Борис Грінченко

Історія будь-якої літературної мови, охоплюючи динаміку літературних норм та стильових різновидів, зосереджує увагу на мовній практиці письменників, культурних діячів, публіцистів тощо.

В історії української літературної мови до сьогодні маловивченою, не завжди об'єктивно оціненою є мовна індивідуальність письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, мовознавця-лексикографа, критика і публіциста, педагога Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910).

Природне мовне чуття, наукова інтуїція, уміння точно й образно висловити думку зумовили не лише довіру сучасників при призначенні Б. Грінченка головним редактором першої лексикографічної праці нової української літературної мови, але й високу оцінку його художнього таланту. "Кождий неупереджений мусить признати, – писав 1903 року І. Франко про двотомник письменника, – що вже з огляду на мову, поетичну форму та техніку версифікації ті томи треба вважати великим здобутком української літератури". І. Нечуй-Левицький відзначав: "Борис Дмитрович був чудовий стиліст і писав найчистішою й найкращою мовою у наш час".

Чітка й обґрунтована позиція Б. Грінченка в питаннях національно-мовного розвитку не могла бути прийнята для офіційної радянської науки. Так, наприклад, у "Курсі історії української літературної мови" (Т. 1, 1958 р. ) зауважено: "Б. Грінченко прикривав страшні картини невільницького життя трудящих царської Росії "солодкими" словами і фразами" (с. 291).

Не можна не визнати працю життя Бориса Грінченка – словник у чотирьох томах «Словарь української мови», що до теперішнього часу залишається унікальним. Незважаючи на те, що мова, постійно змінюється цей словник залишається неоціненною працею.

4-томний словник української мови Б. Грінченка.

Не бійтесь заглядати у словник –

Це пишний сад, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Максим Рильський

За всю свою історію український правопис не зазнав такого інтенсивного спеціального опрацювання, як за останні 90 років. Досвід наших попередників 20 століття багато в чому нас може навчити.

Виняткову роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, що її застосував у «Словарі української мови» (1907–1909 рр. ) Б. Грінченко.

Борис Грінченко відомий у багатьох сферах української науки і культури. Але серед багатьох здобутків Б. Д. Грінченка є праця, яка дозволяє назвати його видатним і навіть унікальним ученим. Це "Словарь української мови" (К. , 1907-1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку нашого століття (загальний обсяг слів – 68 тисяч) Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В. І. Даля для російської. Словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської.

Історія словника сягає ще часів „Основи”, коли про свій намір надрукувати український словник заявив П. Куліш. Він же повідомив прізвища осіб, які сприяли йому у зборі матеріалу, – Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Маркович, М. Номис та інші. Однак, у зв’язку з опублікуванням „Опыта южнорусского словаря” К. Шейковського, П. Куліш припинив цю роботу, а зібрані матеріали потрапили у 1864 році до Києва, де їх почали опрацьовувати літератори і вчені під керівництвом П. Житецького.

З того часу підготовка словника то жвавішала, то затихала, і на кінець ХІХ ст. вже важко було назвати когось з відомих українських діячів, котрі не зробили якогось внеску у формування картотеки: М. Лисенко, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Чубинський. Дедалі ставало зрозуміло, що успіх тут залежатиме від підключення до роботи сильної своєю працьовитістю та посидющістю особистості, патріотично відданої рідній культурі. Відтак вибір випав на Грінченка.

Однак ці матеріали не були систематизовані, точно обліковані. Редакція журналу "Киевская Старина'' у 1902 р. передала їх Б. Грінченкові. Він перевірив і переробив одержаний матеріал за всіма літерами щодо вибору слова, його пояснення, добору й уточнення ілюстративного матеріалу. Потім значно розширив реєстр Словника новими матеріалами народної та літературної мови. Були використані записи самого Б. Грінченка та його дружини Марії Миколаївни. Відповідно до умов, укладених між Грінченком і редакцією „Киевской старины”, словник повинен містити не більше 52 –53 тисяч слів. На це Борис Грінченко зауважив: „Если принять во внимание, что словари других языков заключают в себе каждый слов в несколько раз более, то станет очевидным, что указанная цифра является слишком недостаточной…Представляется рискованным выступать со словарем, столь бедным по сравнению с действительными лексическими запасами языка” „. . . У цьому словарі тільки 52 тисячі слів, а це ж мізерія перед справжніми скарбами нашої мови”.

Грінченку та його дружині Марії Миколаївні, відомої у літературі під псевдонімом Загірня, випало зробити 50650 виписок. Не зупиняла письменника й відмова редакції виділити кошти на виписування слів з книжок – цю роботу, доки він редагував, безкоштовно виконувала Марія Миколаївна. Грінченко додав до словника велику кількість свого матеріалу, а все зроблене до нього піддав ґрунтовному перегляду.

Залучено було ще й матеріали, які зібрали П. Житецький. І. Нечуй-Левицький, Д. Яворницький. Багато часу забрало переведення матеріалів Словника з правопису, що мав назву "ярижка", на український фонетичний правопис.

Словник Б. Грінченка довгий час залишався джерелом існування в українській мові літери Ґ , що незаслужено була вилучена з нашого алфавіту на початку 30-х років і повернена в 90-х.

Словник Б. Грінченка відображає багатство виражальних засобів української мови ХІХ –початку XX століття. Він фіксує народну розмовну і фольклорну мову, дібрану з різноманітних етнографічних джерел земських видань, а також записану з живих уст.

У Словнику зібрана лексика, що широко використовувалася Т. Шевченком. І. Котляревським, М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими майстрами української словесності. Значною заслугою Грінченка стало й те, що в словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України – як східної, так і західної, що утверджувало ідею омріяної єдності українського народу.

Про це писав сам Борис Дмитрович: "Кращими ж для нашої роботи письменниками ми вважаємо тих, як більш чи менш майстерно володіючи словом, у той ж час черпали свій словесний матеріал безпосередньо з народної мови. До таких відносимо письменників: Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітку, Макаровського, Шевченка, М. Вовчка, Г. Барвінок, Симонова і потім П. Куліша, особливо в його творах п'ятидесятих і шістдесятих років" (70-71, т. 1, с. 26).

„З синівською сумлінністю, з дивовижною повнотою у словнику зібрано усе, що на той час вродило квітчасте поле живої української мови. . . Тільки любов здатна була звершити цей подвиг – звершити працю всеосяжну, завдяки якій у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, постало у всьому розмаїтті, в усій достовірності дум і почуттів”.Олесь Гончар

Іншомовна лексика теж знайшла місце у Словнику. Нею Б. Грінченко широко послугувався у своїх літературних творах (факультет, університет, екзамени, гімназист, історико-філологічний, економічний, соціальний та ін. ).

Частина цієї лексики потрапила в реєстр Словника. Працюючи над Словником Б. Грінченко намагався подавати ті слова й вирази, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений. Неперевірені слова, за твердженням автора, до Словника не включалися.

Цінність праці Б. Грінченка в тому, що це словник тлумачно-перекладний – унікальне на той час видання. Оригінальність його в тому, що український реєстр слів подається, звичайно супроводжуючись ілюстративним матеріалом, з перекладом російською мовою або – у тих випадках, коли не виявлено російського відповідника, – з тлумаченням російською мовою. Наприклад: Варнак, Беглый каторжник (в Сибири). Не на Вкраїні, а далеко аж за Уралом, за Елеком старий недобиток – варнак мені розказував оттак. Шевч. 585 (70-71, т. 1, с. 127).

Довгий час дискусійним залишалося питання: Б. Грінченко – упорядник чи автор Словника? Більшість дослідників наукової спадщини вченого назвали його упорядником. Але М. М. Пилинський у статті "Словник Б. Грінченка. Міфи і факти" спростовує цю думку і переконливо доводить, що Б. Грінченко – автор Словника української мови і заслуговує за цю працю великої шани. Словник Б. Грінченка ввібрав у себе досвід і традиції словникарства на Україні. Він високо оцінений сучасною мовознавчою наукою, хоч довгий час залишався маловідомим для широкого загалу українців, особливо в 40-50 рр. (наприкінці 50-х рр. було здійснено його ксероскопічне видання).

Зади справедливості додамо, що високої оцінки він (і, звичайно, його автор) заслужив від Російської Академії наук, яка присудила Б. Грінченкові другу премію М. Костомарова за кращу українську лексикографічну працю. Академік О. О. Шахматов написав схвальну рецензію, а в 1948 р. академік М. Я. Калинович назвав Б. Грінченка "славетним українським словникарем" "Словарь української мови" був найповнішим і найавторитетнішим зібранням української лексики аж до виходу в світ шеститомного "Українсько-російського словника" (1953-1963) за редакцією М. Я. Калиновича.

Оригінальна лексикографічна праця, Словник і досі не втратив свого значення, хоч здебільшого розглядається як лексикографічна пам'ятка, як цінний документ з історії та діалектології української мови.

Словник Бориса Грінченка в чотирьох томах був виданий у Києві в 1907 – 1909 рр. , а потім не раз перевидавався (останнє видання – 1958 р. ).

Словник містить понад 70 тис. слів української літературної і народної мови XIX ст. , перекладених або витлумачених російською мовою.

Свого часу він був відзначений премією Російської Академії наук. Словником Бориса Грінченка цікавився В. І. Ленін і зберігав його у своїй бібліотеці. І тепер словник Б. Грінченка має велике наукове значення, хоч пояснення багатьох слів, особливо суспільно – політичної сфери, є для нас неприйнятними.

У передмові до словника Б. Грінченко зазначив, що в виданні його «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях в «Словаре русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук» і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові{Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала «Киевская старина»/ Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б. Д. Гринченко. – К. , 1907. – С. ХХIII}.

Б. Грінченко дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В. М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:

1. Літери ї не вживати для позначення м’якості приголосних перед і.

2. Не позначати через ь м’якості приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: звір, сміх, звізда.

3. Вживати ё для передачі йотації о та м’якості приголосних перед ним.

4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.

5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та –я: знання, а не знаннє.

6. Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.

7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед –ся: даєшся, дається, а не даєсся, даєцця.

8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ{Известия Императорской АН. –– Сер. 6. – 1907. – № 9. – С. 10, 233-241}.

Пропозиції було розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові{Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. – 1971. – № 1. – С. 69}. У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апостроф{Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. – 1971. – № 1. – С. 70-76}. Ці елементи “галицької” орфографії він застосував у публікації «Словаря украинского языка» (апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю, висловився за вживання тільки і після м’яких приголосних). Усупереч правилам НТШ Б. Грінченко велику групу загальних назв, згідно з наддніпрянською вимовою, надрукував із початковою буквою и: идол, ижиця, икати, илкий, инакий і похідні від нього, индик, иржа, Ирід (Ирод), искра, ич та багато ін.

Дуже близький до “Грінченкового” правопису є правопис, що його був застосував Є. Тимченко{Тимченко Є. Українська граматика. – К. , 1907. – Ч. 1}.

Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: “Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як слід збірної праці письменників всього ХІХ-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні”{Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К. , 1995. – С. 238}. Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя. Та цей правопис все-таки використовували не в усіх деталях. Наприклад, у російсько-українському словничку географічної термінології, укладеному Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти (1917 р. ), не вживається апостроф: згірья, скамьянілість{Географічна термінологія, зложена Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти в Києві. –К. : Друкарня Центральної Ради. – 1917. – С. 4, 8}.

Борис Дмитрович Грінченко. Життя і творчість.

Борис Дмитрович Грінченко – видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX – початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.Б. Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано – перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.

Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. "Першими вчителями літературними" Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок – йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Борис Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен . Злигодні і усілякі труднощі він переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожен був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови і культури.

Отримавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не стерла його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом – письменницею і перекладачем.

Марія Миколаївна надала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало.

Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й відверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х. Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка – Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого на тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють "по – мужицькому". Але повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог – новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. Серед них – Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе – надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї було потрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. В той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж – В. Cамійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у "Братство тарасівців". І сім'я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Служба у земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського Бориса Дмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщає департамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядового політичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б. Грінченко, І. Шраг та інші.Після звільнення із Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Дружина Пантелеймона Куліша Ганна Барвінок передала сюди все, що було пов'язане з іменем Куліша. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.

Борис Грінченко з властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том "Каталога музея украинских древностей". Багато довелось їздити по Україні і розшукувати нові невідомі експонати.

Дуже велику увагу приділяє Б. Д. Грінченко видавничій справі – 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу – 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського "серіалу" – це " Кобза" П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці ( 1400 стор. ) з українського фольклору .

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.

Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їх увінчався успіхом. " Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття. Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта".

Однією із найточніших характеристик діяльності Грінченка у нашому літературознавстві є слова Чикаленка : „Всім відоме значення Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство.

Сидячи в глухому провінціальному місті Чернігові, він зорганізував таке надзвичайно широке на ті часи видавництво українських книжок для народу, що звернув на себе увагу всієї України. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став етнографом та філологом, признаним не тільки своєю, а й Російською Академією Наук”

Донька Грінченків Настя, переїхавши у Київ разом з батьками, вступила до восьмого класу гімназії Дубинської. Вона цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати, захоплювалась музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала у Львів, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з Франком. Крім того, вона познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), що її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, не дивлячись на перевірку, вона привозила підпільну літературу. Вона обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.

Архівні документи засвідчують її пряму причетність до збройних виступів в роки першої російської революції, в яких вона брала участь зі своїм нареченим. Батьки з розумінням ставилися до революційної діяльності доньки і витратили немало зусиль, щоб звільнити її з в'язниці за станом здоров'я.

На початку 1906 року у Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1. Х. 1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний внук письменника.

Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі

Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченку, з'явилися в цілому ряді зарубіжних видань – в Італії, Франції, США. Австралії, Бразилії.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

ВИСНОВОК

Як створювався „Словарь української мови”. До 100-річчя з дня 

виходу у світ Сьогодні українська лексикографія сягнула далеко вперед. Але, озираючись назад, серед наших здобутків ми з гордістю називаємо словник Грінченка, що сяє зіркою першої величини. Незважаючи на те, що це була значною мірою колективна праця, внесок Б. Грінченка в її створення настільки великий, що наша культурна громадськість називає її „Словником” Б. Грінченка. Обсягом свого реєстру, використанням джерел, складом і добором лексики, розробкою семантики, точністю й широтою документації та принципами певної нормалізації лексичного складу української мови „Словник” Б. Грінченка перевершує всі типи попередніх українських словників.

Важливу роль у фіксації і нормуванні народної лексики в новій українській літературній мові відіграв саме „Словарь української мови” за редакцією Б. Д. Грінченка. Названий словник – обличчя української нації, епохальне явище дожовтневої лексикографії, підсумок роботи ряду поколінь українських мовознавців.

У ньому здійснюється установка на найповніше відбиття живої літературної і великою мірою діалектної мови. Джерелом йому служать етнографічні та фольклорні записи, що фіксують слова на позначення деталей житла і побуту, народних промислів, традицій і культурних надбань українського народу. Побачивши світ друком ще на початку нашого сторіччя, він і через сто років продовжує свою благодатну службу всім, хто до нього звертається, хто шукає в ньому незбагненні грані українського народного слова.

В історії вітчизняної культури ім’я Б. Д. Грінченка пов’язується насамперед із літературною і громадсько-просвітницькою діяльністю, з його плідною і невтомною працею на ниві етнографії, фольклористики, критики і публіцистики, художнього перекладу.

Однак у сучасного читача ця постать асоціюється перш за все з чотиритомним „Словарем української мови”, який за словами професора А. Г. Погрібного „ став прекрасним пам’ятником Грінченку, як В. Далю – „Толковый словарь русского языка” .

Додав: Вірст.