.jpg)
ГРАМАТИКА (грец. γραμματική, від γράμμα — літера, написання) — 1. Будова мови, тобто система морфол. одиниць, категорій і форм, синтакс. одиниць і категорій, словотв. одиниць і способів словотворення. 2. Розділ мовознавства, що вивчає грамат. будову мови. Г. як будова мови — складна організація, сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, пов’язані з системою форм слів (парадигм), їхніми абстр. грамат. значеннями, морфол. категоріями і лекс.-грамат. розрядами слів.
У морфол. підсистемі мови наявні також морфеми, тобто мінім. значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюються слова або словоформи. Словозм. і словотв. морфеми, їх утворення та функціонування становлять окр. сферу в межах Г. слова — морфеміку, проте традиційно їх розглядають у морфології (словозм. морфеміка) і словотворі (словотв. морфеміка). З’єднувальною ланкою між морфологією і фонологією є морфонологія, що вивчає такі форм. особливості структури слова, його звукові перетворення, які виникають унаслідок взаємодії морфем у слові у вигляді різних їх чергувань. Синтаксис охоплює явища, пов’язані з функціонуванням слова в реченні, синтакс. зв’язками і відношеннями речень, словосполучень і членів речення, правилами побудови простого і складного речень тощо. До словотворення належить творення похідних слів за певними зразками та моделями за допомогою афіксації та ін. форм. засобів. Ост. часом словотвір виділяють в окр. підсистему мови і відводять їй місце поза Г. Деякі мовознавці зараховують до грамат. будови звукову організацію мови, оскільки вона є матеріальною оболонкою грамат. одиниць, беручи участь у формуванні морфем, слів і речень, а також різні текстові утворення, тобто одиниці, більші за речення. Однак таке широке трактування Г. не відбиває грамат. законів мови, а отже, будується не на власне грамат. основі.
Г. побудована на абстракціях, узагальненнях, якими є грамат. одиниці (див. Морфологічні одиниці, Синтаксичні одиниці), грамат. значення, граматична категорія, граматична форма — центр. поняття Г. До грамат. одиниць належать морфема, слово (як частина мови і член речення), словосполучення і речення як носії узагальнених грамат. властивостей. Грамат. значення — узагальнене знач. граматичної (морфологічної, синтаксичної, словотвірної) одиниці, яка має у мові регулярне (стандартне) вираження. У морфології — це заг. знач. слів як частин мови (знач. предметності в іменників, процесуальне знач. дієслів, атрибутивне знач. прикметника, обставинне знач. прислівника тощо), а також вужчі знач. слів або словоформ, протиставлювані в рамках морфол. категорій (напр., значення одн. і мн., значення теп., мин. і майб. ч. дієслів); у синтаксисі це заг. значення предикативності як властиве кожному реченню відношення до відповід. часового і об’єктивно-модального плану, а також різні знач, компонентів простого речення і складного речення (суб’єктне, об’єктне, адресатне, інструментальне, просторове, часове, причинове, цільове, допустове і под.); у словотворі це узагальнені знач, типу діяча і носія стану, ступеня вияву ознаки, опредмеченої дії чи ознаки і т. ін. Грамат. і лекс. значення, поширюючись на ті самі одиниці, взаємно протиставляються як абстр. і конкр. сутності, що розрізняються відповідно регулярним/нерегулярним вираженням. Грамат. категорія — це клас грамат. однорід. значень, об’єднаний найзагальнішим абстр. значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Так, грамат. категорія відмінка в укр. мові грунтується на заг. відношенні предмета до дії, стану і под., з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб’єктного, об’єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а грамат. категорія числа — на заг. кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини. Грамат. форма — це засіб вираження грамат. значення. В укр. мові таким засобом звичайно є служб. морфеми (морфологія) і синтакс. зв’язки та відношення слів і речень (синтаксис). Грамат. форма стосується зовн. організації грамат. одиниць, тоді як грамат. значення відбиває їхню внутр. організацію. Г. разом з фонет. і лекс.-фразеол. системами мови організовує мову в цілому, відрізняючись від ост. двох систем тим, що вона приводить їх у дію. До Г. належить усе, що перебуває поза власне звуковою і власне лекс. структурою мови. Грамат. будова тісно пов’язана із звуковою і лекс. системами мови. За допомогою звуків утворюються грамат. одиниці мови. До звук. засобів належать і наголос та інтонація. Зв’язок Г. з лекс. складом мови реалізується у закономірностях значеннєвого наповнення грамат. одиниць, структури їхніх лекс.-грамат. груп тощо. Семантика слів, що заповнюють відповідні позиції у синтакс. одиницях-конструкціях — реченні і словосполученні, впливає на побудову цих конструкцій, а то й визначає формування семант.-синтакс. відношень між компонентами речення і словосполучення.
У грамат. будові мови найвагоміші одиниці — слово і речення. Саме вони відбивають специфіку грамат. ладу мови, становлять ядро, що об’єднує ін. одиниці і засоби. Між грамат. одиницями і грамемами (мінім. грамат. значеннями) розташований центр грамат. значень — грамат. категорії. Разом із словом і реченням як осн. грамат. одиницями вони конденсують у собі характер грамат. будови певної мови. І слову, і реченню властиві свої грамат. категорії. Слово — центр. одиниця Г., яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграмат. сферах мови. Всі ін. одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов’язані з ним систем, відношеннями. У слові об’єднані три сутності: звукова організація, лекс. і грамат. значення. Сукупність його грамат. значень становлять: значення частини мови як вершинне в грамат. ієрархії, що стосується належності слова до певного лекс.-грамат. класу (ім., прикм., дієсл., присл. та ін.); його заг. і конкретні грамат. значення (напр., в іменника — знач, відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієсл. форм також знач, роду); його словотв. значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі грамат. значення, що охоплюють певні групи слів (напр., іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лекс. і грамат. значеннями лекс.-грамат. знач. конкретної або абстр. предметності, речовинності в укр. іменниках тощо. Слово вказує також на грамат. особливості, які виявляються у його семант.-синтакс. сполучувальних можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі грамат. характеристики свого лекс.-грамат. оточення. Роль слова в грамат. будові мови трактують лінгвісти по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних грамат. одиниць. У сучас. укр. мовознавстві грамат. опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі грамат. відношень і взаємодії лекс. та грамат. чинників.
Другою осн. грамат. одиницею мови є речення. Це побудована за відповід. синтакс. зразком одиниця повідомлення, що існує у мові в різних формах і модифікаціях, реалізується у мовленні з певною комунікат. метою та необхідним інтонац. оформленням. Реченню властиві: категорія предикативності як найабстрактніша грамат. категорія, до складу якої входять категорія об’єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності й категорія синтакс. часу з грамемами теп., мин. і майб. ч., категорії семант. структури (категорії предиката, суб’єкта, об’єкта, адресата і под.); пов’язані з мовленнєвою реалізацією речення категорії актуального членування речення — тема і рема. Прості речення можуть утворювати різні типи складних сполучникових або безсполучникових речень. Різновиди простого або складного речення можуть функціонувати як складники тексту. Грамат. будові мови притаманна відносна стабільність, що відрізняє її від лекс. системи, яка постійно зазнає швидких порівняно з Г. змін під впливом мовних і позамовних чинників. Проте ця стабільність Г. пов’язується тільки з певним моментом її розвитку, оскільки в процесі постійного й активного функціонування (внаслідок утворення безмежної кількості висловлень) вона розширює свої можливості, шліфуючи засоби вираження думки. Тому Г. властива й динаміка. Отже, грамат. будова мови перебуває у стані динам. рівноваги і підлягає заг. законам розвитку мови.
Г. як наука має давні традиції. Початки грамат. думки і термінології є у працях давньоінд. філологів (найвидатніша з них — «Восьмикнижжя» Паніні, 5 ст. до н. е.), а пізніше — у працях старод. греків (Арістотель, 4 ст. до н. е.; александрійська школа у період її розквіту, 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е. та ін.). Давньогрец. грамат. традиції продовжували і розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). Ідеї та методи антич. мовознавства справили великий вплив на філологів епохи Відродження. В Україні перші граматики побачили світ у кін. 16 — на поч. 17 ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка...», 1591; «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнскиѧ правилноє Сvнтаґма» (ѧ — юс малий) Мелетія Смотрицького, 1619), об’єктом вивчення яких була старослов’ян. мова слов’яноукр. редакції. Грамат. будову староукр. літ. мови описано в праці «Грамматыка словенская...» Івана Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970). Першою граматикою народнорозм. укр. мови вважається «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818). У дослідження грамат. будови укр. мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, О. Синявський, Є. Тимченко, Л. Булаховський та ін. укр. вчені. В історії світової грамат. думки визначилися два осн. підходи до вивчення Г.: дослідження або форм, організації мови, або значеннєвої структури. У різні періоди домінував той чи той підхід. З-поміж напрямів грамат. науки 2-ї пол. 20 ст. також вирізняється протиставлення теорій, пов’язаних із поглибленим вивченням семантики грамат. одиниць, з одного боку, і з переважною увагою до форм, виявів грамат. явищ — з другого. Ці теорії у своїх внутр. межах досить помітно розрізняються об’єктом дослідження чи кваліфікацією тих самих одиниць. В останні десятиріччя 20 ст. форм, підхід репрезентований синтакс. студіями, у яких синтаксис розглядається як Г. мови в цілому і зосереджується увага на форм, перетвореннях синтакс. конструкцій. До сучасних Г. форм, спрямування належить передусім генеративна Г., що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського в 50 — 60-х pp. 20 ст. як реакція на амер. дескриптивізм, але за своїм резонансом у світі вийшла поза межі нац. лінгв. школи. Спочатку генеративісти намагалися змоделювати всю сукупність належних конкр. мові синтакс. конструкцій у вигляді кількох базових структур в абстрагуванні від мовної семантики і контекстуальних особливостей функціонування речення. Пізніше, в 70-х pp., генеративна Г. зазнає істот, модифікацій, що виявилося у спробах її прибічників поєднати форм, і семант. аспекти в описі грамат. явищ. На противагу форм, напрямам неформ. (семантичні, смислові) характеризуються посиленою увагою до значеннєвого плану грамат. одиниць. Тут продуктивними виявились ідеї про пропозитивну номінацію (праці Н. Арутюнової, П. Адамця та ін.), семант. організацію грамат. одиниць (напр., студії чес. мовознавців Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, польс. дослідниці А. Вежбицької про семант. структуру речення), відмінкову Г. в інтерпретації амер. лінгвіста Ч. Філлмора, прагмат. план висловлень тощо. Розвиток Г. як науки засвідчує різне розуміння об’єкта її вивчення — вузьке і широке. Вузьке пов’язується із залученням до розгляду або формальної, або семант. сфери мови. Широке розуміння об’єкта Г. передбачає вивчення грамат. законів і правил з урахуванням форм, і семант. ознак грамат. явищ та складної взаємодії грамат. одиниць і категорій з ін. підсистемами мови. Наприкінці 20 ст. зусилля лінгвістів спрямовуються на розв’язання проблем функціональної Г., в якій об’єктом вивчення є грамат. одиниці і закономірності їх функціонування. Найчастіше під функц. Г. розуміють опис, що реалізується у напрямі від функцій до засобів їх вираження. Нерідко Г. цього типу розглядають функції різнорівневих мовних одиниць, об’єднаних на основі спільності їх семант. функцій. Можливе поєднання підходу від функцій до засобів як основного з елементами підходу від засобів до функцій. Функціональна Г. спирається на розрізнення Г. мовця і Г. слухача як об’єктив, чинника в мовленнєвій діяльності. Тому Г., яка відбиває діяльність мовця, а не слухача, звуть активною. Функціональній (активній) Г. протиставляється Г. формальна (пасивна), де опис здійснюється у напрямі від форми до знач, (функції). За принципами формальної Г. побудовано майже всі Г. укр. мови. В них розглянуто сукупність форм, засобів морфології, синтаксису та словотвору і подано закріплені за ними грамат. значення. Одним з гол. завдань сучас. укр. мовознавства є створення різнотипних функц. Г., які б глибше висвітлювали систему функцій грамат. одиниць і особливості грамат. будови укр. мови.
Г. як наука втілюється у різних типах опису. У грамат. традиції усталився поділ Г. на наукову, описову і нормативну. Опис у наук. Г. концептуально обґрунтований і побудований на широкому факт, матеріалі. У описових Г. міститься послідовна і повна характеристика грамат. структури мови. Порівняно з науковими Г. тут на перед, план виступають констатація і систематизація грамат. явищ. Г. нормативні дають рекомендації щодо правильності використання грамат. одиниць. На особливу увагу заслуговує такий різновид наук, граматики, як теоретична Г., присвячена складним і нерозв’язним проблемам грамат. науки і побудована на ориг. концепції. Відповідно до синхроніч. чи діахроніч. підходу об’єктом наукової Г. може стати опис грамат. будови сучас. мови або ін. моменту її розвитку (синхроніч. стан) або розвиток грамат. будови мови, істор. картина її формування (діахроніч. стан). До наукових Г. належать також Г. порівняльно-історична, що вивчає формування грамат. будови споріднених мов, і Г. зіставна, яка розглядає спільні і відмінні риси у грамат. будові споріднених і неспоріднених мов на сучас. (переважно) чи якій-небудь ін. стадії їх функціонування. Г. можуть розрізнятися повнотою і неповнотою опису. Це буває характеристика окр. підсистем (морфології, синтаксису, словотвору) грамат. системи або ін. її явищ, з одного боку, і грамат. системи мови в цілому — з другого. Здебільшого в сучас. Г. укр. мови об’єднуються елементи концептуальності, типові для наукових Г., повнота грамат. опису, характерна для описових Г., рекомендації щодо вживання грамат. одиниць, притаманні нормативним Г. Окремо стоїть шкільна Г., яка подає осн. грамат. відомості разом з орфогр. і пунктуац. правилами. Збереження шкільною Г. тривалої традиції у трактуванні грамат. явищ спричинює дедалі більші відмінності між нею і сучас. станом лінгв. думки. Такий стан негативно позначається на навч. процесі і вимагає зближення шкільної Г. з науковою. Теор. основи шкільної Г. мають відбивати сучас. стан мовознавства. Звичайно, шкільній Г. необхідні ті здобутки наукової Г., які апробовані і достатньо обгрунтовані, а також сприяють глибшому розумінню мови і практ. її засвоєнню.
Див. також Граматики української мови.
Джерело:http://litopys.org.ua/ukrmova/um10.htm
Г. побудована на абстракціях, узагальненнях, якими є грамат. одиниці (див. Морфологічні одиниці, Синтаксичні одиниці), грамат. значення, граматична категорія, граматична форма — центр. поняття Г. До грамат. одиниць належать морфема, слово (як частина мови і член речення), словосполучення і речення як носії узагальнених грамат. властивостей. Грамат. значення — узагальнене знач. граматичної (морфологічної, синтаксичної, словотвірної) одиниці, яка має у мові регулярне (стандартне) вираження. У морфології — це заг. знач. слів як частин мови (знач. предметності в іменників, процесуальне знач. дієслів, атрибутивне знач. прикметника, обставинне знач. прислівника тощо), а також вужчі знач. слів або словоформ, протиставлювані в рамках морфол. категорій (напр., значення одн. і мн., значення теп., мин. і майб. ч. дієслів); у синтаксисі це заг. значення предикативності як властиве кожному реченню відношення до відповід. часового і об’єктивно-модального плану, а також різні знач, компонентів простого речення і складного речення (суб’єктне, об’єктне, адресатне, інструментальне, просторове, часове, причинове, цільове, допустове і под.); у словотворі це узагальнені знач, типу діяча і носія стану, ступеня вияву ознаки, опредмеченої дії чи ознаки і т. ін. Грамат. і лекс. значення, поширюючись на ті самі одиниці, взаємно протиставляються як абстр. і конкр. сутності, що розрізняються відповідно регулярним/нерегулярним вираженням. Грамат. категорія — це клас грамат. однорід. значень, об’єднаний найзагальнішим абстр. значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Так, грамат. категорія відмінка в укр. мові грунтується на заг. відношенні предмета до дії, стану і под., з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб’єктного, об’єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а грамат. категорія числа — на заг. кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини. Грамат. форма — це засіб вираження грамат. значення. В укр. мові таким засобом звичайно є служб. морфеми (морфологія) і синтакс. зв’язки та відношення слів і речень (синтаксис). Грамат. форма стосується зовн. організації грамат. одиниць, тоді як грамат. значення відбиває їхню внутр. організацію. Г. разом з фонет. і лекс.-фразеол. системами мови організовує мову в цілому, відрізняючись від ост. двох систем тим, що вона приводить їх у дію. До Г. належить усе, що перебуває поза власне звуковою і власне лекс. структурою мови. Грамат. будова тісно пов’язана із звуковою і лекс. системами мови. За допомогою звуків утворюються грамат. одиниці мови. До звук. засобів належать і наголос та інтонація. Зв’язок Г. з лекс. складом мови реалізується у закономірностях значеннєвого наповнення грамат. одиниць, структури їхніх лекс.-грамат. груп тощо. Семантика слів, що заповнюють відповідні позиції у синтакс. одиницях-конструкціях — реченні і словосполученні, впливає на побудову цих конструкцій, а то й визначає формування семант.-синтакс. відношень між компонентами речення і словосполучення.
У грамат. будові мови найвагоміші одиниці — слово і речення. Саме вони відбивають специфіку грамат. ладу мови, становлять ядро, що об’єднує ін. одиниці і засоби. Між грамат. одиницями і грамемами (мінім. грамат. значеннями) розташований центр грамат. значень — грамат. категорії. Разом із словом і реченням як осн. грамат. одиницями вони конденсують у собі характер грамат. будови певної мови. І слову, і реченню властиві свої грамат. категорії. Слово — центр. одиниця Г., яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграмат. сферах мови. Всі ін. одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов’язані з ним систем, відношеннями. У слові об’єднані три сутності: звукова організація, лекс. і грамат. значення. Сукупність його грамат. значень становлять: значення частини мови як вершинне в грамат. ієрархії, що стосується належності слова до певного лекс.-грамат. класу (ім., прикм., дієсл., присл. та ін.); його заг. і конкретні грамат. значення (напр., в іменника — знач, відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієсл. форм також знач, роду); його словотв. значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі грамат. значення, що охоплюють певні групи слів (напр., іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лекс. і грамат. значеннями лекс.-грамат. знач. конкретної або абстр. предметності, речовинності в укр. іменниках тощо. Слово вказує також на грамат. особливості, які виявляються у його семант.-синтакс. сполучувальних можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі грамат. характеристики свого лекс.-грамат. оточення. Роль слова в грамат. будові мови трактують лінгвісти по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних грамат. одиниць. У сучас. укр. мовознавстві грамат. опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі грамат. відношень і взаємодії лекс. та грамат. чинників.
Другою осн. грамат. одиницею мови є речення. Це побудована за відповід. синтакс. зразком одиниця повідомлення, що існує у мові в різних формах і модифікаціях, реалізується у мовленні з певною комунікат. метою та необхідним інтонац. оформленням. Реченню властиві: категорія предикативності як найабстрактніша грамат. категорія, до складу якої входять категорія об’єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності й категорія синтакс. часу з грамемами теп., мин. і майб. ч., категорії семант. структури (категорії предиката, суб’єкта, об’єкта, адресата і под.); пов’язані з мовленнєвою реалізацією речення категорії актуального членування речення — тема і рема. Прості речення можуть утворювати різні типи складних сполучникових або безсполучникових речень. Різновиди простого або складного речення можуть функціонувати як складники тексту. Грамат. будові мови притаманна відносна стабільність, що відрізняє її від лекс. системи, яка постійно зазнає швидких порівняно з Г. змін під впливом мовних і позамовних чинників. Проте ця стабільність Г. пов’язується тільки з певним моментом її розвитку, оскільки в процесі постійного й активного функціонування (внаслідок утворення безмежної кількості висловлень) вона розширює свої можливості, шліфуючи засоби вираження думки. Тому Г. властива й динаміка. Отже, грамат. будова мови перебуває у стані динам. рівноваги і підлягає заг. законам розвитку мови.
Г. як наука має давні традиції. Початки грамат. думки і термінології є у працях давньоінд. філологів (найвидатніша з них — «Восьмикнижжя» Паніні, 5 ст. до н. е.), а пізніше — у працях старод. греків (Арістотель, 4 ст. до н. е.; александрійська школа у період її розквіту, 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е. та ін.). Давньогрец. грамат. традиції продовжували і розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). Ідеї та методи антич. мовознавства справили великий вплив на філологів епохи Відродження. В Україні перші граматики побачили світ у кін. 16 — на поч. 17 ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка...», 1591; «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнскиѧ правилноє Сvнтаґма» (ѧ — юс малий) Мелетія Смотрицького, 1619), об’єктом вивчення яких була старослов’ян. мова слов’яноукр. редакції. Грамат. будову староукр. літ. мови описано в праці «Грамматыка словенская...» Івана Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970). Першою граматикою народнорозм. укр. мови вважається «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818). У дослідження грамат. будови укр. мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, О. Синявський, Є. Тимченко, Л. Булаховський та ін. укр. вчені. В історії світової грамат. думки визначилися два осн. підходи до вивчення Г.: дослідження або форм, організації мови, або значеннєвої структури. У різні періоди домінував той чи той підхід. З-поміж напрямів грамат. науки 2-ї пол. 20 ст. також вирізняється протиставлення теорій, пов’язаних із поглибленим вивченням семантики грамат. одиниць, з одного боку, і з переважною увагою до форм, виявів грамат. явищ — з другого. Ці теорії у своїх внутр. межах досить помітно розрізняються об’єктом дослідження чи кваліфікацією тих самих одиниць. В останні десятиріччя 20 ст. форм, підхід репрезентований синтакс. студіями, у яких синтаксис розглядається як Г. мови в цілому і зосереджується увага на форм, перетвореннях синтакс. конструкцій. До сучасних Г. форм, спрямування належить передусім генеративна Г., що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського в 50 — 60-х pp. 20 ст. як реакція на амер. дескриптивізм, але за своїм резонансом у світі вийшла поза межі нац. лінгв. школи. Спочатку генеративісти намагалися змоделювати всю сукупність належних конкр. мові синтакс. конструкцій у вигляді кількох базових структур в абстрагуванні від мовної семантики і контекстуальних особливостей функціонування речення. Пізніше, в 70-х pp., генеративна Г. зазнає істот, модифікацій, що виявилося у спробах її прибічників поєднати форм, і семант. аспекти в описі грамат. явищ. На противагу форм, напрямам неформ. (семантичні, смислові) характеризуються посиленою увагою до значеннєвого плану грамат. одиниць. Тут продуктивними виявились ідеї про пропозитивну номінацію (праці Н. Арутюнової, П. Адамця та ін.), семант. організацію грамат. одиниць (напр., студії чес. мовознавців Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, польс. дослідниці А. Вежбицької про семант. структуру речення), відмінкову Г. в інтерпретації амер. лінгвіста Ч. Філлмора, прагмат. план висловлень тощо. Розвиток Г. як науки засвідчує різне розуміння об’єкта її вивчення — вузьке і широке. Вузьке пов’язується із залученням до розгляду або формальної, або семант. сфери мови. Широке розуміння об’єкта Г. передбачає вивчення грамат. законів і правил з урахуванням форм, і семант. ознак грамат. явищ та складної взаємодії грамат. одиниць і категорій з ін. підсистемами мови. Наприкінці 20 ст. зусилля лінгвістів спрямовуються на розв’язання проблем функціональної Г., в якій об’єктом вивчення є грамат. одиниці і закономірності їх функціонування. Найчастіше під функц. Г. розуміють опис, що реалізується у напрямі від функцій до засобів їх вираження. Нерідко Г. цього типу розглядають функції різнорівневих мовних одиниць, об’єднаних на основі спільності їх семант. функцій. Можливе поєднання підходу від функцій до засобів як основного з елементами підходу від засобів до функцій. Функціональна Г. спирається на розрізнення Г. мовця і Г. слухача як об’єктив, чинника в мовленнєвій діяльності. Тому Г., яка відбиває діяльність мовця, а не слухача, звуть активною. Функціональній (активній) Г. протиставляється Г. формальна (пасивна), де опис здійснюється у напрямі від форми до знач, (функції). За принципами формальної Г. побудовано майже всі Г. укр. мови. В них розглянуто сукупність форм, засобів морфології, синтаксису та словотвору і подано закріплені за ними грамат. значення. Одним з гол. завдань сучас. укр. мовознавства є створення різнотипних функц. Г., які б глибше висвітлювали систему функцій грамат. одиниць і особливості грамат. будови укр. мови.
Г. як наука втілюється у різних типах опису. У грамат. традиції усталився поділ Г. на наукову, описову і нормативну. Опис у наук. Г. концептуально обґрунтований і побудований на широкому факт, матеріалі. У описових Г. міститься послідовна і повна характеристика грамат. структури мови. Порівняно з науковими Г. тут на перед, план виступають констатація і систематизація грамат. явищ. Г. нормативні дають рекомендації щодо правильності використання грамат. одиниць. На особливу увагу заслуговує такий різновид наук, граматики, як теоретична Г., присвячена складним і нерозв’язним проблемам грамат. науки і побудована на ориг. концепції. Відповідно до синхроніч. чи діахроніч. підходу об’єктом наукової Г. може стати опис грамат. будови сучас. мови або ін. моменту її розвитку (синхроніч. стан) або розвиток грамат. будови мови, істор. картина її формування (діахроніч. стан). До наукових Г. належать також Г. порівняльно-історична, що вивчає формування грамат. будови споріднених мов, і Г. зіставна, яка розглядає спільні і відмінні риси у грамат. будові споріднених і неспоріднених мов на сучас. (переважно) чи якій-небудь ін. стадії їх функціонування. Г. можуть розрізнятися повнотою і неповнотою опису. Це буває характеристика окр. підсистем (морфології, синтаксису, словотвору) грамат. системи або ін. її явищ, з одного боку, і грамат. системи мови в цілому — з другого. Здебільшого в сучас. Г. укр. мови об’єднуються елементи концептуальності, типові для наукових Г., повнота грамат. опису, характерна для описових Г., рекомендації щодо вживання грамат. одиниць, притаманні нормативним Г. Окремо стоїть шкільна Г., яка подає осн. грамат. відомості разом з орфогр. і пунктуац. правилами. Збереження шкільною Г. тривалої традиції у трактуванні грамат. явищ спричинює дедалі більші відмінності між нею і сучас. станом лінгв. думки. Такий стан негативно позначається на навч. процесі і вимагає зближення шкільної Г. з науковою. Теор. основи шкільної Г. мають відбивати сучас. стан мовознавства. Звичайно, шкільній Г. необхідні ті здобутки наукової Г., які апробовані і достатньо обгрунтовані, а також сприяють глибшому розумінню мови і практ. її засвоєнню.
Див. також Граматики української мови.
Немає коментарів:
Дописати коментар