східнослов'янський глотогенез привертав увагу багатьох істориків та філологів, і з цього питання існує значна наукова література 10. Питання діалектної диференціації стародавнього східного слов'янства безпосередньо розглядається в працях М. Максимовича, О. Шахматова, С. Смаль-Стоцького, Т. Лер-Сплавинського, М. Трубецького, А. Кримського, Є. Тимченка, К. Німчинова, Л. Булаховського, А Москаленка, О. Горбача, Ю. Шевельова, Ф. Філіна, Г. Хабургаєва, Г. Півторака, В. Німчука та інших, в яких безпосередньо досліджується східнослов'янський глотогенез 11.

До початку XX ст. у науці панівною була думка про те, що східнослов'янські мови розвинулися не прямо з праслов'янської, а опосередковано, через прасхіднослов'янський та давньоруський етапи. Найвиразніше її виклав і навів відповідні арґументи О. Шахматов, який у своїх останніх студіях виділяв два періоди в історії мови старожитніх східних слов'ян: 1) спільноруський, або праруський, що існував від виділення східних слов'ян із праслов'янської єдності до XI ст.; 2) давньоруський — до XIII ст,, поки тривало спільне мовне життя східних слов'ян 12.

Періодизація й відповідна термінологія О. Шахматова були канонізовані за часів тоталітаризму й інтерпретувалися як єдино правильні. На хвилі боротьби за визнання української мови як окремої слов'янської та права на вільний розвиток її писемно-літературної норми на початку XX ст. з'явилися спроби обґрунтувати розвиток української мови безпосередньо на праслов'янській основі, без опосередковуючих ланок (етапів).Думки про можливість розвитку української мови прямо з праслов'янської в Радянському Союзі голослівно, без аналізу, були анафемізовані, публічне визнання й поширення заборонене, а вчених, які поділяли ці погляди, називали "буржуазними націоналістами".

Першими проповідниками погляду на розвиток української мови безпосередньо з праслов'янської були С. Смаль-Стоцький 13 і Є, Тимченко 14. Історик мови К. Німчинов визнавав короткочасний період існування групи діалектів у складі пізньої праслов'янської мови, які слід визнати східнослов'янською прамовою (до V—VI ст.) 15. Свого часу погляд С Смаль-Стоцького викликав у славістиці жваву дискусію й заперечення 1б. Думку про відсутність прасхідносло-в'янської мовної єдності на конкретному матеріалі прагне обґрунтувати Ю. Шєвельов 17. Але й арґументація цього видатного історика мови не розв'язує до кінця проблеми 18.

Східнослов'янським мовам притаманні важливі риси лінгвоструктур, що виразно окреслюють їх у колі інших слов'янських і дають підстави думати, що колись реально існувала прасхіднослов'янська мова. До спільносхіднослов'янських інновацій належать, зокрема, такі фонетичні явища, як перехід праслов'янських сполук dj —>dž—>ž; tj, kt—> —> č; сполук -or-, -ol- між приголосними в -оrо-, -olo-, початкового je- в о-; jи- в u-, деназалізація (втрата носового відтінку) носового голосного on, що перейшов в и, та носового en, який перейшов в 'a та ін. Вони зафіксовані в найдавніших східнослов'янських пам'ятках X—XI ст. (пор. ст.-сл, межда — д.-східнослов'ян. меджа, межа; ст.-сл. ноштъ — д.-схсл. ночь; ст.-сл. дъшти — д.-схсл. дъчи "дочка"; ст.-сл. гpaдъ — д.-схсл. городъ ст.-сл. младъ — д.-схсл. молодъ; ст.-сл. єзеро — д.-схсл. озеро; ст.-сл. ютро — д.-схсл. утро; ст.-сл. рука — д.-схсл. роука, тобто рука; ст.-сл. пятъ — д.-схсл. піать тощо; лексичні й лексико-семантичні новотвори, наприклад: хомЂкъ "хом'як", рЂнь, почька "нирка", кроуживо, хорошии, сорокъ, девяносто та ін. 19

Проблемною залишається лише хронологія прасхіднослов'янського періоду й статус східнослов'янських говорів за сивої давнини:

1. Окремий протосхіднослов'янський діалект чи група говорів у складі праслов'янської мови, зокрема, в пізній період її розвитку — тобто в V—VI ст.

2. Відносно єдина східнослов'янська прамова, що виділилася після розгалуження ("розпаду") праслов'янської мови V—VI ст. й існувала у вигляді споріднених діалектів до IX—X ст.

Варто зазначити, що чимало істориків слов'янських мов, які належать до певних груп, також допускають існування відповідних прамов.

Польські дослідники в праслов'янській прамові виділяють групу західнослов'янських говірок, з якої вичленилася група чесько-лужицька та лехітська. З цієї групи розвинулися польська мова та наріччя заодерських слов'ян. Отже, вони не починають історії польської мови безпосередньо із праслов'янської 20.

Фахівці також визнають існування за давнини західнослов'янської групи, з якої чеська мова виділилася протягом IX — початку XIV ст. 21

Історики системи словацької мови звичайно підкреслюють її праслов'янське походження ("praslovanský póvod slovenčiny"), основу цієї мови, і західнослов'янські явища в її структурі розглядаються в контексті праслов'янської мови. Відомий лінгвіст-історик Р. Крайчович виділяє дві епохи в формуванні словацької мови 22.

І. Перша, протягом якої поступово формувалася праслов'янська основа цієї мови (V—IX ст.) і завершилася важливими змінами в IX ст., коли завершилася фаза формування цієї мови як окремої слов'янської (поруч із чеською, польською тощо).

II. Друга (XI—XVI ст.), протягом якої внаслідок поступових змін у фонологічному, морфологічному та лексичному рівнях викристалізувалася система словацької мови в таких формах, яку знаємо в нинішніх говорах 23. Він прямо пише; "Наша мова розвинулася із спільної праоснови, як і інші слов'янські мови" 24. Учений визнає існування західного праслов'янського макродіалекту 25.

Чітку періодизацію розвитку сербської та хорватської мов (у його термінології — сербохорватської мови) опрацював видатний славіст О. Белич. Учений виділив три епохи в їхньому розвитку.

Перша епоха охоплює два періоди:

1) сербохорватська мова як частина праслов'янської;

2) як частина південнослов'янської спільної мови і як окрема група — сербо-хорватсько-словенська.

У другій епосі настає третій період, коли відбувається розвиток сербської та хорватської мов, формуються їх основні спільні особливості, але водночас іде поглиблення відмінностей між чакавськими і штокавськими говорами.

Четвертий період (IX—XII ст.), коли поширюються однакові риси в обох основних групах говорів, незважаючи на те, що сербський і хорватський народи перебувають у своїх окремішніх державах. П'ятий період (XIII—XIV ст.), коли розвиваються нові спільні риси, але вони не охоплюють повністю обидві групи говорів 26.

Знаний сербський дослідник І. Попович також дійшов висновку, що південнослов'янська мовна єдність існувала 27.

Нині в науці найгостріші дискусії точаться навколо того, чи східнослов'янський мовний масив X—XIII ст. був діалектним розмаїттям одної мови — давньоруської, чи тут існували вже три мови — українська, білоруська та російська або навіть чотири — українська, білоруська, південноросійська й північноросійська (новгородська).

Цю проблему буде розв'язано, на нашу думку, лише тоді, коли буде остаточно з'ясовано, чи була в східних слов'ян X—XIII ст. свідомість єдиного етносу, чи такої не було. Нині можна висунути однаково вагомі арґументи і щодо позитивного, і щодо негативного розв язання питання 28.

Дослідники глотогенезу хоч і по-різному інтерпретують і називають період X—XIII (XIV ст.) в історії української та інших східнослов'янських мов, проте майже всі виділяють його як окремий етап. Абсолютна більшість фахівців, починаючи з минулого століття і донині, незалежно від поглядів на мовну ситуацію в Київській Русі, визнають, що живе мовлення східного слов'янства характеризувалося діалектним розмаїттям, що говірки півдня держави, як і інших її частин, виділялися притаманними їм особливостями звукової, граматичної, лексичної систем.

Структурно одноманітної живої мови східних слов'ян в X—XIII ст. не було, тому говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов із монолітної давньоруської (давньосхіднослов'янської) мови немає підстав.

Пам'ятки писемності XI—XIII ст. засвідчують риси, притаманні лише українській мові, більшості її нинішніх говорів. Центром багатьох інновацій, очевидно, були говірки Київської землі. Деякі риси мовної системи говорів півдня Східної Славії, можливо, збереглися ще з праслов'янської доби (наприклад, тверді або напівтверді приголосні д, т та інші перед е).

Об'єднання східнослов'янських племен у Київській Русі сприяло поширенню інновацій у певних регіонах держави, часто — на величезних обширах. Проте тільки одне єдине нове фонетичне явище охопило всю Східну Славію — занепад редукованих (дуже коротких) звуків ь, ъ у слабкій позиції та прояснення їх у звуки повної тривалості відповідно е (дьнь -> ден', д'ен') та о (мъхъ -> мох). Процес розпочався на півдні Київської Русі наприкінці XI ст. і завершився в середині XII ст. На північних землях держави ця інновація фіксується вже у другій половині XIII ст.Для того щоб з'ясувати процес формування найдавніших характерних рис української мови, стисло викладемо основні (а не всі!) особливості її системи, які задокументовані в писемності X— XIII ст. Вони дають уявлення про живе мовлення предків українців у зазначену добу. За браком місця приклади з пам'яток докладно не паспортизуємо і не покликаємося на дослідження інших авторів 29.

28 Німчук В. В. Періодизація як напрямок ., с. 4—6.

29 Найдокладнішє цитується й аналізується фактичний матеріал із писемних пам'яток східних слов'ян XI—XIII ст. у названій вище монографії Ф. П. Філіна "Происхождение .".

У ділянці фонетичної системи відзначимо такі риси живої мови півдня Русі:

1. Зміна е в о після історично м'яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).

2. Перехід давнього звука, що позначався буквою Ђ і звучав, мабуть, як дифтонг іе, у звук і. Процес почався, напевне, в XI ст. і остаточно завершився в кінці XII — початку XIII ст. (въ мироу вино пиющихъ — Ізборник 1076 р., тобто "в міру").

3. Збіг приголосних ы та и в середньому (українському) и відбивається вже в текстах XI ст. (риба — Ізборник 1073 р., просыти, съвЂтьныкъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У Євсевієвому євангелії 1282 р. фіксується навіть е на місці ненаголошеного и — да ж(е)вотъ имоутъ (коли тут не описка!).

Занепад редукованих голосних ь, ъ викликав ряд звукових змін на півдні Русі.

4. Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь, імовірно, дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних східнослов'янських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок південного ареалу майбутньої білоруської мови). Рефлекс довгого о — звук у в нових закритих складах фіксується в пам'ятках, починаючи з XIII ст. (субутныи — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.). Дифтонгізація довгого е в новозакритих складах виявляється через написання Ђ (т. зв. новий Ђ) на його місці в південних пам'ятках XII і наступних століть, а монофтонг и (тобто і) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья — Путенське єв.). Варто зазначити, що монофтонг у або у (графічно ю) засвідчується на місці е, який раніше перейшов у о після м'яких перед споконвік твердими приголосними (щюдръ — Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст.; иудЂюмъ — Галицьке євангеліє близько 1266 р.).

5. Відпадіння початкового jь на південному заході відбите в пам'ятках з XIII ст. (не пати замість не имать в Євсевієвому євангелії 1283 р.).

6. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).

7. У південних і західних говорах Русі перед початковими р, л, якщо після них занепадав слабкий ь, розвинувся приставний голосний / (й); коли після них занепадав слабкий ъ, міг розвинутися приставний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведнаго Илва "Льва" — Євсевієве євангеліє 1283 р.).

8. Редуковані ы, і дали на південному заході Русі рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).

Досить чітка диференціація спостерігалася в частині системи приголосних звуків (фонем).

9. Східнослов'янська мовна територія за вимовою спільнослов'янського звука g дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони; південну — з фрикативним γ (згодом у частині говорів він перейшов у фарингальний h) та північну — з g. Хронологія переходу g в h точно не з'ясована. Можливо, процес g -> h почався ще в спільнослов'янську добу. Випадки написання х на місці г у південних пам'ятках XI ст. (ходъ замість годъ — Ізборник 1073 р.), мабуть, указують на тенденцію позначати буквою х фрикативний γ чи фарингальний h. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латинськими літерами, замість g вживається h.

Варто згадати, що після занепаду ъ, ь унаслідок одзвінчення к перед дзвінкими приголосними на півдні Русі знову з'являється фонема g (з XVII ст. позначається літерою ґ).

10. У південно-західних і західних говірках Русі праслов'янські сполуки *zdj, *zgj, *zg' дали ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь "дощ" — Галицьке євангеліє 1144 р.).

11. На півдні, заході, північному заході Русі приголосний в вимовлявся як губно-губний звук w, що відбивається в написанні у на місці в й навпаки (прауда — Ізборник 1073 р.; уздумалъ — Смоленська грамота 1229 р.; wгнъмъ невъгасающимъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Але на більшості території давнього новгородського діалекту і на північному сході Русі (Ростово-Суздальщина) приголосний в вимовлявся як губно-зубний звук, тому в писемності з цих теренів немає чергування у—в.

12. У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам'ятки, починаючи з XII ст. (вовъца — Галицьке євангеліє 1266 р.), однак на північному сході та сході зазначене явище, очевидно, віддавна було нереґулярним. Припускається, що на південному заході східного слов'янства дуже давно розвинувся й протетичний г (h). За нашими спостереженнями, протетичний г фіксується з XV ст. (бито з гарматъ — 1494 р.; від італ. armata — військо).

Дивергенцію в давніх східнослов'янських говорах викликали явища, пов'язані з ствердінням й пом'якшенням приголосних.

13. У південних пам'ятках, починаючи з XII ст., засвідчується перехід ы в и після г, к, х у питомих слов'янських лексемах (великий — Юріївське євангеліє після 1119 р.). На початку XIII ст. процес переходу гы, кы, хы —> ги, ки, хи спостерігається у верхів'ях Дніпра, а в другій половині XIII ст. — і в новгородському діалекті, і лише в XIII—XIV ст. він охоплює й північний схід Русі.

14. Приголосні перед е, и з давніх східнослов'янських говорах, можливо, були напівм'які. В південних говірках Русі відбувся процес ствердіння приголосних перед зазначеними звуками. Кирилична графіка не відбиває названого явища. Зате його можна датувати за допомогою відносної хронології. Ствердіння приголосних сталося до переходу Ђ в і, тобто до XI — кінця XIII ст., бо інакше на місці Ђ в українській мові був би звук и. Перед е, що розвинувся із сильного ь, приголосні в українській мові тверді, тоді як приголосні, після котрих занепадав слабкий ь, — м'які (ден'), отже, процес ствердіння напівм'яких приголосних відбувався одночасно з занепадом редукованих, тобто в XI—XII ст. У західних, північно-західних і південно-східних говорах Давньої Русі, навпаки, напівм'які приголосні перед е, и палаталізувалися — стали м'якими.

15. Ствердіння р відбивається вже південноруськими текстами XI—XII ст., західноруськими — з XIV ст. (сътвороу — Ізборник 1076 р.).16. У південно-західних говірках території Київської Русі приблизно в XIII—XIV ст. (після ствердіння приголосних перед е) сталася повна асиміляція j до попереднього приголосного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти (в безаконъньи — Успенський збірник XII—XIII ст.). У частині південних говорів j злився з приголосним, а не асимілювався. Можливо, на це вказує написання печалю и лестю (Бучацьке євангеліє XIII ст.).

17. Губні напівм'які приголосні всередині слова перед приголосними стверділи в усіх східнослов'янських говорах, що засвідчують писемні тексти, починаючи з XII ст. (нивъныхъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У цей же час або трохи пізніше поширюється ствердіння кінцевих зубних приголосних на всьому південному заході Русі, а на півночі збереглися м'які (пор. укр. голуб та рос. голубь).

18. Приголосний л на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в українських та білоруських говорах і прилеглих до них говорах окраїн південно-західної території російської мови перейшов у у (в). У пам'ятках це явище фіксується від XIV ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся — список "Слова" митрополита Іларіона), але виникло воно, очевидно, раніше, в XIII ст.

Отже, приблизно до середини XIII ст. сформувалися основні звукові риси, які стають визначальними рисами сучасних східнослов'янських мов.

Диференційні риси спостерігаються і в морфологічній системі говірок давніх східних слов'ян, але вони не були такими численними, як фонетичні, причому південні говірки мали менше інновацій, ніж інші. Наприклад, в іменниковій відміні впадають в око такі диференційні риси:

19. Форми родового відмінка однини іменників жіночого роду іменників основ на а та основ на já в спільносхіднослов'янській мові чітко розрізнялися. Перші мали флексію -ы (жены), другі — -Ђ (землЂ). Приблизно в XI ст. на деяких ареалах розпочався процес усунення різновидностей твердого і м'якого типів відмінювання, що виявилося в змішуванні флексій: -Ђ з'являється замість — ы у твердій групі (съ высотЂ — новгородська Мінєя 1096 р.), а в м'якій замість -Ђ; виступає корелят флексії -ы твердої групи — -и (Еуфросиниі — новгородська Мінея 1097 р.). Виникла варіантність у формах родового відмінка. В північно-східних і західних областях узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи на м'яку (пор. рос. воды — земли, білорус, вади — зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої й м'якої груп (пор. укр. води — землі <- землЂ).

20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р.). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — "Повість минулих літ"). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).

21. Іменники давніх -й- основ мали в родовому відмінку флексію -ови (сынови), іменники -o(jo)- основ — закінчення -у(-ю) (отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти по всій території Русі. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI—XIII ст. (наприклад, у графіті Софії Київської флексія -ови/-еви є панівною). На півночі закінчення -ови виявилось маловживаним варіантом. Флексія -у(-ю) стала єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах. На півдні флексія -ови(-еви) (модифікована згодом у частині говорів в -овЂ, -eвЂ, тобто -ові, -еві) була безперервно активною й донині характеризує українську морфологію.

22. У давнину перед флексією -Ђ приголосні г, к, х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов'янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (pyцЂ) та місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду колишніх основ на -о (о человЂцЂ, въ oцЂ). Чергування зберігалося на південному заході держави. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнювання приголосних у кінці основ, тобто відновлення в них г, к, х: рабу своєму ДъмкЂ (Новгородська Мінея 1096 р.).

23. На півдні Русі стійко зберігалися в XI—XIII ст. закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бЂлою, синею).

24. Стійко зберігалися на півдні Русі флексії кличного відмінку іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну тощо).

25. У пам'ятках XI—XIII ст. півдня Русі стабільно фіксується флексія з кінцевим елементом -Ђ —> -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (тоЂ бЂлоЂ —> тої білої).

26. На півдні Русі в XI—XIII ст. добре зберігалися старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (мькЂ, mo6Ђ, coбЂ —> мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менЂ задокументовується з XII ст.

Відмінності в морфології дієслова були, зокрема, такі:

27. Характерною рисою давньосхіднослов'янської морфології порівняно, наприклад, із старослов'янською, була флексія -тъ (успадкована з праслов'янської мови) у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть), котра засвідчується пам'ятками з різних територій Київської Русі. Однак починаючи з XIII ст., у пам'ятках із Північної Русі засвідчується закінчення -тъ (идутъ), про походження якого висловлено кілька припущень, але загального пояснення немає.

28. Найдавніші східнослов'янські пам'ятки засвідчують дієслівні форми без кінцевого -т(-ть), особливо у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напр., напише — Остромирове євангеліє 1056—1057 рр.), унаслідок його відпадіння (існують й інші гіпотези про виникнення форм без -т-). Форми без -т- успадкували й зберегли українська та білоруська мови.

29. Загальнопоширеним закінченням дієслів першої особи множини теперішнього та майбутнього часів у мові давніх східних слов'ян було -мъ. Поруч із ним на територіях сучасних України, Білорусії, біля верхів'їв Дніпра, Західної Двини та Волги, на Новгородщині та Псковщині функціонував варіант -мо. На північно-західному ареалі засвідчується й флексія -ме. Усі варіанти (-мь, -мо, -ме) могли бути у праслов'янських діалектах, але це не доведено. Флексія -мо поруч із -м функціонує в більшості українських говорів. Варіант -мо є нині нормативним і характеризує українські форми дійсного способу порівняно з формами російської, білоруської та деяких інших слов'янських мов. Поодинокі форми на -мо в давньоруських текстах виступають в XI—XII ст. (пьємо — Ізборник 1073 р.).

30. На півдні Русі стійко зберігався кінцевий -и в неозначеній формі дієслова: пити.Засвідчуються й особливості синтаксису.

31. Певну особливість синтаксису південних говірок Русі становило частіше, ніж в інших, вживання успадкованих праслов'янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.

32. Яскравою рисою синтаксису на півдні Русі було вживання прийменника до в конструкціях на позначення адресата дії або об'єкта, куди спрямований рух. Очевидно, вони були успадковані з праслов'янської мови, але збереглися тільки на названому ареалі Київської Русі. Засвідчуються в багатьох південних пам'ятках, в тому числі в "Повченьї" Володимира Мономаха (до Кыєва . Ђздих ко w[т]цю), Київському, Галицько-Волинському літописах, Києво-Печерському патерику. Нині такі конструкції характеризують українську мову в колі східнослов'янських.

33. Праслов'янська темпоральна конструкція з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ та ін. у родовому відмінку активніше використовувалася в південних, ніж в інших говірках Русі: не точью за живота . сотвориша . но и по смерти єго ("Повість минулих літ").

34. Чимало відмінностей виявлено в словниковому складі південних говорів (специфічні лексеми південного регіону Київської Русі наводяться на с. 696). До них варто додати зафіксовані в Галицько-Волинському літописі слова: гай, дЂлъ — "вододільний хребет гори" (пор. укр. діал. д'іл, род. відм. — д'іла), полонина.

Необхідно зазначити, що діалектні відмінності існували й у словотворі давніх східних слов'ян.

35—36. Гадаємо, південний ареал мали успадковані з праслов'янської мови суфікси -ощи (ничить трава жалощами — "Слово о полку Ігоревім"; а кто пакощами порежеть конь — "Правда Руська") та суф. -ава (мятеж великъ и стонава и кличь — Київський літопис). Імовірно, в частині південних говірок Русі функціонував суфікс -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків (чи рідше — матерів).

Мовний макромасив півдня Русі X— XIII ст., безсумнівно, мав у своєму складі менші групи з локальними особливостями мовлення, але вони чи принаймні більшість їх, напевно, не мали кардинального значення. Вони ще чекають на своє виявлення. Можливо, що рефлексація о, е в новозакритих складах залежно від їх наголошеності — ненаголошеності десь із кінця XII ст. почала відділяти поліські говори від решти говорів. У XIII ст. засвідчується 'а —> е, характерний для деяких південно-західних українських діалектів (всекъ замість всякъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Діалектну роздрібненість, ймовірно, створювали вузьколокальні інновації не так у фонетиці й граматиці, як у лексиці й словотворі.

Отже, деякі особливі риси, що характеризують мову півдня Східної Славії, виникли ще в прасхіднослов'янський період, тобто до IX ст. — гортанний h, білабіальний w та деякі інші фонетичні, а також лексичні явища, які нині визначити важко. Сукупність основних визначальних рис, що характеризують лінгвосистему півдня Русі (насамперед звукову), чітко виділяється вже в XI—XII чи на початку XIII ст. Цю лінгвосистему, не беручи до уваги можливості існування окремого давньоруського — давньосхіднослов'янського етносу, є всі підстави називати давньою руськоукраїнською (українськоруською) мовою. Академік Ю. Шевельов говори VI—VII ст., у яких припускаються елементи, що нині характеризують українську мову, називає протоукраїнською мовою, а відповідні діалекти від IX до кінця XIV ст. — староукраїнською 30.

Додав: Вірст.