ОСТАННІ ПРЖЕМИСЛОВИЧІ, БОГЕМІЯ ТА ПОЛЬЩА

Пржемисл І Богемський отримує королівський титул — Блаженна Анежка Богемська, імператорів син та король Англійський — Король Вацлав І та Австрія — Пржемисл II, Польща та Литва — Унія Австрії з Богемією — Пржемисл II та Рудольф Габсбурзький — «Маніфест полякам» — Вацлав II, король Богемії і Польщі — Чесько-Польсько-Угорська імперія? — Після згасання чеської національної династії
Краї чехів — Богемія та Моравія — входили до складу відновленої німецьким імператором Оттоном І Римської імперії (962 р.), і природно, що політичні події в Німеччині справляли глибокий вплив на життя цього народу. Зміцнення імператорської влади за часів Фрідріха Барбаросси та чвари поміж представниками правлячої місцевої династії Пржемисловичами змусили чехів відчути тягар цієї влади на своїх землях. На щастя, Барбаросса та його наступник Генріх VI не змогли вповні скористатися з цієї можливості, оскільки поринули у справи Ломбардії та Сицилії.

Крім того, чехам дуже пощастило знайти в особі свого князя Пржемисла Отакара І (1197-1230) талановитого правителя. Мистецтво урядування допомогло йому використати боротьбу за німецький трон після смерті Генріха VI на користь своєї держави та династії 1. Послаблення королівської влади в Німеччині зміцнило позицію чеського князя серед князів німецьких. Він правив величезною територією, яка переважала за площею будь-яку з держав, що тоді формувалися в Німеччині. Усвідомлюючи, що його країна є частиною імперії, він прагнув, як і інші великі князі, скористатися з обставин, що склалися по смерті Генріха.

До того ж, Пржемисл мав в особі свого брата Владислава III поплічника-однодумця, котрий не тільки відмовився на його користь від богемського престолу, а й як маркграф Моравії продовжував віддано підтримувати всі дії амбітного Пржемисла.

Останній використав своє право одного з курфюрстів — імператорових підчаших — брати участь у виборах нового імператора і доручив своєму братові Адальберту, архієпископу Зальцбурзькому, голосувати за Філіппа Швабського. Пізніше Пржемисл був особисто присутнім на церемонії коронування в Майнці (1198 р.) й урочисто пообіцяв свою допомогу Філіппові проти його суперника Оттона за умови надання династії Пржемисловичів королівського титулу від імені імператора та його наступників. /20/ Більше того, він отримав підтвердження кордонів свого королівства, включаючи Моравію, та право інвеститури єпископів. Це було великим успіхом, особливо якщо згадати втручання Фрідріха І Барбаросси та Генріха VI у богемські справи, втручання, які загрожували розпадом Богемського князівства на декілька окремих земель, безпосередньо підлеглих німецькому королю та римському імператорові.

Проте Пржемисл пам'ятав про претензії папства в імперії. І коли Інокентій III, повагавшись, став на бік Філіппового супротивника Оттона IV, він зрозумів, що йому буде нелегко отримати папське підтвердження привілеїв, наданих Філіппом Швабським, тим більше що курія легко могла знайти привід для втручання у богемські справи. Хоч Пржемисл мав кількох дітей від своєї дружини Адлети з відомого роду Веттінів Мейссенських, він переніс свої почуття на Констанцу, сестру угорського короля Еммеріха, і домігся від єпископа Празького скасування свого шлюбу на підставі забороненої спорідненості. Зневажена дружина апелювала до Римської курії проти ухвали богемського єпископа. Інцидент міг перерости в таку саму трагедію, як у справі Філіппа II Французького, з яким Інокентій III повівся немилосердно.

Але усвідомлення важливості Богемії для імперії та для наслідків боротьби за імператорський трон примусило папу поставитися до чеського короля дещо інакше. Він запросив його приєднатися до партії Оттона й отримати свій королівський титул від того, хто насправді мав імператорське достоїнство та ще й користувався підтримкою папи. Незважаючи на приховану погрозу, що супроводжувала це запрошення, Пржемисл зволікав і перейшов на бік Оттона IV тільки тоді, коли шанси останнього змінилися на краще. Папа підтвердив привілеї, надані Пржемислу Оттоном IV, але не бажав задовольнити його прохання створити в Празі архієпископську кафедру. Короля спонукали до цього попередній досвід стосунків Пржемисловичів з празькими єпископами та перспектива постійного втручання імператорів у ці справи, доки Празька єпископія підлягатиме архієпископії Майнцькій. Вважаючи ці бажання надмірними, папа дозволив йому принаймні здійснити канонізацію (1204 р.) св. Прокопія, настоятеля Сазавського монастиря, що був останнім прихистком слов'янської літургії в Богемії.

Однак у конфлікті, що стався по Пржемисловім відступництві, Філіпп отримав перевагу і навіть погрожував поставити іншого кандидата на богемський трон. Коли ж Пржемисл повернувся до партії Філіппа, той полишив свого кандидата, і два суверени скріпили свої дружні стосунки урочистою обіцянкою одружити своїх неповнолітніх дітей.

Невдоволений папа даремно намагався повернути чеха знову на бік свого кандидата на імператорський престол. Навіть тоді, коли Філіппа було вбито (1208 р.), Пржемисл, попри тиск з боку папи, продовжував дотримуватися своєї династичної традиції відданості Гогенштауфенам. Але Оттон був відлучений папою від Церкви за спробу захопити Сицилію у 1211 р., а Пржемисл позбувся загрози, котру курія використовувала проти нього, /21/ оскільки зневажена ним дружина померла. Тому він виявився першим з князів, хто покинув Оттона і присягнув на вірність Фрідріху II Гогенштауфену, новому кандидатові папи. Пржемислова спритність обернула цілу справу на користь Фрідріха. Молодий імператор визнав ці заслуги, підтвердивши 26 вересня 1212 р. «у шляхетному місті Базелі» всі привілеї, надані чеському королю Філіппом, і звільнивши його та його нащадків від присутності на рейхстагах, за виключенням тих, що проводилися поблизу Богемії — у Бамберзі, Нюрнберзі та Мерзебурзі. Королі Богемії також мали виставляти триста рицарів на коронацію імператора в Італії або сплачувати замість цього триста марок сріблом. Ця булла, скріплена золотою печаткою Сицилійського королівства, стала найціннішим документом у королівських архівах Богемії. Вона започаткувала нову добу богемської історії.

Щоб відвернути останню можливу загрозу для спадкової передачі своєї влади, Пржемисл представив знаті свого сина Вацлава для обрання своїм наступником. Це обрання підлягало затвердженню імператором, яке Пржемисл згодом і отримав. Таким чином, право первородства нарешті міцно утвердилося в домі Пржемисловичів, поклавши край безупинній боротьбі за наступництво, що була властива богемській історії. Постійні конфлікти провокувалися старим порядком успадкування престолу найстаршим представником роду. Завдяки дипломатичному хисту Пржемисла, королівство знову стало єдиним цілим, Моравія злилася з Богемією, а титул маркграфа втратив попереднє лиховісне значення. Це стало початком небувалого піднесення й розквіту Богемії.



Престиж Богемії швидко зростав як в імперії, так і в усій середньовічній Європі. Першим великим успіхом Пржемисла стали заручини його восьмирічної дочки Анежки з чотирнадцятирічним королем Генріхом, сином і спадкоємцем Фрідріха II (1219 р.) 2.

Утім заручини Анежки започаткували складний ланцюг подій, що вплинули не лише на міжнародні відносини Богемії, а й на політичну та релігійну ситуацію в Європі. Шлюбна угода між чеським королем та імператором суперечила поглядам архієпископа Кельнського Енгельберта, котрий de facto правив Німеччиною від імені молодого короля. Попри те що інтереси Фрідріха II нагально потребували дружніх відносин із Францією задля підтримки Римської курії, Енгельберт, спонукуваний, поза сумнівом, традиційними заздрощами кельнських архієпископів до своїх сусідів, готувався відновити дружні стосунки Німеччини із суперницею Франції, — Англією. Він схилив до свого плану австрійського герцога Леопольда Бабенберга, запропонувавши шлюб англійського короля Генріха III з дочкою герцога Маргаритою. Водночас він планував союз між молодим німецьким королем та наймолодшою сестрою Генріха III Ізабеллою. Енгельберт гадав, що перехитрив Пржемисла, намовивши молодого короля Генріха розірвати заручини з чеською князівною. Проте обох, чеського короля та /22/ архієпископа, переграв герцог австрійський, який побоювався ускладнень з імператором у разі союзу між Бабенбергами та Плантагенетами. Він забезпечив руку сина Фрідріха II своїй власній дочці Маргариті (1225 р.).

Між Богемією та Австрією спалахнула війна (1226 р.). Тим часом Пржемисл, який не мав упереджень проти переговорів з Плантагенетами, не відхилив шлюбної пропозиції, зробленої в Празі Генріхом III Англійським його дочці. Але він був занадто занепокоєний можливим конфліктом з імператором, аби бути готовим довести справу з англійським королем до кінця 3. Війна з Австрією, однак, мало чим задовольнила чехів. Усе, чого Пржемисл Отакар І спромігся досягти, то це не дати австрійському герцогові увійти до складу регентства після вбивства Енгельберта, а також здобути для свого союзника Людовіка Баварського місце серед радників Генріха.

Переговори між Лондоном і Прагою продовжилися навіть після цього інциденту, але без якихось відчутних результатів. У той час як наступник Енгельберта в Кельні разом з герцогом Баварським готували союз між Англією та імперією, Фрідріх II накликав на себе відлучення від Церкви за неодноразове зволікання з обіцяним хрестовим походом. Папа Григорій IX, шукаючи йому заміну на німецькому троні, знайшов її — судячи з усього, за допомогою англійців — в особі Оттона Брауншвейзького, племінника колишнього імператора Оттона IV. Давня ворожнеча між гібелінами та гвельфами загрожувала знову спалахнути на німецькій землі. Людовік Баварський втрутився у справу, намагаючись прихилити Пржемисла на свій бік, але чеський король визнав за краще зберігати вірність Фрідріхові II 4.

Таким чином, плани курії знову було зірвано відданістю чехів імператорові та традиційною прихильністю Пржемисловичів до Гогенштауфенів. Оттон Брауншвейзький зняв свою кандидатуру, Людовік Баварський підкорився імператору-королю, і pourparles (* Pourparlers (фр.) — переговори. — Ред.) між королем Англії Генріхом III та Пржемислом Отакаром І провалилися. Принцеса Анежка втратила другого претендента на свою руку.

Таким було становище Богемії та імперії після смерті Пржемисла 15 грудня 1230 р. У ролі самодержця його заступив Вацлав І, коронований ще у 1228 р. архієпископом Майнцьким, митрополитом Праги. Вацлав отримав інвеституру від імператора тільки у 1231 р., звернувшись до нього із цим проханням не особисто, а через послів. Це показало, як далеко пішла Богемія: інвеститура, яка щоразу провіщала бурю в богемській історії, постійно надаючи імператорам слушну нагоду втручатися у богемські справи, перетворилася тепер на звичайнісіньку формальність.

Спершу здавалося, що Вацлав І зруйнує плани Бабенберга Австрійського. Молодий король Генріх втомився від своєї жінки, котра крім того, що була набагато старшою від нього, все ще очікувала на сплату свого посагу — важлива обставина для чоловіка, якому завжди бракувало грошей. Сталося так, що герцог Людовік Баварський, одружений з чеською князівною, повернув собі прихильність Генріха й використав свій вплив, аби /23/ намовити молодого чоловіка зірвати союз з Бабенбергом задля відновлення дружніх стосунків з Пржемисловичами; оскільки стосунки Генріха з його батьком погіршувалися, а молодик нетерпляче прагнув влади, намови герцога, звісно, впали на добрий ґрунт. Союз із Богемією здавався найкращим виходом. Усе полегшувалося тим, що молодий король був насправді закоханий у чеську королівну і глибоко шкодував, що переніс свої почуття на Маргариту 5.

У 1231 р. Генріх відкрито заявив про свій намір розлучитися з дружиною та взяти шлюб з чеською принцесою. Ця новина перелякала багатьох німецьких князів і через можливі політичні наслідки. Проте імператор, котрий не міг зважитися на відкриту ворожнечу з могутнім австрійським герцогом, негайно зреагував і сплатив посаг Маргарити з власної кишені. Король Вацлав І мудро утримався від будь-яких дій, хоча він та його сестра схвально поставилися до роману Генріха. Останній піддався на умовляння й скорився своєму батькові.

Зневірена у земному коханні 6 чеська королівна твердо вирішила зректися світського життя. Анежка обрала суворий статут ордену св. Клари, найпалкішої послідовниці св. Франциска, і пішла в монастир, що його заснувала в Празі. Вона належала до першого покоління послідовників св. Франциска і була серед тих, хто намагався якнайсуворіше дотримуватися ідеалів бідності та самозречення смиренного святого з Ассізі. Упродовж двадцяти років Анежка була близькою подругою св. Клари 7. Вона поділяла з монастирем завдання поширення ідеалів св. Франциска у Центральній та Східній Європі, надихнувши заснування нового чеського ордену Лицарів Хреста.



Те, що принцеса покинула двір і громадське життя та пішла в монастир, не вгамувало австро-богемського конфлікту. Новий герцог Австрії, мстивий і безпринципний Фрідріх, успішно уклав союз зі свояком Пржемислом, маркграфом Моравії та власним братом короля. З його допомогою герцог планував помститися за спустошення Австрії та повалити короля. Успіх супроводжував його, доки раптова хвороба не змусила тимчасово припинити воєнні дії, а бунтівний маркграф був змушений підкоритися братові. Задерикуватий герцог невдовзі потрапив у скрутне становище з угорцями, які уклали союз із чехами, і в 1235 р. обидва королі, Андрій II та Вацлав І, разом почали спустошувати австрійські землі.

Тим часом імператор, який підозрював герцога у причетності до нещодавньої змови свого сина Генріха, прирік останнього на втрату корони й вигнання (1235 р.), а також вирішив покласти край зловмисним діям герцога. Нові інциденти та підозрілі зносини герцога Австрійського з ломбардськими містами змусили імператора діяти рішуче і без зволікань: норовливого герцога було позбавлено герцогства, а королів Вацлава й Оттона, котрий заступив Людовіка Баварського після його вбивства, призначено виконавцями імператорської баніції, або рейхсахту (1236 р.). Вони дійшли /24/ аж до Відня, і тоді вся країна відступилася від свого герцога, який спричинив стільки клопотів. Наступного року імператор закінчив кампанію у Відні, де забезпечив обрання свого сина Конрада королем Німеччини 8.

Фрідріх II перебував тоді на вершині своєї могутності, придушивши опір в Німеччині та змусивши міста Ломбардії визнати його суверенітет. Можливо, він плекав наміри знову звести Богемію до її колишнього приниженого становища в імперії. Це пояснило б, чому Вацлав І приєднався на деякий час до папської партії. Через традиційні симпатії до Гогенштауфенів він вагався і невдовзі повернувся до імператорської партії. Однак конфлікт із Фрідріхом Австрійським, який тепер примирився з імператором, тривав далі, і тільки загальна загроза для Центральної Європи з боку монголів змусила двох суперників дійти згоди. Австрієць погодився на шлюб своєї племінниці Гертруди з Вацлавовим сином Владиславом (1241 р.).

Монголи, які сплюндрували Сілезію, на щастя, не здолали перевалів, що вели до Богемії. Спустошення зазнали лише Моравія та Австрія. Коли монгольська небезпека минула, конфлікт з Австрією відновився. Здається, що Фрідріх II по смерті своєї дружини-англійки сам звернув свої думки, якщо й не почуття, до Гертруди, маючи на оці австрійські землі для зміцнення політики свого роду в Німеччині. Вважають, що 1245 р. він пообіцяв герцогу Фрідріху піднести Австрію та Штирію до рангу королівства. Наразившись на цю нову небезпеку, Вацлав І тримався папи Інокентія IV та його кандидата на імператорський трон Вільгельма Голландського. На його щастя, Фрідріх Австрійський раптово помер під час нової війни з угорцями (1246 р.). Чеський князь Владислав побрався з Гертрудою, але через кілька місяців після весілля помер.

Це було ударом для чеського короля, якого незабаром спіткала інша невдача — заколот чеської знаті, незадоволеної його пропапською політикою. Чеські гібеліни обрали маркграфа та правителя Моравії, королевого сина Пржемисла, співправителем. Громадянська війна тривала до 1250 р., коли Вацлав І примирився зі своїм сином. Ця боротьба була відгомоном на богемському ґрунті конфлікту між гвельфами й гібелінами і закінчилася вирішальною перемогою гвельфів та їхньої пропапської програми.

Проте цей поворот у політиці зрештою допоміг королю здійснити свої наміри щодо Австрії. У 1251 р. помер другий чоловік Гертруди, Герман Баденський, і чеські перспективи в Австрії знову значно покращилися. Правителя Моравії Пржемисла було обрано станами Австрії герцогом і за допомогою племінника чеського короля, архієпископа Зальцбурзького, він зміг перебрати владу над герцогством. Щоб підтвердити свої претензії та придушити будь-яку можливу опозицію, Пржемисл вирішив одружитися з удовою короля Генріха VII Маргаритою, хоч вона за віком годилася йому в матері та мала серйозні наміри піти в монастир. Нерівну пару поєднав політичний шлюб у 1254 р.

Ускладнення виникли з Белою IV Угорським, котрий вимагав Штирію, політичне об'єднану з Австрією. Після кількох кривавих сутичок завдяки /25/ втручанню курії було підписано мирну угоду, за якою Австрія та частина Штирії відходили до Пржемисла, а решта Штирії — синові Бели, Іштвану.

Пржемисл Отакар II (1253-1278) був наймогутнішим володарем у Центральній Європі. Династичні узи, що єднали чеські землі з їхнім правителем, значно зміцнилися протягом королювання двох його попередників. Оскільки він був єдиним чоловіком з живих членів династії, він не мусив ділитися з кимсь управлінням маркграфством Моравським. Етнічна єдність його підданих становила міцне підґрунтя його королівства. Це підґрунтя посилювалося значним економічним розквітом, спричиненим відкриттям срібних копалень у Богемії та Моравії за часів Вацлава І та широкою колонізацією порубіжжя. Колоністи — рудокопи, ремісники та селяни — приходили здебільшого з півночі Німеччини, з Тюрінгії, Бранденбургу, Швабії та Саксонії. Пржемисл підтримував дружні стосунки з усіма провідними родами цих князівств — Веттінами, Асканіями, Вельфами і навіть з графами Шауенбургами, що правили Гольштейном.

Можливо, через добрі відносини з князями Північної Німеччини Пржемисл, замість того щоб поширити свою владу в цьому напрямку на слов'янські народи, які все ще там мешкали, звернувся на початку свого правління на Північний Схід. Ситуація в Польщі здавалася Пржемислові особливо сприятливою для втручання. Поділена на кілька князівств, що ними правили представники династії Пястів, Польща дуже постраждала від монгольської навали 1241 р. і була неспроможна організувати спільну оборону проти набігів з одного боку монголів, а з другого — балтійських пруссів і литовців 9. Пржемисл цілком усвідомлював це становище і в своєму листі до краківського єпископа Прандола (1255 р.) обіцяв краківському та всім іншим польським князям свою допомогу й підтримку в боротьбі проти їхніх ворогів. За його словами крилася ідея хрестових походів, яка все ще мала багато прихильників. Сучасники вважали, що він ніс християнство невірним, і в цій іпостасі його звеличував автор «Олександра Великого», тогочасного чеського епічного твору.

Хрестоносний дух Пржемисла привів його у 1255 р. до Прибалтики, де він допоміг Тевтонському ордену в його спробах підкорити жемайтів. Місто Кенігсберг (тепер Калінінград), засноване Пржемислом II у завойованій частині Пруссії, все ще зберігає пам'ять про цього звитяжного чеха, прозваного сучасниками Залізним Королем.

Інший похід планувався на 1267 р. проти язичників-литовців. Король плекав гордовиту ідею утримати всі завойовані землі як лени чеської корони та підпорядкувати всі новозасновані єпископії Оломоуцу, де єпископом був Бруно, вірний радник короля з роду Шауенбургів. Таким чином, Оломоуц (Ольмюц) став би місіонерською митрополією для Півночі, відіграючи роль, яку раніше Оттон готував Магдебургові 10. Це був грандіозний план, що характеризує завзяття короля та його романтичний дух, але він зазнав невдачі. Римська курія не бажала надати Бруно та його єпископії такі надзвичайні повноваження, до того ж Климент IV потребував /26/ допомоги Пржемисла II у внутрішньонімецьких справах. Деякі польські князі також не бажали підтримувати ці плани, хоч Пржемисл і намірявся віддати їм деякі завойовані землі як чеські лени. Попри потребу Тевтонського ордену в допомозі, йому навряд чи подобалося чеське суперництво в Прибалтиці. Перед лицем такого спротиву чеський король був змушений облишити свій план і вислати на допомогу Тевтонському ордену лише невеликий загін рицарів. Через несподівано погану погоду цей похід не увінчався значними успіхами.

А втім, перед чеським королем за більшої цілеспрямованості у східній кампанії мали б відкритися чудові можливості для успішного вторгнення в Польщу, незважаючи на те що деякі польські князі розраховували радше на допомогу та союз з Угорщиною. Пржемисл, однак, обмежився дружніми стосунками з польськими князями Сілезії, де князь Вроцлавський був особливо прихильним до Чехії. Замість того щоб продовжити просування на Схід, Пржемисл II зосередився на південному напрямку і намагався створити обширний домен у німецьких Альпійських землях.



Слушна нагода для подальшої експансії на Південь трапилася у 1259 р., коли знать Штирії повстала проти Бели IV Угорського. Пржемисл II заволодів Штирією.

Власна країна Бели дуже постраждала під час монгольської навали, і цілі області в центральній Угорщині збезлюдніли. Бела IV оселив там тюрків-половців і сарматів-язигів, використовуючи цих жорстоких язичницьких воїнів проти своїх ворогів. Завдяки його зусиллям і дипломатичній майстерності, Угорщина швидко надолужила втрачене й поширила свій вплив на слов'янські держави на Балканах. Бела IV не збирався відмовлятися від своїх володінь в Альпійських землях і виступив зі своїми половцями проти Пржемисла II. Проте у битві при Крессенбруні (1260 р.) чеське військо довело свою перевагу над лютими ордами половців. Битва скінчилася винищенням вояків Бели. Для зміцнення власного впливу в Угорщині Пржемисл II, який домігся скасування свого шлюбу з постриженою в черниці Маргаритою, пошлюбив онуку Бели IV Кунгуту та влаштував шлюб сина Бели зі своєю племінницею Кунігундою Бранденбурзькою 11.

Незабаром прийшов інший великий успіх. Як спадкоємець свого племінника Генріха, герцога Каринтії, Пржемисл у 1269 р. долучив це герцогство з Крайною, Істрією та містом Порденоне до своїх Альпійських володінь. Каринтія та Крайна все ще були великою мірою слов'янськими землями, населеними словенцями. Королівський вплив незабаром відчула й Ломбардія 12. Таким чином, Пржемисл II став справжнім творцем нової Австрійської імперії. Завдяки йому в історії Центральної Європи постала ідея союзу Богемії та Альпійських земель.



Усі ці надбання були імперськими ленами, і зрозуміло, що піднесення Пржемисла як одного з наймогутніших володарів у тогочасній Європі викликало великі заздрощі з боку інших князів. Пржемисл досягнув того, /27/ чого не вдалося здійснити, попри всі їхні зусилля, Гогенштауфенам: він створив обширний домен, який мав забезпечити вигідну позицію імператорам у протистоянні з феодальною аристократією. Якби Пржемисл став імператором, він мав би вплив, небажаний для багатьох заздрісних князів. Схоже, що спочатку Пржемисл плекав такі наміри, але його шанси на обрання імператором після військових успіхів 1255 р. звела нанівець курія, що підтримувала Вільгельма Голландського, а по його смерті — Річарда Корнуельського. Пржемисл II спершу вагався між Річардом і Альфонсом X Кастильським 13, але щоб запобігти обранню онука Фрідріха II Конрадіна, він висловився на користь Річарда та прийняв від нього Австрію і Штирію як імперські лени. Схоже на те, що Пржемисл II підготував на німецький трон і кандидатуру Фрідріха Мейссенського, з яким він заручив свою дочку Кунгуту; цей план також було зірвано курією 14. Після смерті Річарда (1272 р.) Пржемисл сподівався, що курія віддасть перевагу його кандидатурі. Але Григорій X дозволив німецьким князям вільно обирати того, кого, вони забажають. Як і слід було сподіватися, заздрісні князі обрали суперника Пржемисла II, графа Рудольфа Габсбурзького (1273 р.), і підтвердили його ухвалу про те, що всі імперські лени, придбані з часу смерті Фрідріха II, слід повернути імперії. Цей захід був безпосередньо спрямований проти чеського короля. Пржемислу II залишалося одне — відхилити обрання Рудольфа та висловитися за Альфонса Кастильського. Але коли в 1275 р. Альфонс під тиском курії був змушений визнати Рудольфа, Пржемисл II залишився в ізоляції, і єдиним виходом для нього стала війна. Покинутий своїм прибічником Генріхом Баварським, Пржемисл був неспроможний захистити свої Альпійські володіння. Лише Відень відмовився відчинити свою браму Рудольфові. Король поспішив на допомогу Відню, але перед вирішальною битвою його зрадила богемська знать. Збагатившись завдяки економічному розвитку своїх доменів, вона, очевидно, наслідувала приклад своїх німецьких побратимів у пошуках більшої незалежності від королівської влади. Ватажком знаті був Завіш з Фалькенштейна. Пржемисл II був змушений здатися. Його зобов'язали зректися всіх своїх володінь в Альпах і прийняти від Рудольфа свої власні землі як лени імперії.

Заключний конфлікт спровокував сам Рудольф, який своїм втручанням на підтримку бунтівних чехів зазіхав на королівські права Пржемисла. Коли фатальне рішення було прийняте, Пржемисл II програв свою справу та втратив життя на полі битви при Мархфельді в Австрії 15. Саме швабові, зубожілому графу Рудольфу Габсбурзькому, відтепер королю німців, судилося скористатися плодами Пржемислових зусиль в Альпійських землях і таким чином вивести Австрію й Габсбургів на європейську сцену.

Це був трагічний кінець, і ще не зовсім ясно, чому Пржемисл II не зміг Досягти своєї вищої мети. Головною причиною, здається, була заздрість імперських князів, котрі не бажали мати імператора з такими великими володіннями та економічним багатством. Далі, хоч Пржемисл здебільшого й дотримувався політики курії, вона відмовляла йому в підтримці, коли він /28/ її потребував. Не схоже, щоб першорядне значення мала етнічна приналежність. Двір Пржемисла був переповнений німецькими авантюристами та придворними, німецьких колоністів і німецьких міст у його королівстві було багато, а численні німецькі найманці билися під його знаменом. Річард Корнуельський та Альфонс Кастильський також не були німцями, а імперія все ще вважалася спільною за характером.



Незважаючи на це, слов'янство короля і його королівства мало викликати незадоволення багато в кого у Німеччині. Тогочасний панегірик Рудольфові має антислов'янське спрямування, а міщан Відня ганьбили за те, що вони стали на бік слов'янина 16. Поет-сатирик Зейфрід Гельблінг 17 глузливо дорікав австрійській знаті за наслідування чеських звичаїв. Аристократи-бо навчилися вітати один одного чеською та віддавали перевагу чеським лайкам над німецькими. Австрійські німці мали б повчитися у чехів, як любити рідну мову. Це характерна прикмета, але поетове глузування водночас свідчить про те, що Пржемислове правління, хоч і недовге, встигло істотно вкоренитися в Австрії.

Антинімецькі настрої також могли знаходити вияв при дворі Пржемисла. Цілком можливо, що Пржемисл II нарешті зрозумів, яку зробив помилку, зосередившись на Альпійських землях і нехтуючи поляками. Відлуння таких настроїв, що панували при чеському дворі напередодні трагічного конфлікту або після нього, відчувається у «Маніфесті полякам», написаному італійцем Генріхом Ізернійським, гібеліном-емігрантом з Південної Італії, котрий шукав щастя при чеському дворі. Очевидно, що маніфест був лише стилістичним твором, одним з багатьох, написаних красномовним італійцем, але ідеї, висловлені їхнім автором, є вельми цікавими. Чеський король звертається в цьому документі до поляків як до родичів чехів, пов'язаних з ними узами кровної спорідненості та схожою мовою. Він обіцяє польським князям свою допомогу в обороні їхніх прав, зичить їм добра та висловлює сподівання, що в разі необхідності він також може розраховувати на їхню допомогу 18. Подиву гідне виявлення за тих часів такої слов'янської свідомості.

Національне почуття дуже посилилося в Богемії після смерті Пржемисла II, коли Рудольф Габсбурзький, залишивши управління Моравією за собою, довірив урядування Богемією та опіку над юним сином Пржемисла II Вацлавом II Оттону Бранденбурзькому. Оттон надужив владою і разом зі своїми найманцями безсоромно визискував Богемію. Рудольф мав втрутитися (1280 р.), щоб припинити громадянську війну, відновити порядок та дещо вдовольнити обурених чехів.



Юному королю було лише дванадцять років, коли Оттон у 1283 р. нарешті дозволив йому повернутися до своєї країни. Головну роль в управлінні справами відігравав колишній противник політики його батька, Завіш Фалькенштейнський, дуже обдарована амбітна особа, в якого була закохана вдова Пржемисла II, королева Кунігута. Завіш дотримувався антигабсбурзької /29/ політики, і молодий король прислухався до нього; коли ж у 1287 р. він побрався з Рудольфовою дочкою Гутою, вплив Завіша скінчився. Юний Вацлав побоювався, що Завіш намірявся сам захопити чеський трон. Завіша було ув'язнено й страчено під час репресій проти його родичів, які збунтувалися (1290 р.) за трагічних обставин.

Данте вмістив у своєму «Чистилищі» кілька неприємних для Вацлава II віршів (VII, 97-103), що вплинули на думку сучасників про нього. Справді, молодий король, котрий був фізично слабким та хворобливим і тому віддавав перевагу спокійному життю, здавалося, «не вписувався» в часи рицарства. Однак він виявився розумним і здібним правителем. Його ідеї були прогресивнішими, вони випереджали методи управління, якими користувалися уряди сусідніх держав. Він, схоже, черпав своє натхнення у франції, де Філіпп Красивий зі своїми правниками оновив старі адміністративні методи. Вацлавове врядування було більш бюрократичним, і є свідчення того, що він шукав надійної основи для законодавства не в звичаєвому, а в римському праві, вивчення якого було відроджено в Італії. Його спроби кодифікації чеського права на цьому грунті було зірвано аристократією, яка побоювалася обмеження своїх прав. Вацлав II, однак, спромігся опублікувати принаймні кодекс рудного законодавства. Деякі заяви короля свідчать, що його концепція королівської влади корінилася в пізньоримському праві, яке надавало правителю виключне законодавче право.

У своїй закордонній політиці Вацлав також виявився мудрим правителем. Він відмовився від запропонованої йому у 1291 р. можливості бути обраним імператором і, на противагу політиці свого батька, продовження якої бажав Завіш, облишив ідею завоювань на Півдні, зосередивши свої зусилля на Півночі та Північному Сході. Спочатку він міцно закріпився у Мейссені, де все ще мешкали слов'яни-сорби, і далі пішов на Польщу. За допомогою сильної прочеської партії серед польських князів він насамперед зайняв Краків (1291 р.). Ідею відродження Польського королівства, що знайшла благодатний грунт, спробували здійснити два князі — Генріх IV та Пшемисл Гнезненський 19. По смерті останнього чеський король увійшов до Гнезна і був коронований у 1300 р. на короля Польщі архієпископом Гнезненським Яковом Свинькою, одним із головних прихильників відновлення Польського королівства. Аби зміцнити свою позицію, Вацлав II одружився з дочкою Пшемисла Риксою. Відтоді Вацлав гордо величав себе «Dei gratia Bohemiae et Polonie Rex» (* «Божою милістю король Богемії та Польщі» (лат.). — Ред.).

Досі до правління чеського короля у Польщі польські історики ставилися здебільшого недоброзичливо 20. їхня критичність випливала головним чином з націоналістичного упередження, і вони нехтували розглядом конкретних фактів, які проливають зовсім інше світло на чесько-польський союз. Справді, Вацлав II погодився визнати Польщу імперським леном, але це не мало тоді того значення, яким би воно могло стати за часів Гогенштауфенів. Імперія занепадала, і Вацлав II правив Польщею зовсім /30/ не зважаючи на імперію. Насправді це був необхідний запобіжний захід, щоб уберегти нову слов'янську імперію від іноземного втручання. Більше того, наплив польського елементу до Богемії прислужився до подолання при чеському дворі німецького впливу, який унаслідок попередньої німецької колонізації був дуже великим.

Як показали нещодавні дослідження, коротке правління чеського короля в Польщі було надзвичайно благотворним для цієї країни. Вацлав II був хорошим правителем і певною мірою впорядкував розладнану польську економіку. Його правління слід вважати прогресивним кроком до остаточної консолідації польських земель у XIV ст.

Це могло б стати надзвичайно важливою подією для чехів, поляків і всієї Європи. Якби цей союз Польщі та Богемії тривав довше, історія в цій частині Європи стала б свідком чогось схожого на те, що сталося у Франції. Південь і Північ там злилися в одну націю, яка послуговувалася однаковою літературною мовою, хоч їхні ідіоми різнилися між собою значно більше, ніж польська та чеська мови в XIV ст. Це справді була остання слушна нагода для чехів і поляків скласти єдину націю.



Правління Вацлава II важливе також з іншого погляду. Вперше в історії ідея великої центральноєвропейської монархії, до якої ввійшли б навіть угорці, набувала реальних обрисів. По смерті Андрія, останнього короля з династії Арпадів (1301 р.), угорську корону, об'єднану з короною Хорватії, було запропоновано юному сину чеського короля. Угорські прихильники Пржемисловичів перемогли прихильників неаполітанських володарів з Анжуйської династії, і юний Вацлав II був коронований на короля Угорщини.

Отримання трьох корон однією династією викликало чималі заздрощі. Папа Боніфацій VIII, посилаючись на те, що Угорщина була папським леном, почав відкрито протегувати анжуйському кандидатові та підтримувати польського супротивника чеського короля — Владислава Локетека Короткого. Імператор Альбрехт І пристав до цієї коаліції, вимагаючи своєї частки в чеських срібних копальнях. Вацлав II знайшов союзника в особі французького короля Філіппа Красивого. Вони урочисто пообіцяли один одному взаємодопомогу (1303 або 1304 р.) в разі нападу імператора або папи. Проте коли французький король порозумівся з Боніфацієм VIII, Вацлавові II довелося самому прийняти на себе всю силу Альбрехтового нападу, і партизанська війна принесла йому цілковитий успіх.

Проте союз імператора, папи та неаполітанців-Анжуйських виявився надто грізною силою для чеського короля. Він був змушений покинути Угорщину, принаймні тимчасово, й забрати свого сина назад до Праги. Вацлав II, однак, був не в змозі поновити свою боротьбу за Угорщину. Він помер у червні 1305 р. За такого невдалого початку його молодий син Вацлав III продемонстрував батьківську рішучість і мудрість. Він уклав почесний мирний договір з імператором і, поступаючись тиску Анжуйських, відмовився від своїх претензій на угорський трон, який посів Карл /31/ Роберт Анжуйський. У Польщі Вацлав III виявив тверду рішучість продовжити політику свого батька на зміцнення союзу між Богемією та Польщею. Але тут доля знову завдала підступного удару. Вирушивши до Польщі на придушення очоленого Владиславом Локетеком заколоту проти чехів, Вацлав III був убитий, можливо, невідомим невдоволеним аристократом, в Оломоуці в 1306 р. Це був кінець династії Пржемисловичів, і з того часу Польща та Богемія розвивалися окремими шляхами.



Після згасання своєї національної династії Богемія стала свідком жахливої боротьби за володіння її таким жаданим троном. По-перше, Габсбурги, наслідуючи традицію засновника їхньої династії в Австрії Рудольфа, наклали свої жадібні руки на корону Богемії. Імператор Альбрехт І проголосив Богемію імперським леном та умовив чеську знать обрати королем свого сина Рудольфа. Останній пошлюбив удову Вацлава II польку Риксу, котру чехи звали Рейчкою, що вказувало на все ще живі чеські претензії стосовно Польщі. Його батько, маючи на меті закріпити Богемію за Габсбургами й обмежити нещодавно підтверджені ним виборчі права чеської знаті, заздалегідь попередив, що Рудольфа мають заступити на троні його брати. Цей факт і Рудольфова скнарість зробили Габсбургів дуже непопулярними, і коли Рудольф раптово помер у 1307 р., чехи обрали герцога Генріха Каринтійського, одруженого зі старшою сестрою Вацлава НІ. Збройні ускладнення з Габсбургами, що виникли внаслідок цих виборів, припинилися тільки після вбивства імператора Альбрехта одним з його родичів у 1308 р.

Генріх Каринтійський позбувся загрози з боку Габсбургів, однак був неспроможний здобути підтримку чеської аристократії, обуреної підтримкою ним німецьких міст. З метою вибороти собі участь у снемі королівства, міщани наважилися захопити й ув'язнити представників чеської знаті, які обіймали найвищі посади.

Новий напрямок у чеській історії започаткували дві особи, які відігравали важливу роль при дворі Вацлава II. Його колишній канцлер, а нині архієпископ Майнцький Петро Аспельтський, продовжуючи профранцузьку політику Вацлава, сприяв обранню на Римський та Німецький трон графа Генріха Люксембурзького (1308-1313). Петро і чеські ченціцистерціанці, які мали великий вплив на Вацлава II, отримали згоду чеської знаті на свою кандидатуру — сина імператора Генріха Іоанна, а також влаштували шлюб юного Іоанна з Єлизаветою, другою дочкою Вацлава II. Генріха Каринтійського було вигнано з Праги, і Ян Люксембурзький, засновник нової чеської династії, став королем (1310-1346).

ДЖЕРЕЛО:http://litopys.org.ua/dvornik/dv05.htm