Українська літературна мова на очах невпинно росла й вабила до себе все українське населення, що потроху починало відроджуватись і глибше націоналізуватись. Правда, серед самих українців, як ми бачили, не було ще згоди щодо обширу й призначення цієї літературної мови, але це була хатня внутрішня справа самих українців.
Перший цензурний устав російський 1803 р. був дуже ліберальний, і віддав місцеву цензуру в руки своїх університетів, де вони були чи мали відкритися. Ось тому в Харкові постав такий великий видавничий український рух, бо цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках (див. вище).
Перший цензурний устав російський 1803 р. був дуже ліберальний, і віддав місцеву цензуру в руки своїх університетів, де вони були чи мали відкритися. Ось тому в Харкові постав такий великий видавничий український рух, бо цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках (див. вище).
Та справа розросту української мови в окрему літературну мову стала сильно лякати російський уряд та російських націоналістів, особливо вчених, бо ж усі розуміли, що з розростом мови зростала й окрема свідомість нації. Розпочалися писання, що українська мова — це не окрема мова, а тільки сполонізована народна говірка мови російської. Багато росіян виявляли просто зоологічну ненависть до української мови. Так, найславніший російський критик В. Бєлінскій (1811-1848) гостро виступив проти Шевченкового "Кобзаря" 1840 року. Дійшло аж до того, що Бєлінскій публічно безсоромно лаяв Шевченка: "Здравый смыслъ долженъ видЂть въ ШевченкЂ осла, дурака й пошлеца, a сверхъ того горькаго пьяницу, любителя горЂлки по патріотизму хохлацкому... Шевченку послали на Кавказъ солдатомъ. МнЂ не жаль его: будь я его судьей, я бы сдЂлалъ не меньше"...
Особливо сильно накидався Бєлінскій на Шевченкових "Гайдамаків". А про П. Куліша цей же Бєлінскій писав: "Одна скотина изъ хохлацкихъ либераловъ, нЂкто Кулішъ (какая свинская фамилія!) напечаталь исторію Малороссіи"...
А року 1856-го виступив проф. M. Погодин зі своєю новою теорією: росіяни-поляни з глибокої давнини жили над Дніпром, але татарський погром змусив їх перебратися на північ, де вони й перетворилися в російський народ. А порожні подніпрянські місця зайняла людність із заходу, галичани. Таким чином, першу державу на Дніпрі заклали й Віру Христову прийняли власне росіяни, а не українці, і вся стародавня література й мова Х-XIII віків — це все російське, а не українське, як вони хваляться. Це була патріотична російська ідеологія, що сильно вдарила українське національне почуття.
І розпочався "споръ южанъ съ сЂверянами", що з часом ще посилився (теорія проф. А. Соболевського) 51, і який для нас був спочатку корисний бодай тим, що змусив глибше дослідити історію своєї української мови. Але суперечка ця кидала в злість російських націоналістів, які незабаром покликали собі на поміч російський уряд. Року 1846-го, як ми бачили, українці заклали в Києві демократичне Кирило-Методіївське Братство, яке сильно налякало уряд, і він арештував і жорстоко покарав особливо трьох наших письменників: Шевченка, Костомарова й Куліша 52. І з цього власне часу розпочалася, правдивіше — відновилася, збільшена цензура на українське слово. Цензурі було наказано пильно стежити за українськими писаннями і "не давать перевЂса любви къ родинЂ надъ любовью къ отечеству", й вона почала викреслювати з українських творів усе, де вбачала "пристрастіе къ малороссійской народности".
За діяльністю видатних українців цензура пильно стежила. Наприклад, Київський митрополит Інокентій (Борисов) з цієї причини мусів листуватися з М. Максимовичем по-латині. Стаття Максимовича про Коліївщину 1768 р. була написана 1839 р., але цензура друк заборонила, і стаття побачила світ тільки 1875 р., вже по смерті автора.
З другої половини 50-х років у Росії скрізь повіяло вільнішим духом, бо скрізь почали голосно й настирливо говорити про скасування кріпацтва. В Києві розпочався великий рух, відродилася надія на вільне життя. Усі спішили на працю для народу: засновані були т. зв. недільні школи, почали появлятися українські підручники, книжки духовного змісту, народилося т. зв. "хлопоманство" й ходіння в народ. Рух пішов глибокий, і уряд не в силі був справитися з ним. Навіть сам Київський губернатор Гессе року 1861-го розіслав волосним старшинам свою промову до них мовою російською й українською ("Україна", 1927 р., кн. 6, с. 111-114). Українська літературна мова за цей час поважно зростала й ширилася, і здавалося, настають для неї вільні часи. Але тільки здавалося. Проти українського руху рішуче виступили поляки, пізніше й жиди, і це жидівський часопис "Сіон" перший кинув тоді на українців: сепаратисти! Народ був таки звільнений з кріпацької неволі 19 лютого 1861 року, випущений був на волю й Шевченко. Та року 1863-го відбулося невдале польське повстання, і вкінці було задушене не тільки це повстання, але й культурний український рух, який з ним в’язали.
Нагінку на українську мову, як це не дивно, розпочав Російський Святіший Синод. Українці добре знали значення Святого Письма в житті народу, а тому наш письменник Пилип Морачевський (1806-1879), інспектор Ніжинської гімназії, року 1860-го покінчив переклад чотирьох Євангелій на українську мову, й відіслав його до Св. Синоду, просячи поблагословити до друку. Синод 14 жовтня 1860 року відповів: "Переводь Евангелій, сдЂланный Вами, или другимъ кЂмъ-либо, не можетъ быть допущень къ печатанію". Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангелію своєю рідною мовою, а разом з тим це був тяжкий удар по українській культурі.
Московський "День" та київський "ВЂстникъ Юго-Западной Россіи" року 1861-1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого "провинціальнаго нарЂчія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго", і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів "простолюднаго малороссійскаго нарЂчія, искалЂченнаго полонизмами", бо це "вопіющая нелЂпость".
Як я вже підкреслював, самі українці поважно сперечалися між собою про ролю української мови. Костомарів, що спочатку був прихильником самостійности нашої мови, пізніше стояв на тому, що російська мова — це "общерусскій языкъ", язик літературний, а українська мова — тільки для хатнього вжитку. Багато українців поділяли ці Костомарові думки. Російський уряд зручно поспішив використати ці внутрішні суперечки на свою користь, і вкінці Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв (1814-1890) 20 червня 1863 року видав свого тяжкого історичного наказа, ухваленого "Височайше". Валуєв писав у цьому наказі, що "большинство малороссовь сами весьма основательно доказываютъ, что никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ, и что нарЂчіе ихъ, употребляемое простонародьемъ, есть тотъ же русскій языкь, только испорченный вліяніемъ на него Польши; что общерусскій также понятенъ для малороссіян, и даже гораздо понятнЂе, чЂмъ теперь сочиняемый для нихъ нЂкоторыми малоросіянами и въ особенности поляками такъ называемый украинскій языкъ; лицъ того кружка, который усиливается доказывать противное, большенство самихъ малороссовъ упрекаетъ в сепаратистскихъ замыслахъ враждебныхъ къ Россіи и гибельныхъ для Малороссіи". В українському русі Валуєв убачав тільки "политическіе замыслы Польши", а в бажанні вчити народ рідною мовою — "политическую пропаганду". Взагалі цензурний погром українського слова був викликаний польським повстанням. І міністр суворо наказав цензурі на будуче:
"Чтобы къ печати дозволять только такія произведенія на малороссійскомъ языкЂ, которыя принадлежатъ къ области изящной литературы, пропускомъ же книгъ на малороссійскомъ языкЂ как и учебныхъ и вообще назначаемыхъ для первоначальнаго чтенія народа, пріостановиться".
Це був страшний удар по розвою української культури, а в тому й української літературної мови; розвій мови, скажемо, наукової він цілком надовго спинив.
Цей Валуєвський наказ цікавий для нас тим, що, власне кажучи, він ніби задовольняв прилюдні твердження багатьох українців з Костомаровим на чолі, що підкреслює й сам наказ. Таким чином хатні суперечки про обшир літературної мови зручно підхопив і вирішив російський уряд, і то вирішив за початковою думкою Костомарова: українська мова нехай живе в красному письменстві, але вона не може бути мовою науки. І далі російський уряд пильнував іти власне цією дорогою: щоб українська література своїм змістом була тільки для селянства, а не для інтелігенції, — тут знову воскресла стара наука про "подлий стиль".
Знову наші внутрішні роздори й постійні незгоди тяжко вдарили нас самих, бо ж усім було ясно, що історична частина в Валуєвському наказі передавала тільки наші власні непорозуміння.
А щодо ославленого Валуєвського, ніби української мови "не было, нЂтъ и быть не можетъ", то це було тільки слабеньким повторенням жорстокого наказу Петра І з 1720 року про українську мову: "Дабы особливаго нарЂчія не было". Пізніше, року 1905-го Російська Академія наук подібні видумки про штучність української мови назвала "плодом неуцтва або злобної видумки".
Досі уряд терпів українство, як оруддя проти польскости на Правобережжі. Коли ж він нарешті управився з поляками, то вже не мав причини терпіти небезпечного українського сепаратизму. І самі українці почали сильно й щиросердо відпекуватися від цього сепаратизму, а це значно затемнило політичну українську думку, а разом із нею й розвій української літературної мови. Бож літературна мова — це не мова самого тільки красного письменства, ні, — це мова інтелігенції взагалі, мова всього духового життя народу: його науки, Церкви, школи, театру, преси й т. ін. Повторювалося те саме, що було вже в нас за гетьманства Івана Мазепи: Мазепа все життя своє був аж занадто лояльний до Москви й вірно служив їй, і цим виховав у послусі народ, і через це власне програв свою останню справу. Так само програвала й українська літературна мова, бо ніхто не ставив в її розвої самостійницької ідеології. Тепер Російський уряд сам узяв у свої руки розвій літературної мови, і сам визначив вузеньку стежку для неї: тільки красне письменство. Але наказ 1863 р. законом не був, і не був навіть опублікований, а тому й сама адміністрація часом не знала, що робити. Так, Кулішева "Граматка" 1857 р. вільно продавалася на Лівобережжі, але заборонялася на Правобережжі.
Пішли нагінки на українську мову й по школах, куди діти приходили з родин із знанням тільки рідної української мови. По наших духовних школах українська мова вперто держалася, і, як розповідає А. Свидницький у своїх "Люборацьких" 1861 р., тепер її почали сильно переслідувати, ставлячи "ноту" за кожне підслухане від дітей "мужицьке" слово. За українською мовою вперто трималася образлива назва: "мова мужицька". Стали переслідувати навіть зовнішність українську; так, року 1863-го в "Кіевских Губернских Ведомостях" оголосили заборону носити в урядах широкі штани, вишиті сорочки, українські свитки й т. ін. 9 січня 1863 р. з Полтави вислали на заслання до Вологди українського письменника Ол. Кониського, який вернувся додому 1865 р., втративши одне око.
В Україну почали насилати російських урядників, щоб міцніш її русифікувати, а що ті йшли сюди неохоче, то законом 21 листопада 1869-го року та 13 червня 1886-го року для чужинних урядовців в Україні встановлена була значна доплата до нормального утримання. Доплата ця скасована тільки 1919-го року.*
* Скасована на внесок міністра Ів. Огієнка.
Такі були зовнішні умовини, правдивіше — пута для розвою української літературної мови. Але живого життя зачавити не можна: росте бо берізка й на скелі. Року 1872-го в Києві був заснований урядовий "Юго-Западный ОтдЂлъ Императорскаго Географическаго Общества", який відразу став у нас осередком українського наукового життя й згрупував біля себе всі наукові сили. На чолі цього Географічного Товариства став учений етнограф проф. Павло Чубинський (1839-1884), що перед тим року 1864-го за своє українофільство був висланий з Києва на Архангельщину.*
* Він автор українського гімну "Ще не вмерла Україна", музика М. Вербицького († 1870 р.).
Товариство це зайнялося виключно науковою працею й урядило широкі експедиції по всій Україні, збираючи велику силу етнографічного матеріялу: повір’я, казки, пісні, приказки й т. ін., і за 1872-1878 роки видало друком аж сім великих томів різнорідного матеріялу, що став цінним джерелом і для вивченя української мови. Ці сім томів сильно піднесли розвій нашої літературної мови.
На жаль, одного погляду на істоту української літературної мови й тоді ще не було, хоч праці М. Максимовича ясно довели самостійність нашої мови. Доцент Київського університету М. Драгоманів, наприклад, твердив 1871 р., що "українська мова потрібна поки що тільки на те, щоб при її помочі дібратися до мужика, ширити серед простолюддя просвіту, культуру і політичну пропаганду. Писати нею наукові праці тепер не тільки неможливо, але й не бажано" ("Україна", 1928 р., кн. 5, с. 61). Навіть більше того: "А які ми руські, — чи ми разновидність общого, чи окремне зовсім, — цього, правду сказати, гарно ніхто не знає і з тих, коїм здається, що їм відомі тайни Божі. Да й як його сказати, коли, нпр. словаря свого не маємо" (там само, с. 61). Року 1872-го Драгоманів твердив, ніби "чистих українофілів в Росії не багато, а працьовитих і просвічених мабуть і п’яти десятків не набереться" (там само, с. 62). Отакі думки сіяв М. Драгоманів і в себе вдома, і особливо в Галичині, де мав багато прихильників.
На працю Географічного Відділу посипалися з Києва неправдиві доноси, якими керував ославлений Михайло Юзефович (1802-1889), родом українець. У Петербурзі відбулася урядова нарада, з участю М. Юзефовича, проти українського руху. Наслідком цієї наради був недоброї пам’яти т. зв. Емський Височайший наказ 18 травня 1876 року. Подаю його повністю:
"Государь Императоръ 18 минувшаго мая ВсемилостивЂйше повелЂть соизволилъ:
1. Не допускать ввоза въ предЂлы Имперіи безъ особаго разрЂшенія Главнаго Управленія по дЂламъ печати какихъ бы то ни было книгъ и брошюръ, издаваемыхъ на малороссійскомъ нарЂчіи.
2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ произведеній и переводовъ на томъ же нарЂчіи воспретить, за исключеніемъ лишь:
а) историческихъ документовъ и памятниковъ;
б) произведеній изящной словесности, но съ тЂмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаемо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія, и чтобы разрЂшеніе на печатаніе произведеній малорусской словесности давалось не иначе, какь по розсмотрЂніи въ Главномъ Управленій по дЂламъ печати;
3. Воспретить различныя сценическія представленія на малорусскомь языкЂ, а равно и печатаніе на таковомъ же текстовъ къ музыкальнымъ нотамъ".
На основі цього "ВсемилостивЂйшаго" царя Олександра II наказу (який офіційно опублікований ніколи не був) Київське Географічне Товариство "тимчасово" закрили — і більш ніколи не відкривали. Наказ цей жорстоко прибив розвій української літературної мови, бо знову звузив її тільки до самого красного письменства. Відтоді стали забороняти вживати слів Україна, український, а то й Січ, козак і т. ін. Остаточно прибив також і розвій нашого окремого правопису — це був удар по т. зв. "кулішівці": українці мусять писати загальноросійським правописом (забули додати, що це ж правопис староукраїнський!) Але в цей час уже відродилася Галичина, у Львові розпочався національний рух, і наша літературна продукція по цій катастрофі подалася за кордон, і була там аж до 1905-го року. Львів помалу стає осередком українських друків, а разом зі Львовом ще й інші міста в Европі, наприклад, Женева, Прага.
Наказ сильно вдарив по всій українській культурі. П. Куліш кинувся був до поляків, і вступив на службу в Варшаві, але з того нічого путнього не вийшло. Українського вченого Павла Житецького (1836-1911) вислано року 1875-го на заслання на північ до Вятки. Року 1875-го за українофільство був звільнений з Київського університету проф. Михайло Драгоманів (1841-1895), а наступного року він змушений був покинути батьківщину й оселився в Женеві в Швейцарії. Тут Драгоманів повів широку культурну працю, яка впливала й на розвій української літературної мови.*
* Див.: M. Cмужка. Драгоманов у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // "Критика", 1933 р., ч. І, с. 38-43, Львів.
На літературному конгресі в Парижі Драгоманів гостро запротестував проти цензурного наказу 1876 року 53, познайомивши Европу з цим варварством. Ближче познайомившися з європейською культурою, Драгоманів накреслював широкі рамки для української культури, а разом із тим і для мови: "Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Европі, а руками обіймати всю Слов’янщину". Цей заклик до європеїзації привів Драгоманова до важливого й мовного вирішення, що то таке народ, народний, народність. Він писав у "Громаді" 54: "Давно вже пора закинути звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю", тому він хотів бачити народність у формі, але не в змісті,— в змісті треба європеїзуватися. Таким чином, розвій української літературної мови поволі поширювався й ставав на широкі тори, відмінні від попередніх. Стало ясним, що в розвої літературної мови не можна всеціло рівнятися на самий народ, особливо змістом. "Народний" — це всенародний, а не простонародний.
Працював Драгоманів і над поліпшенням правопису, й його система відома під назвою "драгоманівки".*
* Див. про це далі, розділ XVIII.
І те, чого не можна було друкувати в себе, друкувалося тепер у Львові чи в інших містах. Так робив Куліш, друкуючи свої переклади у Львові, а свого "Дзвона" не побоявся видати 1893 року навіть у Женеві в Драгоманова, але більшість робити так, звичайно, боялася.
А урядові скорпіони на українське слово не спинялися й далі, і 8 жовтня 1881 року знову заборонявся український театр, а окремі його вистави поставлено "въ зависимость отъ усмотрЂнія высшихъ мЂстныхъ властей в каждомъ отдЂльномъ случаЂ". Дозволено друкувати словники української мови, але російським правописом. Року 1892-го 8 січня заборонено перекладати з російського й цензурі взагалі наказано "сокращать число малороссійскихъ произведеній въ цЂляхъ чисто государственныхъ". Року 1894-го знову підтверджено наказа не допускати ввозу українських книжок з-за границі, а через рік, 2 грудня року 1895-го, заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки, "хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамЂренными". На Київськім археологічнім з’їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура друкувати не дозволяла. А 21 липня 1914 р., по оголошенні війни з німцями, зараз же позакривали всю українську пресу... Далі йти з скорпіонами, здається, не було куди!
Отож, московські скорпіони на українське слово, що розпочалися ще в XVII столітті паленням наших книжок, а в 1720 році вилилися в жорстоке Петрове "Малороссійскихъ книгъ впредь никакихъ не печатать!", не спинялися й усе XIX століття. Та чи спинилися вони хоч тепер? Ось цими скорпіонами й пояснюється, чому українська літературна мова розвивалася так мляво й так вузько і йшла в своєму розвоєві часом крутими стежками та колючими обміжками.*
* Про всі цензурні скорпіони на українське слово докладно розповідаю в своїй праці 1918-го року "Українська культура", с. 138-142, 159-160, 206-217. Див. ще: "Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова" // Записка Рос. Академії наук, 1905 р.
Ці урядові скорпіони викликали глибоке подратовання серед українців, бо українська книжка переслідувалась не за зміст, а за саму форму, за мову. Розвиток літературної мови завжди йде в парі з розвоєм літератури, а нам цю літературу забороняли. Глибоко били ці заборони й по самій українській культурі, особливо такі, як заборона 1892 року перекладів на українську мову.
Усі заборони українського слова були незаконні — це були тільки заборони адміністративні, хоч і мали часом царське затвердження, їх боялися прилюдно оголошувати, щоб не викликати сміху в Европі. Вони ніколи не переходили звичайною дорогою законів — через сенат, завжди були таємними й ніколи не оголошувалися, а через це часом не було одної лінії й серед адміністративних їх виконавців. Ця московська політика супроти українського слова сильно понижувала в Україні освіту й дійшло до того, що відсоток неграмотних в Україні був у 2,5 раза більший, як у Росії...
В березні 1905 року Російська Академія наук випустила Записку: "Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова", — ні один український твір ніколи так не висміяв цих урядових скорпіонів, як зробила ця Записка.
Немає коментарів:
Дописати коментар