10 лютого 1895 року в розкішному палаці на березі Адріатичного моря, у високородовитому сімействі з могутнього й славетного імператорського роду Габсбургів, що з 13 ст. володів Священною Римською, Австрійською та Австро-Угорською імперіями, у адмірала флоту Австро-Угорської імперії, ерцгерцога Карла-Стефана та його дружини-італійки, дочки герцога Тосканського Марії-Терезії народилося шосте дитя син Вільгельм.
4 квітня 1918 року на станції Копані, що між Миколаєвом та Херсоном, легіон Українських Січових Стрільців австрійської армії в зеленуватих одностроях з золотими тризубами на мазепинках готувався до маршу на Херсон. До від’їзду залізницею готувався їхній штаб та командир, 23-річний сотник, майбутній український поет Василь Вишиваний.
23 липня 1948 року “особлива нарада” в Москві без суду “присудила” до 25 років тюремного ув’язнення, як стверджувалося, “агента ОУН та іноземних розвідок”...
Більш-менш широкій громадськості України лише в роки незалежності стало відомо, що у всіх цих трьох випадках ідеться про одну й ту ж особу...
Неймовірна доля цієї людини вражає і хвилює. Дивуєшся, чому вона досі не стала темою захоплюючого роману. Хоча причину можна зрозуміти — навіть згадувати цього австрійського принца та українського поета й борця за незалежну Українську державу було заборонено за радянської влади. Завіса піднімається лише тепер, у роки незалежної України.
16-річним хлопчаком, наслухавшись про українців, він тікає з свого пишного палацу, добирається поїздом у Карпати, щоб увіч зустрітися з народом, який був усього лиш одним із пасинків імперії. Закохавшись в Україну, вже закінчивши військову академію, на військовій службі він створив одну з перших частин Українських Січових Стрільців і став її першим командиром. Він запровадив у частині українські національні відзнаки, українську мову. Зважаючи на походження молодого командира, йому не заперечили, коли він увів для кожного свого козака українську синьо-жовту відзнаку “УСС-1914” тобто, “Українські Січові Стрільці — 1914 рік”. Таку саму відзнаку носив і сам, не чіпляючи на груди своїх нагород. До речі, комусь іншому такого б, звісно, теж не дозволили, бо українців тоді і в Австро-Угорській імперії вважали політично підозрілими, а українські відзнаки, та ще в армії, та ще під час війни, вважали просто зрадою (про це свідчить сам Вільгельм фон Габсбург у своїх мемуарах). Тож до Відня полетіли доноси і на принца, бо ще ніхто не бачив в австрійській армії такої поваги і навіть симпатії до українців. А принц, як сам пише у мемуарах, “заявив одверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці”. Він тим часом учив українську мову. Жовнір (солдат) Приймак учив його мови на українських народних піснях. Першою книгою, яку Вільгельм фон Габсбург прочитав українською, була “Ілюстрована історія України-Руси” М.Грушевського. Багато читав Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника, Мартовича, любив “Кам’яну душу” Хоткевича... Листувався з багатьма українцями.
Згодом він, ерцгерцог Вільгельм, наполягав створити у Східній Галичині автономію, яка мала стати першим кроком до створення незалежної Української держави [5].
Уже йшла Перша світова війна, українська військова частина, звісно, брала участь у військових діях, і саме Вільгельм фон Габсбург доклав усіх зусиль, щоб зберегти український національний легіон у складі австрійської армії. Чи не Боже провидіння володіло тоді ним? Австрійський архікнязь Вільгельм фон Габсбург (23-річний сотник) виявився прозірливішим і діяльнішим за багатьох відповідальних діячів посталої в 1917 році Української Народної Республіки, які розпустили численні українські полки, чим одразу скористалися більшовики й у війні проти УНР повалили молоду українську державу... У подальшій збройній боротьбі за українську незалежність однією з найбоєздатніших частин стали саме Українські Січові Стрільці, а також сформована за їхнім принципом друга військова частина — Січові Стрільці, організовані у Києві.
Сучасники принца Вільгельма свідчать, що він був щиро відданий справі визволення України та створення незалежної Української Народної Республіки. Та й сам він писав: “Дуже хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу”. До речі, він високо оцінював військові й моральні якості своєї частини. “Я взагалі, — пише він, — вважаю українців найкращими жовнірами” (солдатами). Він наводить випадки високої самовідданості та геройства, завважуючи, що українці в бою “виконують навіть речі, які виглядають неможливими до виконання”.
Відзначає також виняткову нервову витривалість, а також витривалість “на голод і нужду, на труди і невигоди”. І ще: “В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші. А найслабше місце в душі українського жовніра — це недостача власної ініціативи”. [1: 29]. Отож, ще тоді, відзначаючи як високі бойові, так і (що особливо підкреслює австрієць) моральні якості українського солдата, він виділяє слабкі місця, які теж помітні на історичній долі нашого народу. І сьогодні багато хто з нас намагається жити безініціативно, за принципом “якось-то воно буде”, замість того, щоб по-господарськи брати на себе повну відповідальність за хід події. А крім того, сановний австрієць відзначає “одну тільки хибу”, яку “мав український жовнір: він занадто добродушний...” І ота наша добродушість до всіх, у тому числі й до ворогів (навіть у нашому гімні згадуємо не ворогів заклятих, а “воріженьків”) теж не раз використовували недруги, аби сісти нам на шию.
Цей кандидат в австро-угорські монархи у 1919 році служив під командою С.Петлюри в армії УНР, був у близьких стосунках з видатним борцем за Україну Є.Коновальцем, гетьманом П.Скоропадським, політичним діячем В.Липинським... Висловлювались навіть думки висунути цього представника правлячої цісарської династії на гетьмана Української держави.
Саме у роки боротьби за незалежність України він починає писати українські поезії, в яких відчувається вплив Тараса Шевченка та народної пісні. Унікальне явище — у 1921 році в австрійській столиці Відні вийшла друком книжечка українських віршів, на обкладинці якої стояла назва шевченківським рядком — “Минають дні...”, а також ім’я автора — Василь Вишиваний. То й були поезії австрійського принца Вільгельма фон Габсбурга, чия любов до нашого народу й нашої мови вилилась у щемливих рядках задушевної поезії. Кажуть, що псевдонім йому придумали його солдати — українські січові стрільці... Любов до України, замилування її природою, її людьми породжує мотиви журби, туги за Україною, його духовною Батьківщиною. Як вдячні маємо бути ми нашому щирому другові, який і в ті найтяжчі криваві часи спромігся замилуватися красою нашої землі. Ми ж частенько не помічаємо її й за сприятливих умов... [6].
Подальше життя принца сповнене пригод, поневірянь і жорстокої несправедливості долі. Уряд УНР звільнив його з румунського полону, він був працівником Міністерства військових справ за Директорії, дорадником С.Петлюри. Після того, як Червона армія задушила нашу державу — Українську Народну Республіку, —він віддав три мільйони крон на підтримку українських воїнів, інтернованих у таборах Чехословаччини. Його переховували українці-патріоти, рятуючи від ворогів. Потім він жив у Відні, де вже 1947-го його вистежила й схопила радянська контррозвідка під час “чистки” зайнятого радянськими військами Відня. Після допитів його відправили в радянські концтабори. Із спецсховищ нещодавно визволена двотомна особова справа Вільгельма фон Габсбурга. На запитання слідчого: “Що вас тягнуло на Україну?” він відповів: “З українцями я зжився, перейняв їхні традиції, і в цей час я був патріот-українець, як всі українці”. 23 липня 1948 року “особое совещание” без суду “присудило” родовитому австрійцеві — українському патріотові 25 років тюремного ув’язнення. Того ж року, 18 серпня, він помер у київській тюремній лікарні, якщо вірити написаному, “від туберкульозу легенів”. Жодного некролога чи повідомлення про це не було. Могила його невідома. [2; 3; 7].
њ
якою командував сотник, архикнязь Вільгельм фон Габсбург (тобто, на той час під його командуванням була не лише Українська частина). Через Вапнярку 17 березня легіон перекинули залізницею до Одеси. Там стрільці перебували кілька днів. Наприкінці березня легіон вибув з Одеси — повантажившись у вагони, їхали залізницею через Березівку, Миколаїв. Про це свідчить опис руху в дослідницькій праці “Українські Січові Стрільці, 1914-1920”, яка була видана 1935 року й перевидана нещодавно — у 1991-му. [8]. У січневому числі, за 1996 р., журналу “Кур’єр Кривбасу”, редагованому, до речі, нашим земляком, журналістом і дослідником Григорієм Гусейновим, опублікований щоденник письменника Остапа Луцького, який, як молодий офіцер, був призначений тоді ад’ютантом Вільгельма фон Габсбурга. І теж побував у наших краях. У своєму щоденнику він коротко фіксує свою поїздку 1 квітня 1918 р. “возом з Музиківки до Копанів” (як відомо, це й зараз залізнична станція між Миколаєвом та Херсоном), а 2 квітня він робить такий запис: “Копані. По обіді представився Архикнязеві (саме так офіційно йменували Вільгельма фон Габсбурга. — В.Б.)... По вечері — свобідна розмова з Архикнязем про український легіон і групу... Головним завданням групи є зібрати об’єктивні інформації про Україну для цісаря...” [4].
Хоч і скупо, але щоденник таки передає факти й настрої того часу. Ось запис за 3 квітня, теж про події у Копанях: “Побіч великої моєї роботи в укладанню канцелярії і т. д., оглядали наш батальйон. Архикнязь інтересувався всіма подробицями батальйону..., з багатьма людьми говорив по-українськи, маркував (виявляв — В. Б.) велику втіху, як майже усі хлопці заявлялись українцями. По обіді політична дебата. Архикнязь заявив мені, що він і Цісар (в противенстві до покійного Цісаря) дуже інтересуються українським рухом і сприяють йому... Він оптиміст в українській справі...” Отож, щоденник письменника Остапа Луцького (заарештований органами НКВС у 1939 р., під час “визвольного” походу Червоної армії в Західну Україну, разом з тисячами свідомих українців, він помер у концтаборі в Котласі 1941 р.) ще раз свідчить, як віддано австрійський принц любив Україну і працював для її свободи [4].
Можливо, з Одеси до станції Копані легіон стрільців і Вільгельм фон Габсбург посувалися окремо, бо в своїх мемуарах (уривки з них опублікувало десяте число журналу “Україна” за 1993 р.) принц зазначає: “Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я 1 квітня 1918 року. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (на Великій Україні). Я приїхав безпосередньо перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках більшовиків. Прийняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну” [1, №12, с.29].
До речі, один корінний миколаївець розповів мені, що в дитинстві бачив на старому миколаївському цвинтарі надмогильний камінь з вибитим на ньому тризубом. Чи не була то могила січовика, який помер у поході від ран чи хвороби?
Легіон Українських Січових Стрільців йшов тоді по Україні в останньому ешелоні австрійських військ, тож у боях участі майже не брав — це сталося лише в Олександрівську (Запоріжжі). З-під Миколаєва готувалися йти на Херсон. 4 квітня стрільці заночували в селі Киселівці й наступного дня пішки рушили на Чорнобаївку (село під Херсоном). Штаб посувався туди ж залізницею. Безпосередньо легіон очолював тоді капітан О.Микитка. О.Луцький згадує, що вже під Чорнобаївкою вони чули сильну стрілянину з гармат та скорострілів (кулеметів). До Херсона прибули, коли він уже був узятий. Розташувалися на квартирах неподалік вокзалу. [4].
О.Луцький наводить цікаві подробиці з життя Херсона тих днів, зокрема, про товариство “Українська хата”, письменників Миколу Чернявського, Піснячевського. Вказує, що у навколишніх селах люди здебільшого заможні, але в політичній ситуації не розуміються. Українці доходять до свідомості з труднощами, але українське культурне життя відновлюється. [4].
Дещо інший аспект тодішньої Південної України відзначає у своїх мемуарах Вільгельм фон Габсбург. Він пише: “Територія давнього Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, й переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається в них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на Січі. Кожний гордиться цим — що він з вольного козацького роду”. І далі він оповідає про сформоване тоді на Півдні Вільне Козацтво, загони якого діяли і в наших краях. “Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми. Мали й броньовики, які забрали у відступаючої російської армії” [1, №12, с.29].
У Херсоні принц отримав виклик до Австро-Угорщини. Він виїхав 9 квітня поїздом через Миколаїв на Одесу. І до своєї групи повернувся, коли вона була вже в Олександрівську (нині — Запоріжжя). Саме туди відбула його частина (під командуванням капітана Микитки) 11 квітня з Херсона: штаб та півбатальйону залізницею, а друга половина батальйону та січові стрільці — пароплавом по Дніпру (у згаданій уже праці з історії УСС наводиться навіть фото цього пароплава, хоч назви не видно). О. Луцький згадує “Дніпро і на його хвилях множество синьо-жовтих прапорів на українських вільних пароплавах! Незабутнє враження!” [4].
Цікаво, що він також згадує на залізничному шляху станції Новополтавку та Казанку. “На станції — українські урядники. Розпитували, де буде східна границя України, чи Галичина і Крим належатимуть Україні, що буде з землею на Україні і т. п.” На станціях вивішені відозви та універсали Центральної Ради... [4].
Весну й літо 1918 р. легіон Українських Січових Стрільців провів у селах нинішньої Кіровоградщини. Стрільці, вели культурницьку роботу, засновували просвітницькі гуртки. Був серед них, до речі, пройшовши й через наш край, і видатний письменник, поет і прозаїк, автор стрілецьких пісень та повістей про життя й боротьбу стрільців Роман Купчинський, чию хату дитинства на Тернопільщині земляки свято бережуть. Звісно, цю військову частину командування також намагалося використати у діях проти учасників селянських повстань під час гетьманщини, але В. фон Габсбург усе влаштовував мирним способом, і після чергового невиконання наказу цей легіон було перекинуто на Буковину. Так закінчився один, південний епізод історії Українських Січових Стрільців, коли ним командував Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний).
Англійський барон Джордж-Ноел-Гордон Байрон, великий поет-романтик, наче рятуючи честь англійської нації, яка свого часу так багато принесла горя поневоленим Великобританією народам, явив дієву прихильність до національно-визвольних прагнень народів, і теж віддав своє життя за визволення поневоленого народу — він помер від пропасниці в лавах визвольної грецької армії... Але щоб він писав поезії мовою греків, такого не було. Віддаймо ж нашу пошану славному синові австрійського народу та його правлячого роду, кронпринцу Вільгельму фон Габсбургу, українському поетові Василю Вишиваному, борцеві за незалежну Українську державу.
Різні ролі мали представники іноземних правлячих родин в історії українського народу й державності. Софія-Фредеріка-Августа, принцеса Ангальт-Цербстська, стала російською імператрицею Катериною II, спадкоємицею антиукраїнської колоніальної політики Петра І, що, за словами Тараса Шевченка, “розпинав нашу Україну”. Сама ж Катерина ІІ, за словами того ж поета, “доконала вдову-сиротину” — підтримала ініціативу фаворита Потьомкіна ліквідувати останню опору української державності — Запорозьку Січ та козацтво, щоби й імені його — вимагала царствена повія — не залишилося в пам’яті людей. “Кати! Кати! Людоїди! Наїлись обоє...” (Тарас Шевченко).
Та зовсім іншу роль в історії України обрав інший представник іноземної правлячої династії — принц Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген, який став полковником Українських Січових Стрільців, українським воїном, поетом і патріотом, віддавши своє життя за Українську державну незалежність. Віддаймо ж нашу шану іноземцеві, доля якого стала часткою нашої національної свідомості.
Література:
1. Габсбург Вільгельм фон. “Уважаю українців найкращими жовнірами” // Україна. — 1993. — № 10, 12. — С. 28-29.
2. Головацький І. Австрійський архикнязь — український воїн і поет // Дзвін. — 2002. — № 8. — С. 126-129.
3. Криворотько А. Внук імператора — український поет // Літературна Україна. — 1996. — 5 груд.
4. Луцький О. Щоденник // Кур’єр Кривбасу. — 1996. — №1.
5. Новосад Р. “Мемуари Вільгельма фон Габсбурга...” // Україна. — 1993. — № 10. — С. 28.
6. Пресіч О. Український поет Вільгельм фон Габсбург // Україна. — 1991. — № 5. — С. 8-9.
7. Роженко М. “Я був таким же патріотом-українцем, як усі українці...” // Шлях перемоги. — 1997. — 3 груд.
8. Українські січові стрільці. 1914-1920. — Львів: Слово, 1991. — С. 94-102.
Додав: Вірст.
Немає коментарів:
Дописати коментар