Перша російська революція 1905 року відразу знесла всі урядові заборони на українське слово 60 і воно стало вільно розвиватися. Проти цієї заборони року 1905 виступила навіть Російська Академія наук.*
* Див. Петербурзька Академія наук у справі знесення заборони українського слова. Львів, 1905, "Літ. Наук. Вісник", і окремо.
З кінця 1905 року народилася в Києві своя українська вільна преса 61, а це відразу поставило українську мову на зовсім іншу путь розвою. Тоді як досі розвій української літературної мови йшов невеликим джерелом, то з початком української преси він поплив уже широкою річкою.
* Див. Петербурзька Академія наук у справі знесення заборони українського слова. Львів, 1905, "Літ. Наук. Вісник", і окремо.
З кінця 1905 року народилася в Києві своя українська вільна преса 61, а це відразу поставило українську мову на зовсім іншу путь розвою. Тоді як досі розвій української літературної мови йшов невеликим джерелом, то з початком української преси він поплив уже широкою річкою.
Щоденна преса відразу поставила до мови сотні нових питань, на які вимагала негайної задовільної відповіді. Словник письменника не був такий різносторонній, яким ставав словник щоденної преси, що мусів обіймати все життя. І українська літературна мова сильно розросталась углиб і вшир, пильнуючи нагнати прогаяний час. Звичайно, в щоденній поквапній праці не завжди можна було дбати про належну культуру та чистоту мови, проти чого гостро виступав був їв. Нечуй-Левицький.
Війна 1914 року принесла черговий погром українському слову, бо уряд позакривав усю українську пресу й усі видавництва. А коли російські війська вдерлися в Галичину, вони почали жорстоко відімщати їй за те, що 30 літ (1876-1905) вона була захистом і для східноукраїнського слова. Доходило до того, що українські книжки почали просто палити, як трохи пізніш року 1920 палив їх Денікін 62 у Києві.
Але війна була програна, й на Сході знялася революція 7 березня 1917 року, що відразу остаточно скинула пута з українського слова, й воно зачало знову могутньо розцвітати. Преса побільшилася, число нових книжок неймовірно зростало. Так, року 1917-го вийшло 747 назв, а року 1918-го-1085. Українська літературна мова відразу вступила на правдиву, доти небувалу, путь свого розвою, що вкінці таки привів її до повного зросту й вироблення, якого спинити вже не було сили.
Проголошення самостійности України 22 січня 1918 року відразу сильно зміцнило розвій нашої літературної мови. До цього часу українська мова була все-таки мовою тільки до свого домового вжитку, мовою другорядною, бо мовою першою була державна й урядова російська мова. Тепер державною мовою стала мова українська, а це на неї накладало сотні нових обов’язків.
Без ідеї самостійности України наші старші письменники, як ми бачили вище, нагляділи були навіть і завмирання української пісні, і української мови. Старі письменники були під впливом завмирання й смерти козацтва,* яке вони покривали ніжною романтикою, й не хотіли визнавати, що казацька й січова Україна мусіла й сама завмерти в нових обставинах життя. Вони були щирі патріоти, але далі волі самому українському слову не йшли. Вони ще не знали, що слово повно розвивається тільки в своїй власній державі, бо літературну мову розвивають не тільки-но самі письменники в своїх творах красного письменства, але ще більше все буденне живе життя: школа, церква, театр, кіно, преса, державні уряди, приватні підприємства й т. ін. Проте П. Куліш ще року 1857-го пророкував: "Спасіння нашого краю — в нашій мові!"
І з 1918 року такий широкий розвій нашої літературної мови й розпочався в державному розгоні, й до творення цієї мови стали не самі поети та письменники, але все життя. Почали закладатися свої вищі школи, університети. Недовірки лякалися: та як же українською мовою провадити вищу науку? Таж слів забракне! А тим часом виявилося, коли стали складати термінологічні словники по десятках різних наукових і технічних ділянках, що наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назв. І навіть там, де, скажемо, в мові російській уживають латинського чи грецького терміну, у нас був створений добрий свій, наприклад, центр — осередок, перпендикуляр — простопад, простопадна, параллельна — рівнобіжна й т. ін. Взагалі, різні термінології в нас стали творитися на рідній основі, чим відрізнилися від термінології російської, у своїй більшості — чужої.**
* У відповідь проти цього "завмирання України" (див. вище) і повстав гімн 1863 р. Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".
** Див. далі розділ XIX: Інститут Української Наукової Мови в Києві.
Вага державної самостійності в творенні літературної мови, як виявилося, була надзвичайно велика. Українська мова, в якій і тепер ще вороги хотіли б бачити тільки "мову мужичу", а в кращому випадкові — для домашнього вжитку, як та повінь весною, розторощила всі вікові пута й вийшла на вільний простір. І трапилось чудо над чудами: українська мова остаточно стала мовою літературною!
Мало цього, з часу скинення ворожих пут невпинно повставали українські школи найрізніших типів, забило життя по своїх українських урядах, канцеляріях, установах, в церкві, в театрах, в війську й т. ін., — і сталося друге чудо над чудами: виявилося, що українська мова здатна до державного життя!
І цього мало, — з часу проголошення державної самостійності України року 1918-го до неї відразу потяглися зо всіх сторін її розгублені діти: Галичина, Закарпаття, Буковина, емігрантська Канада й Америка. І трапилося третє найбільше чудо над чудами: в Україні народилася соборна всеукраїнська літературна мова!
Українська літературна мова в своєму розвої прямувала за цей час уже до нового, чого давніш не було: до культурності, до європеїзації змісту й форми. Видатний письменник Юрій Яновський вже свідомо пише: "У мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав мабуть і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу, і за неї підставляв під мечі важкий щит. Культура нації — звуть її, а в тому й культура своєї літературної мови.
Українська поетична форма й мова сильно зростає в творах наших поетів: Миколи Вороного (1871) — поета-естета в мові й формі, Спиридона Черкасенка (1876-1940) — поета і драматурга, що завжди пильнував про культуру своєї мови, родом з Херсонщини.*
* Його мову я описав у своїй праці "Сучасна українська літературна мова", Варшава, 1936 р., а також "Каменяр всеукраїнської літературної мови" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 139-140.
Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1942), родом з Слобожанщини, так само завжди дбав про добірливу мову, хоч на його мову критика нападала ще в Києві. Грицько Чупринка (1879-1919) високо поставив свою поетичну техніку.
Павло Тичина(1891)— найвидатніший наш поет 20-х років, його збірки ("Соняшні клярнети" 1918 р., "Плуг", "Вітер з України" й ін.) користувались популярністю. Прекрасна мова в поета Миколи Бажана (1904), часом багата на архаїзми. Дбали про мову поети Олекса Близько (19081934), В. Mиcик, Михайло Cеменко (1892), Дм. Фальківський (1898-1934), Георгій Шкуpупій (1903, футирист), Євген Плужник (1898-1936), Володимир Cоcюpа (1898) і інші.
Серед сучасних поетів треба виділити Максима Тадеушовича Рильського (19 березня 1845 р. в Києві), що завжди пильно працює над культурою своєї мови, яку він глибоко знає. Мова його творів — класична літературна мова. Його збірки поезій "На білих островах" 1910 р., "Під осінніми зорями" 1918 р., "Синя далечінь" 1922 р., "Крізь бурю й сніг" 1925 р., "Тринадцята весна" 1924 р., "Де сходяться дороги" 1929 р., "Гомін і відгомін" 1929 р., "Знак терезів" 1932 р., "Київ", "Літо" 1936 р., "Україна" 1938 р., "Збір винограду" 1940 р., "Слово про рідну матір", "Світова зоря", "Неопалима купина" 1944 р., а також численні поеми — одна перед одною виділюються красою й культурністю мови. Рильський багато перекладає.
Особливо розвинена його мова в його перекладі "Пана Тадеуша" Міцкевича, і цю мову я докладно описав у своїй праці "Мова М. Рильського".*
* Див. місячник "Наша Культура", 1935-1936 рр., ч. 1, 3, 4, 17, 18, 19 і 20. І окремою книжкою 1936 року. Див іще О. І. Білецький. Творчість Максима Рильського // "Радянське літературознавство", 1947 р., кн. 7-8, с. 37-56, Київ.
Рильський написав багато поем і вони хоч не все глибокі своїм змістом, завжди вирізнюються красою своєї мови.
Пильно дбали про мову своїх поезій т. зв. неокласики, на чолі яких треба поставити Миколу Зepoва (1890), поета й літературозновця. Добре відомі його переклади римських поетів: "Антологія римської поезії" 1920 р. та "Камена" 1924, ліпші його критичні праці: "До джерел" та "Від Куліша до Винниченка". До цієї ж групи належали: М. Драй-Хмара (збірка "Проростень" 1926 р.), П. Филипович (збірки "Земля і вітер" 1922 р., "Простір" 1925 р.), Осв. Бургардт (1891-1948, Юрій Клен).
Сильно зростає й наша прозова мова. Володимир Винниченко (1880) мало дбає про культуру своєї мови, й вона в нього ряба, переповнена русизмами, часто жаргонова, але сама описова техніка висока. Історичні оповідання Адріяна Кащенка (1858-1921), прості формою, звичайно мають хорошу мову.
З середини 1920-х років у центрі нашої літератури стоїть Микола Григорович Хвильовий (1893-13.V.1933). Це Микола Фітільов, що народився в с. Тростянець на Харківщині, в родині робітника. Хвильовий — блискучий стиліст, вождь української прози. У своєму романі "Вальдшнепи" 1927 р. ч. І (другу ч. совєтська влада знищила) дав зразок хорошої літературної мови.
Багато дбають про культуру своєї мови й інші письменники. Юрій Яновський (1902) видатний прозаїк, блискучий стиліст; поширені його романи "Чотири шаблі" 1930 р. та "Майстер корабля"; збірка поезій "Прекрасна Іт". Олесь Досвітній (1891), перший совєтський романіст, уславився романом "Американці" 1925 р. Популярний сатирик Остап Вишня (Павло Губенко, 1889 р.) завжди пише хорошою сочистою мовою, а його гуморески, наприклад, "Усмішки", друкувалися в мільйоновому накладі*.
Валеріян Підмогильний (1901) у своїх романах "Місто" 1928 р. та "Остап Шаптала" подбав, щоб мова його була зразкова літературна**.
* Див.: Мик. Осипів. Мова фейлетонів Остапа Вишні // "Червоний Шлях", 1928 р., ч. 9-10.
** Я описав її 1936 року в праці "Сучасна українська літературна мова".
Григорій Косинка (1899-15.XII.1934) — талановитий белетрист. Григорій Епік(1901) дав хороші оповідання. Борис Антоненко-Давидович (власне Давидович) у романі "Смерть" дав зразки хорошої мови, так само Іван Дніпровський (1895), поет і прозаїк (поема "Донбас"), Михайло Йогансен (1895). Полтавець Андрій Головко (1897) дав роман "Мати" 1934 р., повість "Бур’ян" 1927 і ін.
Над історичною повістю працюють Горбань ("Козак і воєвода"), Соколовський (роман "Богун"), з хорошою мовою. Добра мова й драматургів: M. Kуліша (1892 р.), О. Корнійчука й ін. Року 1948-го появився великий роман Натана Рибака "Переяславська Рада", писаний зразковою літературною мовою.
Хоч тепер у совєтській Україні багато кричать про наближення мов української й російської, але це відбивається головно на мові поточній та мові часописній, але не на мові ліпших письменників — вона зразкова літературна мова.
За останні часи в Україні зродилася взагалі велика оповідна література, з культурною літературною мовою, але я не маю тут змоги й потреби ширше спинятися на ній. Звичайно, за цього ж часу взагалі з’явилося багато письменників і поетів, а серед них немало й таких, що про них Микола Зеров подратовано писав: "Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними винятками, дуже мало вчаться й дуже мало працюють над технікою слова".* Звичайно, це чиста правда, що стосується до багатьох наших письменників молодшої генерації.
* До джерел, 1943 р., с. 9.
Але треба зазначити, що всі наші письменники й поети, які працюють в Україні під совєтами, позбавлені всякої волі в виборі теми для своїх писань — мусять писати тільки за вказівками більшовицької партії. Через це весь письменницький талант витрачається на твори агітаційні, українському народові мало або й зовсім непотрібні. Так тепер працюють М. Рильський М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, М. Пригара, О. Корнійчук, Ю. Смолич, О. Ільченко й інші, літературна мова в них першорядна, але самі твори часто свистуни...
Кожен український письменник в Україні на великому підозрінні в совєтської влади вже тим, що він українець. Письменник мусить працювати і то працювати для розвою комунізму, інакше "зникне". На сторожі чистоти комунізму в писаннях українських письменників церберами стоять совєтські "критики"-душителі, такі як А. Хвиля, Ст. Щупак, К. Котко, І. Микитенко, І. Кулик і багато інших, що підстерігають кожне слово у "вільній демократичній республіці".
Голгота українських письменників, що стоять на сторожі нашої літературної мови, надзвичайно кривава. 28 серпня 1921 р. більшовики розстріляли нашого поета Грицька Чупринку. 15 грудня 1934 р. більшовицький суд засудив на розстріл 28 українців — культурних діячів, і тоді згинули наші письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, здається, поет В. Мисик і інші. Письменник Євген Плужник згинув 2 лютого 1936 року на каторзі на Соловках, там же карається й письменник Григорій Епік. 13 травня 1933 р. змушений був отруїтися найбільший український письменник Микола Хвильовий, а з ним і поет Гірняк. Де поділися М. Зеров, М. Йогансен і багато інших — не знаємо...
А багато наших письменників змушені були вкоритися владі й працювати для розвитку комунізму в Україні. Багато пішло на службу совєтам, а 31 січня 1939 року за вірну службу отримали ордена: М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, Ол. Корнійчук, Ю. Яновський, А. Головко, П. Панч і ін.
Сильно зростає на своїй культурі й літературна мова наших емігрантських письменників і поетів лоза Україною, що з 1918 року чи пізніше змушені були покинути свою Батьківщину, хоч деякі з них навчалися її головно на еміграції й з галицьких джерел: така мова поезій Євгена Маланюка (1897), Наталі Королевої й ін. Зате Л. Мосендз († 1948) та Юрій Клен († 1948) справді дбають про культуру своєї мови. Нерівна й ряба мова в перших творах Юрія Липи († 1945) зростала на силі в творах останніх. Улас Cамчук, волиняк, талановитий оповідач, міг би більше дбати про свою мову. Багата мова в Юрія Косача, але часом робить враження штучної з каміннонерухливим стилем. Вироблена мова й у Олега Ольжича (Кандиби, сина поета Олеся, 1907-1944) в його двох поетичних збірках "Рінь" та "Вежі". Дбає про мову й Галина Журба (1888). Добра мова, але занадто темна в поета Тодоса Осьмачки (1895). Зразкова мова в Івана Багряного.
В українській літературі народилася нова ділянка її — література релігійна чисто християнська. Письменниця Наталя Королева (Дунін Борковська, (1888 р.) часто торкається Євангельських тем, але мова її не чиста. Іван Огієнко став друкувати свої вірші ще з 1906 року під різними псевдонімами, але останнього часу, як митрополит Іларіон, цілком присвятився релігійній поезії, наприклад, його поеми "Хрест і Воскресіння" 1943 р. "Скорбна Мати" 1943 р., "Ісус Назарянин" 1944 р., "Антихрист у світі", трилогія 1944 р., "Юда з Каріоту" 1944 р., "Прометей" 1948 р., "Народження Людини" (філософська містерія) 1948 р., "Слово про Ігорів похід" (переспів) 1949 р., "Жертва Вечірняя" (третє видання) 1949 р. і ін. Пильнує писати чистою літературною мовою.*
В Галичині так само трапилося чудо над чудами: вона остаточно порвала зо своєю місцевою рутешцицою й стала на шлях мови соборної. Катря Ґриневичева (1875) в своїх історичних повістях "Шоломи в сонці" та "Шестикрилець" 1936 р. багато попрацювала над своєю мовою. Добре дбає про мову й Софія Парфанович у збірнику "Ціна життя" 1937 р., а в збірнику 1948 р. "Інші дні" бачимо вже в неї добірну соборну літературну мову; з бойківської говірки багато подає вона в збірці "Загоріла полонина" 1948 р. Молоді поети: Богдан Антонич († 1937)**, Святослав Гординський, Богдан Кравців і ін. не тільки рішуче стали на шлях соборности літературної мови, але в своїх творах реально показали, що навчитися її не так уже трудно й "галичанинові".
* Збірку кращих поезій Ін. Огієнка видав 1922 р. Богдан Лепкий у збірнику творів українських поетів "Струни", ч. 11, с. 247-249. Про Огієнкові поезії Б. Лепкий пише: "Перші свої поезії друкував у "Громадській Думці" 1906 р., потім по інших часописах та альманахах. Вони визначалися гарною мовою й викінченою формою".
** Див. мою статтю "Мова Богдана Антонича" // "Рідна Мова", 1935 р., с. 255-262, а також "Соняшний поет Богдан-Ігор Антонич" // "Наша Культура", 1936 р., с. 213-220.
В Галичині взагалі повстала ціла низка поетів і письменників, що пильно працюють над культурою літературної, уже соборної мови.
До ідеї соборности літературної мови поволі реально входять усі українські землі. Буковинка Ірина Вільде в своїх високих новелах і повістях, таких як "Серце химерне", "Метелики на шпильках" 1936 р., "Б’є восьма" 1937 р., дала зразки прехорошої оповідної мови. До соборної мови приєдналися й молоді письменники та поети Прикарпаття. Найбільше відсталі ще Канада й Америка, але не через брак волі, а тільки з технічних причин: нема де навчитися. В Канаді народився гурт нових письменників, що хоч і пише ще нечистою, звичайною галицькою, мовою, але ідейно рветься до мови соборної, наприклад, Ол. Луговий, Ілля Киріяк, Івахі ін., а в Америці — Мирослав Ічнянський* й ін. Преса, наприклад, "Свобода", "Новий Шлях", "Український Робітник", "Український Голос" і ін. виразно стали на шлях всеукраїнської соборної літературної мови і вже близькі до неї.
* Про нього див. мою статтю "Поет душевної туги Мирослав Ічнянський" // "Наша Культура", 1937 р., а також "Мова Мирослава Ічнянського" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 249-256.
Справді сталося найбільше чудо нового часу: в Україні зреалізувалася велична ідея соборности української літературної мови! Для цього зреалізування попрацювало багато й наших мовознавців, таких як М. Гладкий, H. K. Грунський, В. Ковалів, Ол. Курило, Ів. Огієнко, В. Сімович, Ол. Синявський, С. Смеречинський, М. Сулима й ін.
За цього останнього часу поважно росла на своїй силі й наукова мова. У нас здавна вже втерлася була думка, ніби науковцям не треба знати чистої літературної мови, — то обов’язок тільки письменників. Звичайна річ, це рішуча помилка, і то шкідлива, — все бо, що пишеться, конче мусить бути написане чистою літературною мовою. По 1917 році сильно "підтягуються" в своїй мові й науковці, й численні наші історики літератури, критики й молоді науковці вже конче дбають про добірність своєї мови, наприклад, М. Зеров, і багато інших. Заслуги С. Єфремова в розвої нашої літературної мови безсумнівні. Більше того, нарешті стали розробляти й саму ідеологію про рідну мову і року 1935-го проф. Іван Огієнко видав уже окремий розроблений курс "Наука про рідномовні обов’язки" 63. В передмові до цієї книжки читаємо: "Рідна мова — це найважніша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ. У житті кожного народу, а особливо недержавного, рідна мова відіграє найголовнішу ролю: рідна мова — то сила культури, а культура — сила народу".
Подаємо з цього Рідномовного Катехизису "Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина", с. 11-12:
"1. Мова — то серце народу: гине мова — гине й народ.
2. Хто цурається своєї рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова, то головний двигун розвитку духової культури народу, то найміцніша основа її.
4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить об’єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
7. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
8. Стан розвою літературної мови — то ступінь культури розвою народу.
9. Як про духову зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу".
І хоч дуже крутими дорогами, густо зарослими тернями, проте українська мова не тільки виросла в зразкову літературну мову, але стала й мовою державною та соборною!
Війна 1914 року принесла черговий погром українському слову, бо уряд позакривав усю українську пресу й усі видавництва. А коли російські війська вдерлися в Галичину, вони почали жорстоко відімщати їй за те, що 30 літ (1876-1905) вона була захистом і для східноукраїнського слова. Доходило до того, що українські книжки почали просто палити, як трохи пізніш року 1920 палив їх Денікін 62 у Києві.
Але війна була програна, й на Сході знялася революція 7 березня 1917 року, що відразу остаточно скинула пута з українського слова, й воно зачало знову могутньо розцвітати. Преса побільшилася, число нових книжок неймовірно зростало. Так, року 1917-го вийшло 747 назв, а року 1918-го-1085. Українська літературна мова відразу вступила на правдиву, доти небувалу, путь свого розвою, що вкінці таки привів її до повного зросту й вироблення, якого спинити вже не було сили.
Проголошення самостійности України 22 січня 1918 року відразу сильно зміцнило розвій нашої літературної мови. До цього часу українська мова була все-таки мовою тільки до свого домового вжитку, мовою другорядною, бо мовою першою була державна й урядова російська мова. Тепер державною мовою стала мова українська, а це на неї накладало сотні нових обов’язків.
Без ідеї самостійности України наші старші письменники, як ми бачили вище, нагляділи були навіть і завмирання української пісні, і української мови. Старі письменники були під впливом завмирання й смерти козацтва,* яке вони покривали ніжною романтикою, й не хотіли визнавати, що казацька й січова Україна мусіла й сама завмерти в нових обставинах життя. Вони були щирі патріоти, але далі волі самому українському слову не йшли. Вони ще не знали, що слово повно розвивається тільки в своїй власній державі, бо літературну мову розвивають не тільки-но самі письменники в своїх творах красного письменства, але ще більше все буденне живе життя: школа, церква, театр, кіно, преса, державні уряди, приватні підприємства й т. ін. Проте П. Куліш ще року 1857-го пророкував: "Спасіння нашого краю — в нашій мові!"
І з 1918 року такий широкий розвій нашої літературної мови й розпочався в державному розгоні, й до творення цієї мови стали не самі поети та письменники, але все життя. Почали закладатися свої вищі школи, університети. Недовірки лякалися: та як же українською мовою провадити вищу науку? Таж слів забракне! А тим часом виявилося, коли стали складати термінологічні словники по десятках різних наукових і технічних ділянках, що наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назв. І навіть там, де, скажемо, в мові російській уживають латинського чи грецького терміну, у нас був створений добрий свій, наприклад, центр — осередок, перпендикуляр — простопад, простопадна, параллельна — рівнобіжна й т. ін. Взагалі, різні термінології в нас стали творитися на рідній основі, чим відрізнилися від термінології російської, у своїй більшості — чужої.**
* У відповідь проти цього "завмирання України" (див. вище) і повстав гімн 1863 р. Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".
** Див. далі розділ XIX: Інститут Української Наукової Мови в Києві.
Вага державної самостійності в творенні літературної мови, як виявилося, була надзвичайно велика. Українська мова, в якій і тепер ще вороги хотіли б бачити тільки "мову мужичу", а в кращому випадкові — для домашнього вжитку, як та повінь весною, розторощила всі вікові пута й вийшла на вільний простір. І трапилось чудо над чудами: українська мова остаточно стала мовою літературною!
Мало цього, з часу скинення ворожих пут невпинно повставали українські школи найрізніших типів, забило життя по своїх українських урядах, канцеляріях, установах, в церкві, в театрах, в війську й т. ін., — і сталося друге чудо над чудами: виявилося, що українська мова здатна до державного життя!
І цього мало, — з часу проголошення державної самостійності України року 1918-го до неї відразу потяглися зо всіх сторін її розгублені діти: Галичина, Закарпаття, Буковина, емігрантська Канада й Америка. І трапилося третє найбільше чудо над чудами: в Україні народилася соборна всеукраїнська літературна мова!
Українська літературна мова в своєму розвої прямувала за цей час уже до нового, чого давніш не було: до культурності, до європеїзації змісту й форми. Видатний письменник Юрій Яновський вже свідомо пише: "У мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав мабуть і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу, і за неї підставляв під мечі важкий щит. Культура нації — звуть її, а в тому й культура своєї літературної мови.
Українська поетична форма й мова сильно зростає в творах наших поетів: Миколи Вороного (1871) — поета-естета в мові й формі, Спиридона Черкасенка (1876-1940) — поета і драматурга, що завжди пильнував про культуру своєї мови, родом з Херсонщини.*
* Його мову я описав у своїй праці "Сучасна українська літературна мова", Варшава, 1936 р., а також "Каменяр всеукраїнської літературної мови" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 139-140.
Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1942), родом з Слобожанщини, так само завжди дбав про добірливу мову, хоч на його мову критика нападала ще в Києві. Грицько Чупринка (1879-1919) високо поставив свою поетичну техніку.
Павло Тичина(1891)— найвидатніший наш поет 20-х років, його збірки ("Соняшні клярнети" 1918 р., "Плуг", "Вітер з України" й ін.) користувались популярністю. Прекрасна мова в поета Миколи Бажана (1904), часом багата на архаїзми. Дбали про мову поети Олекса Близько (19081934), В. Mиcик, Михайло Cеменко (1892), Дм. Фальківський (1898-1934), Георгій Шкуpупій (1903, футирист), Євген Плужник (1898-1936), Володимир Cоcюpа (1898) і інші.
Серед сучасних поетів треба виділити Максима Тадеушовича Рильського (19 березня 1845 р. в Києві), що завжди пильно працює над культурою своєї мови, яку він глибоко знає. Мова його творів — класична літературна мова. Його збірки поезій "На білих островах" 1910 р., "Під осінніми зорями" 1918 р., "Синя далечінь" 1922 р., "Крізь бурю й сніг" 1925 р., "Тринадцята весна" 1924 р., "Де сходяться дороги" 1929 р., "Гомін і відгомін" 1929 р., "Знак терезів" 1932 р., "Київ", "Літо" 1936 р., "Україна" 1938 р., "Збір винограду" 1940 р., "Слово про рідну матір", "Світова зоря", "Неопалима купина" 1944 р., а також численні поеми — одна перед одною виділюються красою й культурністю мови. Рильський багато перекладає.
Особливо розвинена його мова в його перекладі "Пана Тадеуша" Міцкевича, і цю мову я докладно описав у своїй праці "Мова М. Рильського".*
* Див. місячник "Наша Культура", 1935-1936 рр., ч. 1, 3, 4, 17, 18, 19 і 20. І окремою книжкою 1936 року. Див іще О. І. Білецький. Творчість Максима Рильського // "Радянське літературознавство", 1947 р., кн. 7-8, с. 37-56, Київ.
Рильський написав багато поем і вони хоч не все глибокі своїм змістом, завжди вирізнюються красою своєї мови.
Пильно дбали про мову своїх поезій т. зв. неокласики, на чолі яких треба поставити Миколу Зepoва (1890), поета й літературозновця. Добре відомі його переклади римських поетів: "Антологія римської поезії" 1920 р. та "Камена" 1924, ліпші його критичні праці: "До джерел" та "Від Куліша до Винниченка". До цієї ж групи належали: М. Драй-Хмара (збірка "Проростень" 1926 р.), П. Филипович (збірки "Земля і вітер" 1922 р., "Простір" 1925 р.), Осв. Бургардт (1891-1948, Юрій Клен).
Сильно зростає й наша прозова мова. Володимир Винниченко (1880) мало дбає про культуру своєї мови, й вона в нього ряба, переповнена русизмами, часто жаргонова, але сама описова техніка висока. Історичні оповідання Адріяна Кащенка (1858-1921), прості формою, звичайно мають хорошу мову.
З середини 1920-х років у центрі нашої літератури стоїть Микола Григорович Хвильовий (1893-13.V.1933). Це Микола Фітільов, що народився в с. Тростянець на Харківщині, в родині робітника. Хвильовий — блискучий стиліст, вождь української прози. У своєму романі "Вальдшнепи" 1927 р. ч. І (другу ч. совєтська влада знищила) дав зразок хорошої літературної мови.
Багато дбають про культуру своєї мови й інші письменники. Юрій Яновський (1902) видатний прозаїк, блискучий стиліст; поширені його романи "Чотири шаблі" 1930 р. та "Майстер корабля"; збірка поезій "Прекрасна Іт". Олесь Досвітній (1891), перший совєтський романіст, уславився романом "Американці" 1925 р. Популярний сатирик Остап Вишня (Павло Губенко, 1889 р.) завжди пише хорошою сочистою мовою, а його гуморески, наприклад, "Усмішки", друкувалися в мільйоновому накладі*.
Валеріян Підмогильний (1901) у своїх романах "Місто" 1928 р. та "Остап Шаптала" подбав, щоб мова його була зразкова літературна**.
* Див.: Мик. Осипів. Мова фейлетонів Остапа Вишні // "Червоний Шлях", 1928 р., ч. 9-10.
** Я описав її 1936 року в праці "Сучасна українська літературна мова".
Григорій Косинка (1899-15.XII.1934) — талановитий белетрист. Григорій Епік(1901) дав хороші оповідання. Борис Антоненко-Давидович (власне Давидович) у романі "Смерть" дав зразки хорошої мови, так само Іван Дніпровський (1895), поет і прозаїк (поема "Донбас"), Михайло Йогансен (1895). Полтавець Андрій Головко (1897) дав роман "Мати" 1934 р., повість "Бур’ян" 1927 і ін.
Над історичною повістю працюють Горбань ("Козак і воєвода"), Соколовський (роман "Богун"), з хорошою мовою. Добра мова й драматургів: M. Kуліша (1892 р.), О. Корнійчука й ін. Року 1948-го появився великий роман Натана Рибака "Переяславська Рада", писаний зразковою літературною мовою.
Хоч тепер у совєтській Україні багато кричать про наближення мов української й російської, але це відбивається головно на мові поточній та мові часописній, але не на мові ліпших письменників — вона зразкова літературна мова.
За останні часи в Україні зродилася взагалі велика оповідна література, з культурною літературною мовою, але я не маю тут змоги й потреби ширше спинятися на ній. Звичайно, за цього ж часу взагалі з’явилося багато письменників і поетів, а серед них немало й таких, що про них Микола Зеров подратовано писав: "Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними винятками, дуже мало вчаться й дуже мало працюють над технікою слова".* Звичайно, це чиста правда, що стосується до багатьох наших письменників молодшої генерації.
* До джерел, 1943 р., с. 9.
Але треба зазначити, що всі наші письменники й поети, які працюють в Україні під совєтами, позбавлені всякої волі в виборі теми для своїх писань — мусять писати тільки за вказівками більшовицької партії. Через це весь письменницький талант витрачається на твори агітаційні, українському народові мало або й зовсім непотрібні. Так тепер працюють М. Рильський М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, М. Пригара, О. Корнійчук, Ю. Смолич, О. Ільченко й інші, літературна мова в них першорядна, але самі твори часто свистуни...
Кожен український письменник в Україні на великому підозрінні в совєтської влади вже тим, що він українець. Письменник мусить працювати і то працювати для розвою комунізму, інакше "зникне". На сторожі чистоти комунізму в писаннях українських письменників церберами стоять совєтські "критики"-душителі, такі як А. Хвиля, Ст. Щупак, К. Котко, І. Микитенко, І. Кулик і багато інших, що підстерігають кожне слово у "вільній демократичній республіці".
Голгота українських письменників, що стоять на сторожі нашої літературної мови, надзвичайно кривава. 28 серпня 1921 р. більшовики розстріляли нашого поета Грицька Чупринку. 15 грудня 1934 р. більшовицький суд засудив на розстріл 28 українців — культурних діячів, і тоді згинули наші письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, здається, поет В. Мисик і інші. Письменник Євген Плужник згинув 2 лютого 1936 року на каторзі на Соловках, там же карається й письменник Григорій Епік. 13 травня 1933 р. змушений був отруїтися найбільший український письменник Микола Хвильовий, а з ним і поет Гірняк. Де поділися М. Зеров, М. Йогансен і багато інших — не знаємо...
А багато наших письменників змушені були вкоритися владі й працювати для розвитку комунізму в Україні. Багато пішло на службу совєтам, а 31 січня 1939 року за вірну службу отримали ордена: М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, Ол. Корнійчук, Ю. Яновський, А. Головко, П. Панч і ін.
Сильно зростає на своїй культурі й літературна мова наших емігрантських письменників і поетів лоза Україною, що з 1918 року чи пізніше змушені були покинути свою Батьківщину, хоч деякі з них навчалися її головно на еміграції й з галицьких джерел: така мова поезій Євгена Маланюка (1897), Наталі Королевої й ін. Зате Л. Мосендз († 1948) та Юрій Клен († 1948) справді дбають про культуру своєї мови. Нерівна й ряба мова в перших творах Юрія Липи († 1945) зростала на силі в творах останніх. Улас Cамчук, волиняк, талановитий оповідач, міг би більше дбати про свою мову. Багата мова в Юрія Косача, але часом робить враження штучної з каміннонерухливим стилем. Вироблена мова й у Олега Ольжича (Кандиби, сина поета Олеся, 1907-1944) в його двох поетичних збірках "Рінь" та "Вежі". Дбає про мову й Галина Журба (1888). Добра мова, але занадто темна в поета Тодоса Осьмачки (1895). Зразкова мова в Івана Багряного.
В українській літературі народилася нова ділянка її — література релігійна чисто християнська. Письменниця Наталя Королева (Дунін Борковська, (1888 р.) часто торкається Євангельських тем, але мова її не чиста. Іван Огієнко став друкувати свої вірші ще з 1906 року під різними псевдонімами, але останнього часу, як митрополит Іларіон, цілком присвятився релігійній поезії, наприклад, його поеми "Хрест і Воскресіння" 1943 р. "Скорбна Мати" 1943 р., "Ісус Назарянин" 1944 р., "Антихрист у світі", трилогія 1944 р., "Юда з Каріоту" 1944 р., "Прометей" 1948 р., "Народження Людини" (філософська містерія) 1948 р., "Слово про Ігорів похід" (переспів) 1949 р., "Жертва Вечірняя" (третє видання) 1949 р. і ін. Пильнує писати чистою літературною мовою.*
В Галичині так само трапилося чудо над чудами: вона остаточно порвала зо своєю місцевою рутешцицою й стала на шлях мови соборної. Катря Ґриневичева (1875) в своїх історичних повістях "Шоломи в сонці" та "Шестикрилець" 1936 р. багато попрацювала над своєю мовою. Добре дбає про мову й Софія Парфанович у збірнику "Ціна життя" 1937 р., а в збірнику 1948 р. "Інші дні" бачимо вже в неї добірну соборну літературну мову; з бойківської говірки багато подає вона в збірці "Загоріла полонина" 1948 р. Молоді поети: Богдан Антонич († 1937)**, Святослав Гординський, Богдан Кравців і ін. не тільки рішуче стали на шлях соборности літературної мови, але в своїх творах реально показали, що навчитися її не так уже трудно й "галичанинові".
* Збірку кращих поезій Ін. Огієнка видав 1922 р. Богдан Лепкий у збірнику творів українських поетів "Струни", ч. 11, с. 247-249. Про Огієнкові поезії Б. Лепкий пише: "Перші свої поезії друкував у "Громадській Думці" 1906 р., потім по інших часописах та альманахах. Вони визначалися гарною мовою й викінченою формою".
** Див. мою статтю "Мова Богдана Антонича" // "Рідна Мова", 1935 р., с. 255-262, а також "Соняшний поет Богдан-Ігор Антонич" // "Наша Культура", 1936 р., с. 213-220.
В Галичині взагалі повстала ціла низка поетів і письменників, що пильно працюють над культурою літературної, уже соборної мови.
До ідеї соборности літературної мови поволі реально входять усі українські землі. Буковинка Ірина Вільде в своїх високих новелах і повістях, таких як "Серце химерне", "Метелики на шпильках" 1936 р., "Б’є восьма" 1937 р., дала зразки прехорошої оповідної мови. До соборної мови приєдналися й молоді письменники та поети Прикарпаття. Найбільше відсталі ще Канада й Америка, але не через брак волі, а тільки з технічних причин: нема де навчитися. В Канаді народився гурт нових письменників, що хоч і пише ще нечистою, звичайною галицькою, мовою, але ідейно рветься до мови соборної, наприклад, Ол. Луговий, Ілля Киріяк, Івахі ін., а в Америці — Мирослав Ічнянський* й ін. Преса, наприклад, "Свобода", "Новий Шлях", "Український Робітник", "Український Голос" і ін. виразно стали на шлях всеукраїнської соборної літературної мови і вже близькі до неї.
* Про нього див. мою статтю "Поет душевної туги Мирослав Ічнянський" // "Наша Культура", 1937 р., а також "Мова Мирослава Ічнянського" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 249-256.
Справді сталося найбільше чудо нового часу: в Україні зреалізувалася велична ідея соборности української літературної мови! Для цього зреалізування попрацювало багато й наших мовознавців, таких як М. Гладкий, H. K. Грунський, В. Ковалів, Ол. Курило, Ів. Огієнко, В. Сімович, Ол. Синявський, С. Смеречинський, М. Сулима й ін.
За цього останнього часу поважно росла на своїй силі й наукова мова. У нас здавна вже втерлася була думка, ніби науковцям не треба знати чистої літературної мови, — то обов’язок тільки письменників. Звичайна річ, це рішуча помилка, і то шкідлива, — все бо, що пишеться, конче мусить бути написане чистою літературною мовою. По 1917 році сильно "підтягуються" в своїй мові й науковці, й численні наші історики літератури, критики й молоді науковці вже конче дбають про добірність своєї мови, наприклад, М. Зеров, і багато інших. Заслуги С. Єфремова в розвої нашої літературної мови безсумнівні. Більше того, нарешті стали розробляти й саму ідеологію про рідну мову і року 1935-го проф. Іван Огієнко видав уже окремий розроблений курс "Наука про рідномовні обов’язки" 63. В передмові до цієї книжки читаємо: "Рідна мова — це найважніша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ. У житті кожного народу, а особливо недержавного, рідна мова відіграє найголовнішу ролю: рідна мова — то сила культури, а культура — сила народу".
Подаємо з цього Рідномовного Катехизису "Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина", с. 11-12:
"1. Мова — то серце народу: гине мова — гине й народ.
2. Хто цурається своєї рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова, то головний двигун розвитку духової культури народу, то найміцніша основа її.
4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить об’єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
7. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
8. Стан розвою літературної мови — то ступінь культури розвою народу.
9. Як про духову зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу".
І хоч дуже крутими дорогами, густо зарослими тернями, проте українська мова не тільки виросла в зразкову літературну мову, але стала й мовою державною та соборною!
Немає коментарів:
Дописати коментар